5 клас. Аудіювання / Читання мовчки.
Як птиця гавкала
Я дав слово у неділю приїхати до мого друга, лісника Василя Петровича. Він живе у лісі, кілометрів за тридцять від міста. Удома в нього є на що подивитися. Неначе само собою виходить, що як тільки потрапить до нього якась лісова тварина чи птах - скоро стає ручною.
Ми сиділи у великій світлій кімнаті, в якій я вже був не раз. Раптом десь з кутка, з-під стелі, щось загавкало. Я від несподіванки аж здригнувся і давай шукати очима – що б це могло бути? Ну, точнісінько, як оце гавкав у дворі пес Букет, тільки якось хрипкувато і ніби протяжніше.
Тут з-за печі вилетів птах, трохи менший за галку і на нижчих ногах. Колір його був чудесно синій, а крила блищали світло-блакитними пір’їнами. І дзьоб майже такий, як у галки – довгий і не дуже гострий.
Звичайно, я відразу впізнав ракшу. Її завжди можна зустріти на узліссі.
Птиця сіла на плече Василю Петровичу і знов закричала так, наче гавкав Букет.
- Як це? – здивовано спитав я. – Ракша звичайно кричить, як сорока, тільки тихіше і коротко, а тут здається, що гавкає. Де ви таку взяли?
- Знайшов у лісі з перебитим крилом ранньої осені, коли птахи збираються мандрувати у теплі краї. Довго вона видужувала, поки й похолодало. Крило загоїлось, але випускати вже не можна було. Загине десь, думаю собі. Та й звикла вона до мене й приручилась зовсім. Оце бачите, їсти просить…
Ракша сиділа на плечі у Василя Петровича, дзьобом ворушила йому волосся, не перестаючи кричати так, ніби справді гавкав Букет. Вперше в житті я бачив ракшу в неволі, та ще й ручну. Я сказав про це Василю Петровичу.
- Я й сам не думав, що вона приручиться, - відповів він. – Спочатку я їй черв’ячків приносив. Потім холодно стало, думаю – чим її годуватиму? Сиру не їсть, насіння не приймає, про хліб і говорити нічого… Одрізав тоненький шматочок м’яса, показав їй. Ех, вона як кинулась, вмить проковтнула. Оце зараз м’яса просить… А гавкає знаєте чому? Бо у нас Букет, коли голодний, забігає в хату й починає гавкати – просить їсти. Яким чином второпала це ракша, сам не розумію. Але раптом почала й собі подавати голос, мов Букет. Спочатку несміливо, а далі, як став я її щоразу годувати після такого, сказати б, прохання, вона перейняла собаче гавкання.
Василь Петрович узяв порізане на тоненькі шматочки м’ясо і почав давати синьому птахові, що жадібно ковтав смачну їжу.
Наївшись, ракша полетіла в свій куток. Там було прибито полицю, де стояла вода і було приладнано тоненьку гіллячку, на яку птиця й сіла. Ракша знала своє місце.
Я сказав другові, що він якийсь секрет знає, а Василь Петрович сміється у відповідь. Який там секрет, просто, мовляв, часу треба багато вільного, от і все. І любити треба кожну тваринку…
Часу небагато у Василя Петровича, а що любить він тварин – це правда…
(За О.Копиленком. 450 сл.).