Аудіювання / Читання мовчки. Журавлі ходять крилами
Наближався день мого народження, і я вирішив здивувати друзів екзотичними стравами.
Я - мисливець, тому ідея напросилася сама: накрити стіл дичиною. Пригостити гостей хотілося не загорнутою в целофан птицею з магазину, а свіженькою, прямо з повітря.
День народження випадав на п’ятницю. Мисливський сезон розпочинався у середу, і я ще у вівторок вирушив на своє улюблене болото.
Дізнавшись про очікуване родинне свято, єгер Андрій Тихонович вирішив показати мені одну місцину. Андрій Тихонович був не просто майстром мисливської справи, а справжнім професором боліт і комишів. Він безпомилково знав, де, що, коли плаває й літає. Та найбільше в ньому приваблювало інше: він свято беріг старі мисливські традиції, від яких віяло романтикою часів класичного полювання, яке застали ще Остап Вишня і Максим Рильський.
Я безмежно любив природу й завжди з насолодою слухав розповіді Андрія Тихоновича. Я навіть став копіювати його рухи, їзду на човні, ходіння по болоту, і був щасливий, що перебираю спадок колишніх патріархів лугів, яких все більше й більше витісняють моторизовані та автоматизовані легіони сучасних мисливців.
-Тут настріляєте бекасів, - пояснив мені Андрій Тихонович, коли ми спинилися біля озерця. – А отам далі – журавлиний острів, - показав рукою єгер.- Туди навіть близько не можна підпливати, щоб не наполохати цих славних птахів.
Єгер замовк, замислився, а потім тихо спитав:
-Ви любите народні пісні?
- Дуже, - спантеличено відповів я, бо аж ніяк не чекав на такий перебіг розмови.
-І я, - сказав Андрій Тихонович. – Наші пісні такі мудрі, ніжні, добрі. Але не можу збагнути, чому склали погану про журавля. Пам’ятаю, як малим розплакався, коли мати заспівала:
Занадився журавель до бабиних конопель,
А я тому журавлю києм ноги переб’ю.
- Така гарна птаха – і перебити їй ноги! За якісь коноплі!
-Та то жарт, - заспокійливо мовив я.
- Та я розумію, що жарт, та навіщо такі жорстокі жарти? – сумно зітхнув єгер. – Жменька їх зосталась. Хай живуть на радість людям.
Єгер побажав мені вдалого полювання й відштовхнувся веслом від берега.
У темряві я чекав ще годину, аж поки стало сіріти. Стріляти не поспішав, хоч качки свистіли над головою, наче гарматні снаряди. Але я терпів, поки стане світліше, щоб бити завидна. Трохи згодом я дістав з чохла рушницю, склав її й витяг з патронташа набої. Коли вставляв їх у стволи, мене торкнуло якесь неприродне відчуття легкості в патроннику. Неприємний здогад пройняв мене. Схопив один патрон. Це був шістнадцятий калібр. А у мене ж у руках дванадцятка! Поспіхом я кинув у рюкзак набої товариша, який ще минулого полювання залишив у мене свою шістнадцятку з патронташем.
Прикрішої ситуації важко було уявити. Замість того, щоб вдосталь пополювати, я мав сидіти на острові до приїзду Андрія Тихоновича, бо сам вибратися звідси не міг.
...Пізно ввечері єгер забрав мене з острова. Вдома на запитання дружини, як справи, я відповів коротко:
-На іменини купуй ковбасу.
У п’ятницю стіл вгинався від традиційних міських страв. Несподівано виручив сусід, теж мисливець, Дмитро. Він прийшов з кількакілограмовим пакетом. Там було порубане великими шматками пташине м’ясо.
-Що це? - здивувалась дружина. - На качку не схоже. Занадто птах крупний.
-Гусака підстрелив, - пояснив Дмитро. - Якраз згодиться.
Коли зійшлися гості, смажений гусак був на столі.
Годині о четвертій ранку хтось упевнено натиснув на кнопку дзвінка. Я відчинив двері. На порозі стояв Дмитро у повній мисливській викладці.
- Виручи, друже. Зібрався на полювання, все вклав, потім торкнув патронташ – а там два набої. Позич хоч кілька.
Відмовити, певна річ, я не міг. Витягши з коробки патрони, приніс їх Дмитру. Номери шроту я записував на капсулі червоним фломастером. Крім цифр, була записана абревіатура ПС, що означало: порох сильний. В патронах була збільшена доза порохового заряду. Такі набої використовувалися тоді, коли ціль для пострілу знаходилася дуже далеко або високо.
-Якраз те, що треба, - зрадів Дмитро. – Битиме намертво.
Вирушивши наступного ранку на полювання, я побачив над журавлиним островом журавля. Помітив, що літає він якось дивно. Вже при мені він безперервно літав тут більше двох годин великими колами, інколи знижуючись, потім знову, важко здіймаючись угору, переходив на попередню орбіту.
Сівши в човен, я рушив до журавлиного острова. Люди тут не бували, тому природа збереглася в недоторканому стані. І рапом я побачив зовсім свіжі сліди перебування тут людини. Хтось був тут сьогодні або учора. Слідами свого попередника я подався в глиб острова. Журавлів не було видно. Зате з правого боку болота почувся відчайдушний крик, і я побачив журавля, що наближався до острова. Тепер його політ видавався ще більш дивним. Він не махав крильми, як це роблять інші птахи, а якось важко підтягував їх під себе, а потім наче випростовував. Здавалося, птах дуже стомлений і зовсім не хоче летіти, проте виконує якусь тяжку місію.
Щоб не видати себе, я вліз у кущі. Мої зіниці мимоволі вперлися у два сірих предмети під ногами. “Гільзи! – мало не ойкнув я. – Хтось тут стріляв. Невже у журавлів? Ось чому їх не видно...”
Птах подав хрипкий і якийсь трагічний крик. Голос його різким болем відізвався у серці. Я вже знав, що саме вражало в його польоті. Це був останній політ. Ніколи більше не піднятися йому в небо. Тому й не кричить він, а схлипує, наче в агонії. То його останнє над рідним островом коло. Може, він і зробить тих кіл ще сто чи двісті, та це нічого не допоможе, і нічому не зарадить. Бо він мертвими трасами ходить над цвинтарем, який до вчора був йому веселим домом.
Мені було страшно підвести на журавля погляд, бо я знав, що побачу. На капсулах гільз під ногами, як краплини крові, застигла фарба фломастера: ПС.
А трохи далі в кущах лежали дві довгі, обрубані свинцем вище колін ноги журавля, який зараз доплакував наді мною свою прощальну пісню.
(За Г. Кримчуком. 900 сл.)