Підсумкова контрольна робота з читання за 2 семестр для 7 класу (за модельною навчальною програмою Заболотного О. В., Слоньовської О. В. та Ярмульської І. В.) (ГР 1-2)

Прочитавши текст «Микола», виконайте до нього завдання

МИКОЛА

— Треба їхати, Надю. Ми тут загинемо, а так є шанс, – похмуро, але твердо сказав Микола.

— А якщо ми потрапимо під обстріл? – все ще вагалася дружина Надя.

— У нас закінчуються продукти, опалення не працює. Нема вже змоги сидіти в підвалі. Всі сусіди з нашої вулиці збираються їхати. Разом буде безпечніше. Не будуть же вони стріляти по мирних беззбройних людях, а тим більше дітях? – в сотий раз сказав свої аргументи Микола.

Він кивнув у сторону старенького, в помітних подряпинах та вм’ятинах, білого Mercedes Sprinter, на якому сусід Петро старанно виводив синьою фарбою великі літери російською мовою «ДЕТИ».

Дружина зітхнула, але все ж таки погодилася. Марійка радісно побігла до інших дітей, що скупчилися біля Петрового транспорту.

Збори вийшли недовгими. Багато з собою не збереш, в мікроавтобусі й так було обмаль місця, бо туди зібралися чи не всі жінки та діти, які залишилися на Миколиній вулиці. Тож прихопили тільки «тривожні валізи», які були давно зібрані. Нечисленні чоловіки сіли в Миколину легковушку. Багажник був вщент забитий речами тих, хто наважився їхати. Перед тим, як рушити, помолилися – і поїхали.

Микола вже, здається, повірив, що все обійдеться і вони успішно виберуться з зони бойових дій, коли з-за кущів, що були обабіч дороги, неочікувано вискочив БМП з великою білою «Z» на борту. Мікроавтобус попереду різко натиснув на гальма і за ним ледве встигнув зупинитися Микола.

БМП повернув башту з гарматою в їх сторону. Невже буде стріляти? Хіба вони не бачать, що в бусику жінки та діти? Про всяк випадок Микола та його пасажири підняли руки. Чи бачать це окупанти?

З якихось тридцяти метрів гармата ворожої броньованої машини вистрілила прямою наводкою в мікроавтобус з написом «ДЕТИ».

Микола закричав раніше, ніж усвідомлення того, що сталося, прийшло до нього. Він сіпнувся і схопився за ручку дверцят авто. Хотів вискочити, закрити своїм тілом тих, кого любив більше за життя.

У цю мить до гармати додався кулемет. Лобове скло легковушки луснуло, наче мильна кулька. Дрібні уламки скла посипалися в салон. Разом з ними засвистіли кулі великокаліберного кулемета. Щось із неймовірною силою штовхнуло Миколу в плече та обпалило пекельним вогнем. Його нога зіслизнула з педалі гальма на газ. Кермо закрутилося різко вліво – і машина, набравши швидкість, вискочила на зустрічну смугу, перетнула її та врізалася в автобусну зупинку. Хоча Микола був пристебнутий й спрацювала подушка безпеки, від удару потемніло в очах – і він знепритомнів.

Чоловік поступово приходив до тями. Спочатку він відчув солоний металевий смак у роті, потім різкий запах гару, нарешті застогнав та зміг розплющити очі. Картинка перед ними розпливалася, весь огляд закривала подушка безпеки. Голова нестерпно боліла, зі зламаного носа капала кров, залишаючи червоні патьоки на жовто-білій подушці безпеки. З зусиллям Микола повернув голову, щоб подивитися, що з його сусідами. Всі – мертві. Кулі нещадно пошматували їх: в тісному салоні невеликої машини не було де від них сховатися.

Від цієї картини десь з низу живота до самого горла піднявся пекучий клубок. Микола смикнув двері – й вони на диво легко відкрилися. Чоловік випав з машини, встав на коліна – його знудило.

Потім витер рота рукавом і тільки зараз помітив, що той весь у крові. Згадав, як плече обпекло від болю. З острахом глянув туди та помацав рукою. Здається, куля пройшла по дотичній, залишивши глибоку подряпину. Та ще трохи кровила, але не сильно.

У цю мить, наче блискавкою вдарила думка: «Надя! Марійка! Що з ними?»

Микола підхопився і, забувши про власний біль та рани, кинувся до обгорілого мікроавтобуса. Саме від нього був запах гару, який весь час відчував чоловік.

Серед чорних обгорілих трупів Микола впізнав Марійку за намистом, яке подарував їй на день народження. Срібний ланцюжок поплавився, але бірюзовий камінь, що так йшов до очей доньки, зберіг свою форму. Надя обіймала малу, намагаючись захистити собою від куль. Але не захистила. І він не захистив. Якусь мить тому Микола був щасливим батьком та чоловіком, а зараз від його життя залишився тільки чорний попіл та блакитний, як очі Марійки, камінь.

Розум відмовлявся в це повірити, але біль неможливої, смертельної втрати вже розривав груди. Микола впав на коліна, закричав, завив, наче поранений звір, захрипів, горло перехопило, в очах потемніло (За О. Молодецьким, https://arkush.net/book/10297/3)

Яким за жанром є поданий твір?

Прочитавши текст «Микола», виконайте до нього завдання

МИКОЛА

— Треба їхати, Надю. Ми тут загинемо, а так є шанс, – похмуро, але твердо сказав Микола.

— А якщо ми потрапимо під обстріл? – все ще вагалася дружина Надя.

— У нас закінчуються продукти, опалення не працює. Нема вже змоги сидіти в підвалі. Всі сусіди з нашої вулиці збираються їхати. Разом буде безпечніше. Не будуть же вони стріляти по мирних беззбройних людях, а тим більше дітях? – в сотий раз сказав свої аргументи Микола.

Він кивнув у сторону старенького, в помітних подряпинах та вм’ятинах, білого Mercedes Sprinter, на якому сусід Петро старанно виводив синьою фарбою великі літери російською мовою «ДЕТИ».

Дружина зітхнула, але все ж таки погодилася. Марійка радісно побігла до інших дітей, що скупчилися біля Петрового транспорту.

Збори вийшли недовгими. Багато з собою не збереш, в мікроавтобусі й так було обмаль місця, бо туди зібралися чи не всі жінки та діти, які залишилися на Миколиній вулиці. Тож прихопили тільки «тривожні валізи», які були давно зібрані. Нечисленні чоловіки сіли в Миколину легковушку. Багажник був вщент забитий речами тих, хто наважився їхати. Перед тим, як рушити, помолилися – і поїхали.

Микола вже, здається, повірив, що все обійдеться і вони успішно виберуться з зони бойових дій, коли з-за кущів, що були обабіч дороги, неочікувано вискочив БМП з великою білою «Z» на борту. Мікроавтобус попереду різко натиснув на гальма і за ним ледве встигнув зупинитися Микола.

БМП повернув башту з гарматою в їх сторону. Невже буде стріляти? Хіба вони не бачать, що в бусику жінки та діти? Про всяк випадок Микола та його пасажири підняли руки. Чи бачать це окупанти?

З якихось тридцяти метрів гармата ворожої броньованої машини вистрілила прямою наводкою в мікроавтобус з написом «ДЕТИ».

Микола закричав раніше, ніж усвідомлення того, що сталося, прийшло до нього. Він сіпнувся і схопився за ручку дверцят авто. Хотів вискочити, закрити своїм тілом тих, кого любив більше за життя.

У цю мить до гармати додався кулемет. Лобове скло легковушки луснуло, наче мильна кулька. Дрібні уламки скла посипалися в салон. Разом з ними засвистіли кулі великокаліберного кулемета. Щось із неймовірною силою штовхнуло Миколу в плече та обпалило пекельним вогнем. Його нога зіслизнула з педалі гальма на газ. Кермо закрутилося різко вліво – і машина, набравши швидкість, вискочила на зустрічну смугу, перетнула її та врізалася в автобусну зупинку. Хоча Микола був пристебнутий й спрацювала подушка безпеки, від удару потемніло в очах – і він знепритомнів.

Чоловік поступово приходив до тями. Спочатку він відчув солоний металевий смак у роті, потім різкий запах гару, нарешті застогнав та зміг розплющити очі. Картинка перед ними розпливалася, весь огляд закривала подушка безпеки. Голова нестерпно боліла, зі зламаного носа капала кров, залишаючи червоні патьоки на жовто-білій подушці безпеки. З зусиллям Микола повернув голову, щоб подивитися, що з його сусідами. Всі – мертві. Кулі нещадно пошматували їх: в тісному салоні невеликої машини не було де від них сховатися.

Від цієї картини десь з низу живота до самого горла піднявся пекучий клубок. Микола смикнув двері – й вони на диво легко відкрилися. Чоловік випав з машини, встав на коліна – його знудило.

Потім витер рота рукавом і тільки зараз помітив, що той весь у крові. Згадав, як плече обпекло від болю. З острахом глянув туди та помацав рукою. Здається, куля пройшла по дотичній, залишивши глибоку подряпину. Та ще трохи кровила, але не сильно.

У цю мить, наче блискавкою вдарила думка: «Надя! Марійка! Що з ними?»

Микола підхопився і, забувши про власний біль та рани, кинувся до обгорілого мікроавтобуса. Саме від нього був запах гару, який весь час відчував чоловік.

Серед чорних обгорілих трупів Микола впізнав Марійку за намистом, яке подарував їй на день народження. Срібний ланцюжок поплавився, але бірюзовий камінь, що так йшов до очей доньки, зберіг свою форму. Надя обіймала малу, намагаючись захистити собою від куль. Але не захистила. І він не захистив. Якусь мить тому Микола був щасливим батьком та чоловіком, а зараз від його життя залишився тільки чорний попіл та блакитний, як очі Марійки, камінь.

Розум відмовлявся в це повірити, але біль неможливої, смертельної втрати вже розривав груди. Микола впав на коліна, закричав, завив, наче поранений звір, захрипів, горло перехопило, в очах потемніло (За О. Молодецьким, https://arkush.net/book/10297/3)

Який основний конфлікт описаний у тексті?

Прочитавши текст «Микола», виконайте до нього завдання

МИКОЛА

— Треба їхати, Надю. Ми тут загинемо, а так є шанс, – похмуро, але твердо сказав Микола.

— А якщо ми потрапимо під обстріл? – все ще вагалася дружина Надя.

— У нас закінчуються продукти, опалення не працює. Нема вже змоги сидіти в підвалі. Всі сусіди з нашої вулиці збираються їхати. Разом буде безпечніше. Не будуть же вони стріляти по мирних беззбройних людях, а тим більше дітях? – в сотий раз сказав свої аргументи Микола.

Він кивнув у сторону старенького, в помітних подряпинах та вм’ятинах, білого Mercedes Sprinter, на якому сусід Петро старанно виводив синьою фарбою великі літери російською мовою «ДЕТИ».

Дружина зітхнула, але все ж таки погодилася. Марійка радісно побігла до інших дітей, що скупчилися біля Петрового транспорту.

Збори вийшли недовгими. Багато з собою не збереш, в мікроавтобусі й так було обмаль місця, бо туди зібралися чи не всі жінки та діти, які залишилися на Миколиній вулиці. Тож прихопили тільки «тривожні валізи», які були давно зібрані. Нечисленні чоловіки сіли в Миколину легковушку. Багажник був вщент забитий речами тих, хто наважився їхати. Перед тим, як рушити, помолилися – і поїхали.

Микола вже, здається, повірив, що все обійдеться і вони успішно виберуться з зони бойових дій, коли з-за кущів, що були обабіч дороги, неочікувано вискочив БМП з великою білою «Z» на борту. Мікроавтобус попереду різко натиснув на гальма і за ним ледве встигнув зупинитися Микола.

БМП повернув башту з гарматою в їх сторону. Невже буде стріляти? Хіба вони не бачать, що в бусику жінки та діти? Про всяк випадок Микола та його пасажири підняли руки. Чи бачать це окупанти?

З якихось тридцяти метрів гармата ворожої броньованої машини вистрілила прямою наводкою в мікроавтобус з написом «ДЕТИ».

Микола закричав раніше, ніж усвідомлення того, що сталося, прийшло до нього. Він сіпнувся і схопився за ручку дверцят авто. Хотів вискочити, закрити своїм тілом тих, кого любив більше за життя.

У цю мить до гармати додався кулемет. Лобове скло легковушки луснуло, наче мильна кулька. Дрібні уламки скла посипалися в салон. Разом з ними засвистіли кулі великокаліберного кулемета. Щось із неймовірною силою штовхнуло Миколу в плече та обпалило пекельним вогнем. Його нога зіслизнула з педалі гальма на газ. Кермо закрутилося різко вліво – і машина, набравши швидкість, вискочила на зустрічну смугу, перетнула її та врізалася в автобусну зупинку. Хоча Микола був пристебнутий й спрацювала подушка безпеки, від удару потемніло в очах – і він знепритомнів.

Чоловік поступово приходив до тями. Спочатку він відчув солоний металевий смак у роті, потім різкий запах гару, нарешті застогнав та зміг розплющити очі. Картинка перед ними розпливалася, весь огляд закривала подушка безпеки. Голова нестерпно боліла, зі зламаного носа капала кров, залишаючи червоні патьоки на жовто-білій подушці безпеки. З зусиллям Микола повернув голову, щоб подивитися, що з його сусідами. Всі – мертві. Кулі нещадно пошматували їх: в тісному салоні невеликої машини не було де від них сховатися.

Від цієї картини десь з низу живота до самого горла піднявся пекучий клубок. Микола смикнув двері – й вони на диво легко відкрилися. Чоловік випав з машини, встав на коліна – його знудило.

Потім витер рота рукавом і тільки зараз помітив, що той весь у крові. Згадав, як плече обпекло від болю. З острахом глянув туди та помацав рукою. Здається, куля пройшла по дотичній, залишивши глибоку подряпину. Та ще трохи кровила, але не сильно.

У цю мить, наче блискавкою вдарила думка: «Надя! Марійка! Що з ними?»

Микола підхопився і, забувши про власний біль та рани, кинувся до обгорілого мікроавтобуса. Саме від нього був запах гару, який весь час відчував чоловік.

Серед чорних обгорілих трупів Микола впізнав Марійку за намистом, яке подарував їй на день народження. Срібний ланцюжок поплавився, але бірюзовий камінь, що так йшов до очей доньки, зберіг свою форму. Надя обіймала малу, намагаючись захистити собою від куль. Але не захистила. І він не захистив. Якусь мить тому Микола був щасливим батьком та чоловіком, а зараз від його життя залишився тільки чорний попіл та блакитний, як очі Марійки, камінь.

Розум відмовлявся в це повірити, але біль неможливої, смертельної втрати вже розривав груди. Микола впав на коліна, закричав, завив, наче поранений звір, захрипів, горло перехопило, в очах потемніло (За О. Молодецьким, https://arkush.net/book/10297/3)

Які воєнні дії зображені у творі?