Згідно з переписом 1926 р. в УСРР налічувалося 23,6 млн мешканців села, що становило понад 81,5 % населення. Українське село жило в стані безперервної війни: відносно спокійними для нього були тільки 1924-1926 рр., хоча й тоді радянська влада не припиняла «класової боротьби». Села обростали павутиною таємних інформаторів із числа членів комнезамів. Під час показових каральних акцій червоноармійці спалили тисячі дворів, чимало селян загинуло через підозру в причетності до повстанського руху. Вилучення хліба відбувалося із застосуванням брутальної сили. Компартійна влада поводилася із селянами зверхньо. Звичним було використання означень «махновці», «куркулі», «несвідомі елементи». Селян зображали як архаїчну масу, що гальмує революційний прогрес. Село відповідало взаємністю, замикаючись у собі. Головною формою опору став саботаж.
Гасло «Земля - селянам!» не поліпшило матеріального стану селян. Замало було взяти більшу площу землі в користування. Реманент для її обробітку давали лише колективним господарствам. Дедалі більше селян шукали роботу в місті. Вони усвідомлювали приреченість індивідуального господарства, рятувалися від так званого розкуркулення. Ознакою селянського повсякдення стало недоїдання. Навіть родини середняків відмовляли собі в фабричній продукції, яка стала предметом розкоші. Узимку через брак одягу і взуття діти нерідко сиділи вдома.
Більшовики робили ставку на колективізацію в розрахунку, що нове покоління селян звільниться від індивідуалізму батьків. Однак селяни воліли триматися традиційної культури. Хоча війна внесла зміни в розподіл тендерних ролей, у 1920-х роках ситуація в селі повернулася до попереднього стану. Чоловіки вперто демонстрували упередження до участі жінок у громадських справах, висміювали їхні спроби висловитися з політичних питань. Так само глузливо селянський загал ставився до місцевих компартійних активістів. Український селянин волів жити у прагматичному світі та не збирався змінювати ментальність на догоду ідеології.
