Вступ. Середньовіччя як історична епоха

На які періоди вчені поділяють історію людства?

Який період історії ви вивчали та досліджували в 6 класі?

Місце Середньовіччя у світовій історії

Період всесвітньої історії, який охоплює V—XV ст., називають Середніми віками, або Середньовіччям. Цей термін у XV ст. запровадили італійські вчені на позначення «безкультурної», «темної» доби людства. Вони вважали, що падіння античної цивілізації призвело до кризи суспільства, посіяло хаос у політичних відносинах, зупинило розвій господарювання й торгівлі. Себе ж вони називали представниками нової доби – Відродження, якій належало покінчити з колишнім «варварством». Таке сприйняття надто спрощене. Справді, чимало досягнень античності було знищено, але відбувалися й позитивні зрушення. Наприклад, у Європі спорудили сотні замків (туристичних перлин сучасного світу); при монастирях досліджували давні, писані латиною, рукописи; у містах відкривали майстерні, відроджували старі та налагоджували нові комерційні зв’язки, створювали шедеври мистецтва. Урешті, «середньовічні» люди не жили «дикунами». Прості селяни й містяни дбали про власні господарства, запроваджували технічні винаходи, відстоювали свої права й привілеї. Поважні, шляхетні лицарі дотримували правил честі. Мудрі богослови сперечалися про буття й залишили для нас повчальні філософські твори. Спірне питання – які країни та землі охопило Середньовіччя? Мислителі XV ст. не сумнівалися, що йшлося лише про територію Західної Європи, де зародилася Римська імперія. Нині таке твердження спростовано. Встановлено, що Середні віки тривали у Візантії (спадкоємиці Стародавнього Риму, або Римської імперії), Арабському халіфаті, Скандинавії, Центральній, Східній Європі. У країнах Азії та Африки також розгорталися схожі процеси. Потрібно зазначити, що й Русь- Україна пройшла шляхом Середньовіччя, додаючи до своїх традицій чимало як від європейського Заходу, так і від візантійського Півдня та азійського Сходу. Період середньовічної української історії IX—XV ст. часто називають Княжою добою.

У результаті тривалих досліджень історики виокремили та описали три періоди Середньовіччя.

Перший. Раннє (середина V — кінець IX ст.), що є нібито перехідним від античності. Саме тоді розпочалися масові переселення в Європі. Германці створили «варварські королівства». Згуртовувалися візантійці, араби, слов’яни. На карті Східної Європи з’явилася держава із центром у Києві – Русь, або Руська земля. Поступово утверджувалися релігії – християнство та іслам.

Другий. Високе (Х—ХІІІ ст.), або Зріле, коли відбувався політичний та економічний розквіт. У країнах Європи та Азії розгорталися бурхливі події. На той час припав пік могутності Русі-України та її поступовий занепад.

Третій. Пізнє (XIV—XV ст.), за якого настала криза середньовічного суспільства. Водночас розросталися й міцніли міста, причому деякі з українських отримали право самоврядування. На ідеалах гуманізму засяяла культура доби Відродження. Відбулися сенсаційні наукові та географічні відкриття. Землі Русі-України поступово захоплювали сусідні держави.

Джерела вивчення історії Середніх віків

Як ви вже знаєте, чи не головне, чим займаються історики, – це дослідження джерел з метою встановити хід історичних подій минулого. Із Середньовіччя до нас дійшло чимало знарядь праці, предметів домашнього вжитку, зброї, виробів ремісників, монет, витворів митців тощо. Ці речові пам’ятки, віднайдені археологами, надзвичайно важливі для розуміння буденних подій. Натомість політичну історію краще відновлювати, черпаючи знання з писемних матеріалів: документів, хронік, листів, наукових праць, художніх книжок. Чимало цікавого про середньовічних людей та країни «повідомляють» зображувальні й архітектурні пам’ятки: книжкові мініатюри, картини, вітражі, статуї, споруди (величні храми, неприступні замки, оборонні вали та вежі, ринкові площі з ратушами). Навіть сьогодні, гуляючи вуличками європейських міст, можна уявити давні епізоди середньовічного життя. Щоправда, не всі джерела «сповіщають» правдиву інформацію. Наприклад, середньовічні географи часто лише в уяві «відвідували» віддалені землі, а тому «населяли» їх казковими створіннями. Змайстровані за середньовічними схемами катапульти здебільшого не стріляли, бо тодішні креслярі припускалися помилок. Одні середньовічні хроністи «вболівали» за своїх правителів, тоді як опоненти з протилежного табору намагалися очорнити і зневажити їхні діяння. Тому наявні знахідки V—XV ст. потребують копіткого, вдумливого «прочитання» та «розшифрування».

Копіткої роботи вимагають руські літописи – історико -літературні твори, у яких опис подій вели за роками. В основі цієї назви – слова літописців «у літо», якими вони зазвичай починали оповідь за певний рік. Часто до літописів додавали уривки з княжих грамот, біблійних текстів, іноземної літератури тощо. Робота над ними ускладнюється також тим, що первинні тексти неодноразово переписували в новіші часи і переписувачі часто додавали певні подробиці до старих сюжетів. Перевірити правдивість таких додатків подекуди неможливо. Для дослідження української Княжої доби особливо важливим є літопис «Повість минулих літ», над яким працювали київський чернець Нестор та інші автори наприкінці XI — на початку XII ст. Є також згадки про цю пам’ятку під назвами «Повість врем’яних літ» чи «Повість временних літ». Вагомим є й Київський літопис – його близько 1200 року уклав Мойсей, настоятель Видубицького монастиря в Києві. Саме в цьому джерелі, серед оповідей про історію насамперед Київської землі, під 1187 роком вперше згадано слово «Україна». Літописну традицію продовжили в Галицько-Волинському літописі (або Володимирському літописі), який охоплює минуле майже усього XIII ст. Оригінали цих важливих історичних джерел не збереглися.

Перший перепис давніх руських літописів, що дійшов до наших днів, зроблено в 1377 р. Він відомий під назвою Лаврентіївського списку. Інша копія, створена не пізніше другого десятиліття XV ст., відома як Іпатіївський (Іпатський) список (перепис). Ці списки-копії дещо різняться за змістом, адже кожен переписувач додавав до тексту щось «від себе». Перші спроби наукового дослідження цих писемних пам’яток робили історики, письменники і мовознавці М. Максимович, М. Костомаров, І. Франко, О. Потебня, М. Грушевський. Сучасні дослідники історії ретельно аналізують інформацію літописів, звіряючи її з іншими джерелами. Десятки років над науковим перекладом повного тексту «Повісті минулих літ», Київського літопису та Галицько-Волинського літопису працював Леонід Махновець, український літературознавець, перекладач, історик, археолог. Він дав зазначеним трьом джерелам збірну назву – «Літопис руський». У 1990 році за підготовку до видання «Літопису руського» Леонід Махновець був удостоєний Шевченківської премії. У цьому підручнику в рубриці «Мовою історичного джерела» всі фрагменти Літопису руського цитовано за виданням: Літопис руський / за Іпат. списком пер. Л. Махновець. Київ: Дніпро, 1989. – 590 с.

Напишіть про наукові та географічні відкриття в Пізньому Середньовіччі.

Поясни причини кризи Пізнього Середньовіччя.

Описати територіальні зміни Русі-України в Пізньому Середньовіччі.

Виконати тест!