Уявіть собі школяра, який щоранку під час онлайн-уроку чує на свою адресу: «Ось підключився наш особливий хлопчик» або «Він у нас неповносправний». Здавалося б, дорослі не мали на увазі нічого поганого, але для дитини ці слова стають невидимо важкими ланцюгами. Вони таврують, відокремлюють від решти класу й підсвідомо шепочуть: «Ти не такий, ти дефектний».
Мова – це простір, у якому зростає особистість. Одне необережне слово може звести між дитиною та світом високий глухий паркан, а коректне й тепле формулювання – розкрити двері до прийняття, дружби та відчуття власної гідності. Сьогодні, коли українські діти щодня долають виклики війни, дистанційного навчання, втрат та стресу, освітяни й батьки стають тими провідниками, які вчать суспільство бачити найперше людину, а не її діагноз, статус чи життєві обставини.
