Середньовічне суспільство: соціальна структура і конфлікти

Кого називали аристократією в Давній Греції та Давньому Римі?

Стани середньовічного суспільства

Європейське суспільство в Середні віки, як і в античну епоху, було структурованим (цим ми не особливо відрізнялися від тогочасних суспільств Сходу чи доколумбової Америки). Європейська людність складалася з різних груп населення, які мали подібні заняття, майнові можливості, статус. Вони взаємодіяли, усвідомлюючи свою належність до певної спільноти, а також мали усталені зв’язки з іншими великими та малими групами. У структурі середньовічного європейського суспільства поступово виокремилися три суспільні стани – групи населення, що відрізнялися своїми статками, правами та обов’язками. Знатні, панівні, багаті та воїни згрупувалися в привілейований стан «людей, які воюють» (bellatores). Духівництво, заволодівши земельними угіддями, від яких отримувало значні прибутки, зазвичай підтримувало владу.

Церковні керівники та духівники належали до іншого, теж привілейованого стану – «людей, які моляться» (oratores). Натомість селяни, містяни, ремісники, торговці та решта простого люду потрапили до непривілейованого стану «людей, які працюють» (laboratores). Отже, загальні риси способу життя людини визначалися належністю до того чи того стану. В ХІ ст., коли сформувалася теорія трьох станів, до «людей, які працюють», зараховували лише селян. Тоді вони, окрім вирощування продуктів харчування для себе та інших, займалися виготовленням необхідних виробів. «Людей, які воюють», ми й сьогодні звично називаємо рицарями (лицарями), але в їхньому середовищі склалася дуже своєрідна та чітка ієрархія. Спочатку воїном міг стати кожен, хто мав змогу спорядити себе до бою. Поступово піше військо замінили кінні вершники, які потребували більше ресурсів для підтримки боєздатності. Так військова служба стала привілеєм заможних. Найменше було «тих, хто молиться», однак їх вважали першим станом, який мав молитвами забезпечувати спасіння душ і рицарства, і селянства. Духівництво як особливу спільноту, відмінну від мирян, також називають словом «клір». Рицарі обороняли духівництво та простий люд. Ці стани не могли існувати один без одного, були взаємозалежними. Водночас із посиленням ролі міст, розвитком ремесел і торгівлі зростала кількість купців та ремісників. Вони належали до третього, найчисельнішого, стану, об’єднаного, окрім праці, обов’язком сплачувати податки.

Землеволодіння в Середньовіччі

Чи знайомі ви із сюжетом знаменитої європейської казки італійського походження «Кіт у чоботях», відомої з XVI ст.? Мабуть, пам’ятаєте, що селяни на запитання короля «Кому належить ця земля?», – відповідали: «Це поля маркіза де Карабаса». Король, вражений володіннями «маркіза», видав за нього дочку. Як могло статися, що люди працювали не на своїй землі і це король сприймав як належне? Чи міг король не знати, кому належить певна земельна ділянка в його державі?

Оранка садиби французького герцога Беррі в березні, з рукопису XV ст.Замок Кастель-дель-Монте — XIII ст., Андрія, Італія, сучасна світлина

Скористаймося машиною часу, щоб на короткий час побувати в «неказковому» минулому. Земля-годувальниця була цінним ресурсом. Той, хто мав землю, міг і прогодуватися, й заробити. Але більшу «вагу» в суспільстві відчував лише власник землі, на відміну від тих, що користувалися його землею і працювали на ній. Тільки власник землі міг розпоряджатися нею, надаючи іншим ділянки своєї землі на певний час «в оренду» за ренту — плату грішми чи послугами.

Про землеволодіння говоримо, коли землею, яка є законною власністю певної особи, тобто належить їй, володіє хтось інший. Володіти, тобто «тримати» землю, можна було за угодою з власником землі. Той, хто отримував землю у володіння, жив і господарював на ній, використовував у своїх цілях, але був зобов’язаний віддавати власникові землі домовлену плату чи відбувати повинність, наприклад військову. Отже, земельна власність була рентабельною, тобто приносила дохід (і статус) тому, кому належала земля, навіть якщо він особисто не працював на ній. Власник землі, вивільнений від фізичної праці, міг зосередитися на інших справах, як-от державне управління, військова служба, релігійні практики.

Історично сформувалися різні системи земельної власності. Невелике господарство, яке належить і успадковується в сім’ї вільних простолюдинів, значного впливу на економічні процеси не мало. Натомість манор — великий маєток знатного землевласника, що поєднував і власні землі пана (лорда), і наділи вільних та залежних селян, і спільні угіддя на довкільній території — був основною господарською одиницею. Власник манору мав судову владу над його мешканцями, панував над ними. Головним правилом, яке регулювало земельні питання, було: «Nulle terre sans seigneur» («Немає землі без пана»). Тож поняттям сеньйорія позначали і панську садибу (господарство землевласника), і владу, яку пан мав у своїх володіннях (юрисдикцію).

Вважали, що там, де земля не має конкретного власника, вона належить короні (не людині, яку короновано, а саме «короні»). Аналогічно, в Русі земля належала княжому «столу», незалежно від того, хто конкретно його посідав. Отже, верховним розпорядником землі був монарх.

Суспільство структурувалося довкола відносин, що випливали з володіння землею. Воно могло бути або тимчасовим (наданим на час служби як оплату за несення служби), або постійним (коли власник землі міг її передавати в спадок чи розпоряджатися на свій розсуд).

Васал складає присягу, мініатюра, XV ст.

Варто визначення запам`ятати!

Як можна було отримувати дохід, маючи землю, але не працюючи на ній?

Соціальні конфлікти Середньовіччя

Різноманітні форми та прояви численних конфліктів, що траплялися в Середньовіччі, свідчать про складні соціальні відносини того часу. Соціальними конфліктами називають зіткнення позицій та цілей різних соціальних груп, які усвідомлюють протилежність своїх інтересів. Становище, коли якісь особи, групи або держави опиняються перед загрозою зіткнення чи протистояння, називають конфронтацією.

Жінки як воїни, які допомагають захистити місто від нападу Пекаря, спійманого на обмані клієнтів, карають тим, що тягнуть через село за саньми з прив’язаною до шиї буханкою хліба, м. Брістоль

Соціальні конфлікти Середньовіччя здебільшого мали насильницький характер. Їх спричиняли: конкурентна боротьба за владу, за землю та ресурси; суперечності у розподілі ресурсів і благ; нерівність; релігійні та культурні відмінності; політичні протиріччя, протилежність інтересів, потреб, цінностей, поглядів. Економічні, політичні, релігійні, військові конфлікти бували тривалими чи короткочасними, локальними (місцевими) чи масштабними. Їх учасниками (сторонами конфлікту) могли бути як окремі особи, так і групи представників певних соціальних середовищ — селяни, ремісники, містяни, землевласники, міста, правителі, держави.

Багато подій, про які йшлося в попередніх параграфах, були проявами соціальних конфліктів. Вони призводили до господарських, політичних та культурних змін, розорення земель, руйнування споруд, зменшення населення, зміни відносин власності. Зрідка проблеми розв’язували переговорами та домовленостями, частіше — застосуванням сили, зброї.

Хрестові походи, Столітня війна, Реконкіста — невелика частина прикладів масштабних соціальних конфліктів, про які ви ще дізнаєтеся з наступних розділів цього підручника.

Складіть порівняльну таблицю «Стани середньовічного суспільства» (прикріпи фото)

Виконати тест!