Проголошена республікою Австрія стала унікальним прикладом правової передачі влади в умовах революції. Повноваження монарха перебрала Державна рада, яку утворили депутати колишнього парламенту. У лютому 1919 р. на загальних виборах до Установчих зборів перемогла Соціал-демократична робітнича партія Австрії. Тимчасовий уряд очолив Карл Реннер. Популярним залишався австромарксизм. Його прихильники пропонували провести соціальні реформи, уникаючи більшовицьких крайнощів. Майбутню державу вони уявляли як об’єднання Австрії й Німеччини або як Наддунайську конфедерацію. Сен-Жерменський договір перекреслив ці плани.
Згідно з ухваленою 1 жовтня 1920 р. конституцією Австрія стала федеративною державою з президентсько-парламентською формою правління. Було закріплено громадянські свободи, багатопартійність. Ключова роль у політиці перейшла до Християнсько-соціальної партії, лідер якої католицький священик Ігнац Зайпель став федеральним канцлером. Його прихильники виступали за корпоративне суспільство, стверджували, що людина, зберігаючи індивідуальну свободу, має розраховувати на підтримку ширшої групи. Цими ідеями створено передумови для фашизації австрійського суспільства. Протофашистськими осередками стали загони самооборони по селах - хаймвери. У другій половині 1920-х років одночасно зі стабілізацією економіки відбувалося згортання багатопартійної системи й конституційного ладу.
У листопаді 1918 р. схвалено тимчасову конституцію Чехословацької Республіки. Національні збори з представників політичних партій, які діяли до війни, одноголосно обрали президентом Томаша Масарика й затвердили уряд «національної коаліції» на чолі з лідером молодочехів Карлом Крамаржем. Запорукою обороноздатності країни стало створення регулярної армії із чеських і словацьких легіонерів, які повернулися з Італії та Франції. Завдяки підтримці Антанти уряд Чехословаччини вирішив територіальні питання на свою користь. Конституцією 1920 р. проголошено рівність громадян перед законом, демократичні свободи. Парламент республіки - двопалатні Національні збори - формувався на підставі пропорційного, рівного, прямого й таємного виборчого права. Національні збори обирали на семирічний термін президента держави із широкими повноваженнями.
У Чехословаччині діяли десятки політичних партій, тож уряди були коаліційними. Найбільші з них - Республіканська партія чехословацьких землевласників і дрібних селян, Чехословацька національно-демократична партія (колишні молодочехи), Словацька християнська народна партія (лідовці), Судетсько-німецька партія, Комуністична партія Чехословаччини. Впливовими були об’єднання навколо відомих політиків, зокрема група «Град» (від президентської резиденції «Празький град»), яка склалася навколо Томаша Масарика й Едварда Бенеша.
До Чехословаччини відійшла велика частина промислових потужностей Габсбурзької монархії, що посприяло повоєнній відбудові. Бізнес від німців та угорців поступово переходив у місцеві руки. Митна політика стимулювала національного виробника. Було введено національну валюту - крону, стабілізовано фінансову систему. Провідне місце в економіці займали великі підприємства, як-от військово-промисловий концерн «Шкода». Особливістю соціальної структури було численне робітництво. У 1930-х роках Чехословаччина ввійшла до десятки індустріально розвинених країн світу.
Історія Чехословаччини стала успішним прикладом парламентської демократії в Центрально-Східній Європі. Чехословаччину вважали найближчою наступницею монархії Габсбурґів, державою, яка намагалася стати спільним домом для багатьох народів. На її території проживало 13,6 млн осіб, з-поміж них майже 7 млн чехів, 2 млн словаків, 3 млн німців, 750 тис. угорців, 460 тис. українців. Чеські й словацькі політики добровільно погодилися на об’єднання. Цей союз у поєднанні з відносно толерантним ставленням до національних культур дав змогу державі зміцнитися. Найвідомішим діячем Словаччини, який відстоював автономію, був католицький священик Андрей Глінка. У 1927 р. відбулася часткова децентралізація країни, запроваджено земельні управління (Чехія, Моравія і Сілезія, Словаччина, Підкарпатська Русь).
Політичне життя відновленої Польщі було нестабільним. Проведення ліній як східного, так і західного кордонів викликало безліч суперечок.
Територіальні суперечки були між Польщею й Чехословаччиною. У 1920 р. польські війська встановили контроль над частиною Віденського краю. На сході до Польщі було включено території з етнічною більшістю українського й білоруського населення. Міжвоєнна Польща, яку називають Другою Річчю Посполитою, була шостою за величиною країною в Європі з населенням понад 27 млн осіб.
У 1919-1922 рр. працював Законодавчий сейм, а виконавчою владою керував начальник держави - Юзеф Пілсудський. У березні 1921 р. сейм ухвалив конституцію Польської Республіки, згідно з якою створено двопалатний парламент (сейм і сенат), проголошено громадянські права і свободи, гарантовано право національних меншин на збереження самобутності, мови й культури. Парламентські вибори 1922 р. не принесли більшості жодній політичній силі. Президентом Польщі обрано вихідця з родини польських землевласників у Литві, професора Габріеля Нарутовича, якого підтримали представники національних меншин. Цей результат не влаштував націоналістів. Через кілька днів після присяги Нарутович загинув внаслідок терористичного замаху. Уряди Польщі часто змінювалися. Економіку в середині 1920-х років дещо стабілізував уряд Владислава Грабського. Тоді було введено польську валюту - злотий, проведено аграрну реформу, спрямовану на зміцнення середніх селянських господарств. Та повністю опанувати ситуацію не вдалося.
28 червня 1919 р. Польща підписала так званий малий Версальський договір, за яким зобов’язалася поважати права національних меншин - українців, євреїв, білорусів, німців, литовців. Основні дискусії з національного питання відбувалися між прихильниками Пілсудського, який відстоював перетворення Польщі на федеративну державу, і польськими націонал-демократами (ендеками), лідер яких Роман Дмовський наполягав на інкорпорації, тобто полонізації національних меншин. Політична боротьба на тлі економічних негараздів і національних рухів, які протестували проти полонізації, дестабілізувала країну. У 1926 р. Пілсудський за допомогою армії здійснив військовий переворот, мотивуючи його загрозами польській державності. У Польщі було встановлено автократичний режим, відомий як санація (оздоровлення).
