Аудіювання / Читання мовчки. Соловейко
Дуже прикро було Івасикові, що його соловейко не співав. Купив він його за власні гроші, що подаровані були йому на іменинах, посадив у гарну клітку, оздоблену візерунками. Соловейко ж мовчав, немов занімів.
Солов’ї співають тільки навесні, – розважала хлопчика мама.
Та соловейко й весною мовчав. Тому дивно й досадно було Івасикові, і злість брала на соловейка.
Соловейком цікавився не тільки Івасик, а й сірий смугастий кіт. Але йому було байдуже до соловейкових пісень чудових: він любив той спів тільки тоді, як соловей співав на вітті, і, співаючи, заплющував очиці, весь переймаючись своїм тьохканням. Те співання було таке любе, що кіт тихесенько, припадаючи до гілки, щоб не перебити, підкрадався до маленького співця й хапав його в свої міцні обійми. Та не вдячним поцілунком обдаровував кіт соловейка; чіпкі пазурі цупко тримали птаха, гострі, як голка, дрібні котові зубенята перегризали співцеві горло… Та тепер котові було байдуже до соловейкових пісень: хоча б соловейко й затьохкав, однаково його не дістанеш у клітці, що висіла під стелею над вікном.
А соловейко нудьгував. У кімнаті було тепло, їжі було доволі. І хоч ночами й блимали з темряви страшенні хижацькі очі кота, до цього можна було звикнути. У соловейковім серці була така нудьга, така безпосвітна туга за волею, за сонцем, за повітрям, що він бився крильцями в rратки, мов божевільний, і падав непритомний. Тільки в клітці соловейко пізнав, що то є на світі воля. Тепер вона часто йому снилася – дивна, чарівна, як казка. Воля!.. Це слово він уперше почув від наймички, котра відповіла Івасикові на його запитання – чому соловейко навіть весною мовчав.
-Пустіть, паничу, його на волю, тоді він заспіває.
Якось був чудовий сонячний день за вікном. Дерева в саду завмерли, немов задубіли від морозу; чистенький сніжок іскорками виблискував на сонці.
У кімнату ввійшла наймичка, відчинила кватирку й почала прибирати. Соловейко з тугою дивився у вікно, не помічаючи навіть, як гострий холод проймав його до кісточок.
Коли це раптом скочив у кватирку кіт, стрибнув звідтіль на клітку й повис на дверцятах. Дверцята одірвались під його вагою, але й кіт не втримався і впав. Наймичка потягнула його щіткою по спині, і він кулею вилетів із кімнати.
Соловейко пурхнув і вилетів у садок. Холодне повітря обхопило його всього, та він не зважав, рвався у височінь, до сонця: воно пригріє й приголубить! Високо-високо піднявся соловейко, але жаданого тепла не було, бо над ним сяяло зимове сонце. Зате була воля!
Як любо!.. Але ж як холодно!.. Він почував, що ще мить – і він замерзне. Там, унизу, відчинена кватирка, і в кімнаті так тепло, так привітно. Туди!.. О, ні!.. Краще смерть, ніж життя у клітці! Холод дужчав, соловейко замерзав, ледве ворушачи крильцями. У кімнату, в клітку?.. Ні, краще смерть! Сіренькою грудочкою упав він з високості на білий, блискучий сніг. (За С.Черкасенком. 448 сл.)