Робота та обовʼязки медсестри у відділенні МФК та масажу.

Тема: Робота медичної сестри кабінету ЛФК та масажу

1. Підготовчий етап (Початок робочої зміни)

• Санітарно-гігієнічний контроль: Перевірка чистоти приміщення, провітрювання та кварцування згідно з графіком.

• Підготовка обладнання: Перевірка справності тренажерів, інвентарю для ЛФК (гімнастичні палиці, м'ячі, гантелі) та цілісності масажних столів.

• Підготовка витратних матеріалів: Забезпечення наявності чистої білизни (рушники, простирадла), масажних олій/кремів, антисептиків для рук та обробки поверхонь.

2. Основна професійна діяльність

• Прийом пацієнтів: Перевірка направлення від лікаря, ідентифікація пацієнта та ознайомлення з його медичною картою.

• Виконання маніпуляцій:

  • Проведення процедур масажу (класичний, сегментарно-рефлекторний тощо) за призначенням лікаря.

  • Демонстрація та контроль виконання комплексів фізичних вправ пацієнтами.

  • Навчання пацієнта та його родичів правилам виконання вправ у домашніх умовах.

• Моніторинг стану пацієнта: Контроль артеріального тиску, пульсу та частоти дихання до, під час та після процедури для оцінки переносимості навантаження.

3. Ведення медичної документації

• Облік виконаної роботи: Заповнення індивідуальних карт пацієнтів, які займаються ЛФК, та щоденників обліку роботи масажиста.

• Реєстрація відвідувань: Ведення журналу прийому пацієнтів та графіку процедур.

4. Завершальний етап та безпека

• Дезінфекція: Обробка масажних столів та спортивного інвентарю після кожного пацієнта.

• Надання допомоги: У разі погіршення стану пацієнта — надання долікарської допомоги та виклик лікаря.

• Етика та деонтологія: Дотримання конфіденційності, ввічливе спілкування та підтримка психологічногокомфорту пацієнта.

Критерії оцінювання для студентів:

1. Знання показань та протипоказань до ЛФК та масажу.

2. Технічна правильність виконання прийомів масажу.

3. Вміння проводити функціональні проби (контроль АТ, пульсу).

4. Чіткість заповнення медичної документації.

Реабілітація - це комплексна багатопланова проблема, що має різні аспекти - медичний, фізичний, психічний, професійний і соціально -економічний. Під фізичним аспектом реабілітації слід розуміти систему, що включає в себе всі питання, що відносяться до застосування фізичних факторів у відновному лікуванні хворих (засоби ЛФК, інтенсивні тренування, рухова активність тощо). Основне призначення фізичних чинників - всебічне підвищення фізичної працездатності хворих, лімітованої при основному захворюванні. Фізична працездатність може зростати і під впливом тільки медикаментозного лікування. Різниця полягає лише в тому, що, будучи вузьконаправленими за механізмом специфічної дії, медикаментозні засоби діють на одну - дві ланки в патогенезі ланцюга захворювання, в той час як фізичні фактори роблять більш широкий вплив не тільки, наприклад, на серцево- судинну систему, але і на легеневу систему, тканинне дихання і т.д.

Лікувальна фізкультура (ЛФК) – це галузь медичної реабілітації, що вивчає механізми терапевтичної дії на організм руху з профілактичною, лікувальною і реабілітаційною метою.

Фізична активність — одна з необхідних умов життя, що має не тільки

біологічне, але й соціальне значення. Вона розглядається як природно-біологічна потреба живого організму на всіх етапах онтогенезу.

Лікувальна фізкультура використовує в лікуванні хворих одну з найважливіших еволюційно розвинених біологічних функцій організму – рух. Однак для лікування і профілактики використовується не просто рух, а спеціально підібрані, методично оформлені й належним чином організовані рухи, які прийнято називати фізичними вправами. Об’єктом впливу кінезотерапії є хворий з усіма особливостями реактивності й функціонального стану його організму. Всі засоби фізичної культури використовуються для лікування хворого, що вводить її в ранг клінічних дисциплін. Лікувальна фізкультура належить до ефективних методів патогенетичного впливу при різних захворюваннях, що досягається застосуванням спеціальних фізичних вправ, спрямованих на напруження, релаксацію і скорочення м’язів тулуба і кінцівок, розширення амплітуди рухів у суглобах та сопроводжується рефлекторними змінами у внутрішніх органах. Цим визначається відмінність уживаних засобів, методів і дозування в практиці кінезотерапі

Лікувальна фізкультура є методом неспецифічної терапії, а вживані фізичні вправи – неспецифічними подразниками. Будь-яка фізична вправа завжди залучає до реакції у відповідь усі ланки гомеокінезу: нервову, імунну і гормональну системи.

Лікувальна фізкультура – засіб відновної терапії. Його успішно поєднують з медикаментозною терапією та різними фізичними чинниками. Значення лікувальної фізкультури як методу профілактичної терапії визначається формуванням системного структурного результату через вплив регулярних фізичних навантажень. Дозоване тренування фізичними вправами стимулює і пристосовує окремі системи і весь організм хворого до зростаючих фізичних навантажень, у кінцевому результаті приводить до функціональної адаптації хворого.

Важливою особливістю лікувальної фізкультури є активна участь хворого в лікувальному процесі, а також процес дозованого тренування. У кінезотерапії розрізнюють тренування загальне і спеціальне. Загальне тренування переслідує мету оздоровлення, зміцнення і загального розвитку організму хворого. Вона використовує найрізноманітніші види загальнозміцнюючих і розвиваючих фізичних вправ.

Спеціальне тренування ставить за мету розвиток функцій, порушених у зв’язку із захворюванням або травмою. Для цього використовують види фізичних вправ, що безпосередньо впливають на травмований осередок або функціональні розлади тієї чи іншої ураженої системи (дихальні вправи при плевральних зрощеннях, вправи для суглобів при поліартритах і т. ін.).

Методичні принципи лікувальної фізкультури

Принцип систематичності - безперервність і планомірність використання всіх засобів лікувальної фізкультури в усіх можливих формах протягом лікувального курсу, що забезпечується регулярністю занять, що проводяться.

Принцип від простого до складного - поступове підвищення вимог до того, хто займається. Призначення наступного рухового режиму можливе тільки після стійкої адаптації хворого до фізичних навантажень попереднього режиму. У процесі тренування поступово зростають функціональні можливості та здібності організму, що вимагають підвищення фізичного навантаження.

Принцип доступності - всі засоби лікувальної фізкультури мають бути доступні хворому за структурою і засобом проведення процедури, доступностю методики і форм лікувальної фізкультури.

Принцип тривалості – існує пряма залежність між ефективністю фізичних вправ і тривалістю фізичних навантажень. Обов’язкове подальше продовження занять в амбулаторних і домашніх умовах.

Принцип індивідуальності – необхідно обов’язково зважати індивідуальні фізіологічні і психологічні особливості кожного пацієнта.

Принцип наочності – контроль інструктора ЛФК за методично і технічно грамотним виконанням вправ з необхідною корекцією під час занять.

Принцип урахування ефективності лікування – необхідне регулярне

урахування ефективності впливів фізичних вправ щодо динаміки функціональних показників організму.

Лікувальна фізична культура (ЛФК) – самостійна медична дисципліна, де використовуються засоби фізичної культури з лікувальною, профілактичною та оздоровчою метою.

Лікувальна фізкультура використовує в лікуванні хворих одну з найважливіших еволюційно розвинених біологічних функцій організму – рух. Однак для лікування і профілактики використовується не просто рух, а спеціально підібрані, методично оформлені й належним чином організовані рухи, які прийнято називати фізичними вправами. Об’єктом впливу кінезотерапії є хворий з усіма особливостями реактивності й функціонального стану його організму. Всі засоби фізичної культури використовуються для лікування хворого, що вводить її в ранг клінічних дисциплін. Лікувальна фізкультура належить до ефективних методів патогенетичного впливу при різних захворюваннях, що досягається застосуванням спеціальних фізичних вправ, спрямованих на напруження, релаксацію і скорочення м’язів тулуба і кінцівок, розширення амплітуди рухів у суглобах та сопроводжується рефлекторними змінами у внутрішніх органах. Цим визначається відмінність уживаних засобів, методів і дозування в практиці кінезотерапії.

Основними завданнями ЛФК є:

1. Зберегти та підтримати хворий організм в найкращому діяльному функціональному стані.

2. Попередити ускладнення, які може викликати хвороба і ті, що можуть виникнути внаслідок вимушеного спокою.

3. Стимулювати потенційні захисні сили організму в боротьбі з захворюванням.

4. Залучити хворого до активної участі в процесі виздоровлення.

5. Прискорити ліквідацію місцевих анатомічних та функціональних проявів хвороби.

6. Відновити в короткий термін функціональну повноцінність людини.

7. Виховати позитивне ставлення хворих до загартування свого організму звичайними природними факторами.

Гіпокінезія має негативний вплив на людський організм (рис. 1). ЛФК використовує основну біологічну функцію організму – рух. Центральна нервова система регулює збалансовану діяльність різних органів і систем. При захворюванні порушується регулююча функція ЦНС. Тому при лікуванні необхідно відновити координовану діяльність різних функцій організму. Для вирішення цієї проблеми використовують фізичні вправи, основою яких є рух. Діючи дозованими фізичними навантаженнями на організм, ми можемо відновити порушені функції, або вдосконалити їх координацію, якщо вони змінились під впливом захворювання. Фізичні вправи діють позитивно не тільки на ЦНС, але й на інші системи та органи.Механізми дії фізичних вправ.

Фізичні вправи роблять на організм тонізуючу ( стимулюючу ), трофічну, компенсаторну і нормалізуючу дію.
Тонізуюча ( стимулююча ) дія фізичних вправ. При захворюванні організм перебуває в особливо несприятливих умовах як через порушення функцій, обумовленого патологічним процесом, так і внаслідок вимушеної гіпокінезії, погіршує стан хворого і сприяє прогресуванню хвороби. Тонізуючу дію фізичних вправ виражається насамперед у стимуляції моторно- вісцеральних рефлексів. Посилення афферентної імпульсації пропріоцепторів стимулює клітинний метаболізм в нейронах центральної ланки рухового аналізатора, внаслідок чого посилюється трофічний вплив ЦНС на кісткову мускулатуру і внутрішні органи, тобто на весь організм.

Вплив регулярних занять фізичними вправами на серцево- судинну систему виражається в тренуванні всіх основних і допоміжних чинників гемодинаміки. Зростає скорочувальна функція міокарда за рахунок посилення харчування м'яза серця під час виконання фізичних вправ; активізується регіонарний кровотік ; вводяться в дію додаткові ( чергові) капіляри і ін. Внаслідок цього посилюються окислювально -відновні процеси в міокарді, збільшується його скорочувальна функція за рахунок більш повноцінної діастоли, обумовленої збільшенням маси циркулюючої крові при м'язовій роботі за рахунок виходу крові з депо.

Стимуляція центральної регуляції судинного тонусу при м'язової навантаженні веде до активізації і другого чинника гемодинаміки - екстракардіального. Значному посиленню венозного кровообігу сприяють група допоміжних факторів гемодинаміки, що включається при м'язовій роботі: дихальні рухи грудної клітки і діафрагми, зміна внутрішньочеревного тиску, ритмічні скорочення і розслаблення скелетної мускулатури і ін.. Саме ці види вправ широко використовуються в ЛФК.

Таким чином, фізичні вправи є ефективним чинником поліпшення гемодинаміки, посилення адаптації серцево-судинної системи до зростаючих фізичних навантажень і підвищення її функціональної здатності.

Фізичні вправи слід оцінювати і в плані їх загальрозвиваючої, загальнотонізуючої дії. Відомо, що під впливом тренування підвищується стійкість організму до дії екстремальних чинників - гіпоксії, перегрівання, проникаючої радіації, деяких токсичних речовин, перевантаження при дії прискорень і т.п. Стимулюючий ефект фізичних вправ використовується і для підвищення неспецифічної опірності організму хворого. Встановлено, що раннє включення власних пристосувальних реакцій у відповідь на подразник у вигляді фізичних вправ багато в чому визначає швидкість одужання і повноту подальшої реабілітації.

Систематичне застосування фізичних вправ веде до вираженого підвищення адаптації всього організму до мінливих умов зовнішнього середовища (зокрема, до фізичних навантажень), зростанню функціональної здатності опорно-рухового апарату, систем дихання, кровообігу та ін. Тренованість організму сприяє зменшенню або зникненню суб'єктивних проявів захворювання, значно покращує фізичний стан і працездатність хворих.

Крім загальнотонізуючого впливу, фізичні вправи роблять спрямовану дію, стимулюючи переважно функції певних органів і систем: наприклад, вправи у великих суглобах нижніх кінцівок, повороти тулуба, вправи для м'язів черевного преса підсилюють перистальтику кишечника. Широке використання в заняттях, наприклад при передопераційній підготовці хворого, дихальних вправ веде до покращення функції зовнішнього дихання, дренування порожнин в легенях, зміцненню основних дихальних м'язів і ін.
Важливою ознакою стимулюючої дії засобів ЛФК є їх позитивний вплив на емоційну сферу хворого.

Фізичні вправи, рухливі ігри сприяють зняттю своєрідного психічного гальма, не дозволяють хворому «піти у хворобу», виробляють у нього впевненість у своїх силах і сприятливому результаті захворювання. Часто тільки факт призначення ЛФК важким хворим надає виразний позитивний вплив на їх психіку. Необхідно відзначити і ту обставину, що серед інших засобів стимулюючої або тонізуючої дії фізичні вправи мають певні перпеваги, що полягають в їх физиологичності і адекватності, універсальності (широкий спектр дії фізичних вправ), відсутність негативної побічної дії (при правильному дозуванні навантаження і раціональної методикою занять), можливості тривалого застосування, яке практично не має обмежень, переходячи з лікувального в профілактичний і загальнооздоровчий.

Трофічна дія фізичних вправ. Одним з механізмів фізіологічного регулювання тканинного метаболізму є трофічні рефлекси. Трофічну функцію виконують різні відділи ЦНС, в тому числі кора великого мозку і гіпоталамус. Відомо, що реалізація будь-якої нервової діяльності - від простого рефлекторного акту до складних форм поведінки - пов'язана зі зміною рівня обмінних процесів, особливо в тих випадках, коли в якості виконавчого ефекторного механізму виступає опорно- руховий апарат. Інформація, що виходить від пропріо - цепторів, володіє високим рівнем трофічного впливу на всі органи, в тому числі на клітини нервової системи.

Функціональна пластичність і адаптація пропріоцепторів до повсякденних потреб організму забезпечуються спеціальним рефлекторним механізмом. Існує симпатична (по Л.А.Орбелі) іннервація м'язових рецепторів. Афферентні імпульси, що йдуть по цих нервах до рецепторів, надають трофічну дію, регулюючи таким чином їх збудливість. У свою чергу функціональна активність пропріоцепторів визначає інтенсивність їх рефлекторно-трофічних впливів на різні системи організму.

При дефіциті тонізуючих і стимулюючих впливів ЦНС знижуються тонус скелетної мускулатури і частота проприоцептивної імпульсації, що в свою чергу позначається на нервовій трофіці.

Пропріоцептивна імпульсація, посилюється при виконанні фізичних вправ, розриває зачароване коло, стимулює нервову трофіку і відновлює нормальне співвідношення між опорно-руховим апаратом і фізіологічними системами організму (дихальної, серцево -судинної та ін.). Активізація проприоцепції (ізотонічний і ізометричний режим роботи) змінює функціональний стан нервових центрів, що регулюють роботу внутрішніх органів. Ця перебудова зберігається і посилюється, покращується трофіка і працездатність м'язів, і не тільки скелетних, але і внутрішніх органів, особливо міокарда. Саме трофічні процеси сприяють підвищенню функціональної здатності м'яза серця, його тренуванню.

Загальновідомо трофічний вплив фізичних вправ у фазі формування регенерату, що заміщує дефект. В основі його лежить активізація пластичних процесів при підвищеній доставці білків, що забезпечує компенсацію витрат енергії на м'язову роботу. Лікувальне застосування фізичних вправ не тільки стимулює трофічні процеси, а й, направляючи його по функціональному руслу, сприяє формуванню найбільш повноцінної структури регенерату.

Трофічна дія фізичних вправ може проявитися у вигляді регенераційної, або компенсаторної, гіпертрофії. Регенераційна гіпертрофія протікає у вигляді більш інтенсивної фізіологічної реакції тканинних елементів. Наприклад, активні м'язові навантаження у хворих з травматичним пошкодженням нижніх кінцівок ведуть до посилення нервово-трофічного впливу на певну групу м'язів, активізації системи РНК - білок, посиленню білкового синтезу та зниження розпаду (особливо міофібриллярних білків), зростанню потужності ензиматичних систем анаеробного і особливо аеробного синтезу макроергів за рахунок посилення утилізації ліпідів і вуглеводів. Збільшення функціонального навантаження (по осі трубчастої кістки ) посилює гідродинамічний вплив пружних деформацій кістки на мікроциркуляцію і трофіку тканин і призводить до переваги кістковоутворюючих процесів над резорбційними.

Трофічна дія фізичних вправ проявляється у зниженні м'язового напруження при різних синдромах остеохондрозу хребта, сколіозі та інших захворюваннях опорно-рухового апарату. Наприклад, при остеохондрозі хребта м'язова напруга супроводжується, по-перше, погіршенням кровопостачання м'язів, що задіяні у патологічний процес, по-друге, посиленням компресії нервових корінців і судинних утворень, що проходять в міжхребцевому отворі, посилюючи тим самим клінічні прояви хвороби.

Фізичні вправи, спрямовані на розслаблення певних м'язових груп, сприяють поліпшенню в них мікроциркуляції, зменшують ступінь компресії нервово- судинних утворень. В цілому це сприяє профілактиці прогресування дегенеративно -дистрофічних процесів в м'язах і тканинах що оточують хребет.
При захворюваннях і пошкодженнях центральної та периферичної нервової системи порушення функції м'язів парези, паралічі) можуть викликати розвиток тугорухомості, контрактур.

При тривалій відсутності активних рухів в суглобах в них розвиваються вторинні зміни, в свою чергу зменшують амплітуду рухів. У процесі виконання спеціальних фізичних вправ поліпшується крово- і лімфообіг в навколосуглобових тканинах, збільшується рухливість, що в свою чергу веде до більш повноцінного функціонального відновлення всієї кінцівки. Використовуючи таким чином вісцеро- вісцеральні і моторно- вісцеральні взаємини, можна так підібрати физичні вправи, щоб їх трофічна дія локаліється саме в конкретній області або органі.

Формування компенсацій. Компенсація являє собою тимчасове або постійне заміщення порушених функцій. Компенсаторні процеси мають два етапи: строкової і довгострокової компенсації. Так, наприклад, при травматичному пошкодженні правої руки хворий негайно починає використовувати в різних побутових операціях ліву руку. Ця термінова компенсація важлива в екстремальних ситуаціях, проте вона свідомо недосконала. Надалі в результаті тренування фізичними вправами і формування в головному мозку системи нових структурно закріплених тимчасових зв'язків розвиваються навички, що забезпечують довготривалу компенсацію - щодо вдосконалення виконання лівою рукою побутових маніпуляцій, зазвичай виконуваних правою.

У результаті вивчення компенсаторних процесів при порушенні рухових функцій і функцій внутрішніх органів академік П.К.Анохин сформулював кілька загальних принципів, що характеризують процес формування функціональних систем, які компенсують дефект. Ці принципи можуть бути застосовані до компенсаторних процесів при пошкодженні різних органів. Наприклад, пошкодження нижньої кінцівки викликає порушення рівноваги і ходьби. Це тягне за собою зміну сигналізації від рецепторів вестибулярного апарату, пропріоцепторів м'язів, рецепторів шкіри кінцівок і тулуба, а також зорових рецепторів (принцип сигналізації дефекту).

У результаті переробки цієї інформації в ЦНС функція певних моторних центрів і м'язових груп змінюється таким чином, щоб відновити в тій чи іншій мірі рівновагу і зберегти можливість пересування, хоча й у зміненому вигляді. У міру збільшення ступеня пошкодження сигналізація про дефект може наростати, і тоді в компенсаторні процеси залучаються нові області ЦНС і відповідні їм м'язові групи (принцип прогресуючої мобілізації запасних компенсаторних механізмів).

Надалі в міру ефективної компенсації або усунення самого ушкодження складу аферентного імпульсного потоку, що надходить у вищі відділи нервової системи, буде змінюватися. Відповідно будуть вимикатися певні відділи функціональної системи, раніше задіяні у здійсненні компенсаторній діяльності, або включатися нові компоненти (принцип зворотної афферентаціі етапів відновлення порушених функцій). Роль кори великого мозку в компенсаторних процесах при пошкодженні нижчих відділів нервової системи визчається тим, що коркові відділи аналізаторів чуйно реагують на будь-які зміни взаємовідносин організму з навколишнім середовищем. Цим пояснюється вирішальна роль кори компенсації порушень руху після травм і реконструктивних операцій.

Нормалізація патологічно змінених функцій і цілісної діяльності організму. ЛФК - це насамперед терапія, яка використовує найбільш адекватні біологічні шляхи мобілізації власних пристосувальних, захисних і компенсаторних резервів організму для ліквідації патологічного процесу. Разом з руховою функцією відновлюється і підтримується здоров'я. Найважливішим шляхом нормалізації функціональних порушень є вплив через пропріоцептори, імпульсація від яких надає як тонізуючу вплив на ЦНС, так і специфічний вплив на нервові центри регуляції фізіологічних функцій (зокрема, на судиноруховий центри).

Фізичні вправи в окремих випадках мають симптоматичний вплив на фізіологічні функції. Наприклад, спеціальні дихальні вправи можуть за механізмом моторно- пульмональних рефлексів активізувати дренажну функцію бронхів і забезпечувати посилення виділення мокротиння. При явищах метеоризму спеціальними вправами можна впливати на перистальтику кишечника і нормалізувати його функцію.

Таким чином, лікувальна дія фізичних вправ різноманітна. Вона може проявлятися комплексно, наприклад у вигляді одночасного трофічного і компенсаторного впливу. Залежно від конкретної патології, локализації процесу, стадії захворювання, віку та тренованості хворого можна підібрати певні фізичні вправи, дозування м'язового навантаження, які забезпечать переважну дію певного механізму, необхід ності для відновного лікування в даний період захворювання.

Покращується діяльність серцево-судинної системи: збільшується систолічний об’єм і зменшується частота серцевих скорочень, а це веде до більш економічної роботи серця. При рухах покращується кровообіг і в області пошкодження, що стимулює регенеративні процеси.

При правильному диханні хворого та укріпленні дихальних м’язів покращується функція дихальної системи. Глибоке дихання викликає збільшення легеневої вентиляції, отже організм краще використовує кисень, більше використовується резервне повітря, створюються сприятливі умови для насичення крові киснем.

При виконанні фізичних вправ рефлекторно посилюється скорочення гладкої мускулатури – отже покращується перистальтика кишківника, секреторна функція, покращується діяльність органів травлення.

Внаслідок дії фізичних вправ підвищується загальний обмін речовин і енергетичні затрати організму; зміцнюється тонус м’язів. Фізичні вправи діють на кістково-суглобовий апарат: посилюється трофічна роль нервової системи, наслідком цього є покращення кровопостачання кісток.

Лікувальній фізкультурі притаманні особливості, що відрізняють її від інших методів лікування. Систематичне використання фізичних вправ з метою лікування значно підвищує ефективність лікувальних заходів, скорочує строки лікування та перебування хворого в лікарні, зменшує розрив між клінічним і функціональним виздоровленням.

ЛФК відрізняється від інших методів лікування тим, що цей метод лікування:

- загальнодоступний і безкоштовний;

- природній – в основі лежать фізичні вправи;

- підвищує реактивність організму;

- потенціює дію лікарських засобів;

- не має алергічних реакцій;

- не має травматичного впливу;

- універсальність впливу (загальноукріплюючий і вибірковий);

- легко дозується і вивчається реакція на навантаження;

- можна довготривало або постійно використовувати для лікування та профілактики рецидивів;

- мало протипоказів, а якщо є, то тимчасові;

- висока емоційність занять.

ПРИМІРНА ПОСАДОВА ІНСТРУКЦІЯ
сестри медичної з масажу

1. На посаду сестри медичної з масажу призначається фахівець, який має неповну вищу освіту (молодший спеціаліст) або базову вищу освіту (бакалавр) за напрямком підготовки "Медицина", спеціальністю "Сестринська справа", "Лікувальна справа" або "Акушерська справа", спеціалізацію за фахом "Лікувальний масаж", без вимог до стажу роботи.

На посаду сестри медичної з масажу також можуть призначатись фахівці, які мають вищу фізкультурну освіту. Ці фахівці вважаються такими, що мають спеціальну підготовку з лікувальної фізкультури.

2. Призначення та звільнення сестри медичної з масажу здійснюється в установленому законодавством порядку.

3. Сестра медична з масажу працює під безпосереднім керівництвом лікаря з лікувальної фізкультури (можливо, керівника кабінету лікувальної фізкультури, який призначається з числа середнього медичного персоналу (при кількості посад 3 і більше)) або лікаря з фізіотерапії під загальним керівництвом завідувача відділенням (кабінетом) лікувальної фізкультури (фізіотерапії, відновлювального лікування).

4. Сестра медична з масажу, керуючись чинним законодавством України про охорону здоров'я та нормативно-правовими актами, що визначають діяльність закладів охорони здоров'я, в обсязі кваліфікаційної характеристики медичної сестри з масажу має такі обов'язки:

4.1. Під керівництвом лікаря забезпечує первинну профілактику захворювань методами точкового, гігієнічного та лікувального масажу в режимі рухової активності.

4.2. Кваліфіковано проводить процедури лікувального масажу.

4.3. Навчає хворих з різною патологією методикам профілактики хвороб та їх ускладнень, здійснює підбір схем самомасажу для самостійних занять, в комплексі з лікувальною фізкультурою, в залежності від особливостей захворювання, ступеню функціональних порушень відповідно до призначень лікуючих лікарів.

4.4. Готує та бере участь у проведенні періодичних (вибіркових) лікарських обходів і веде спостереження за хворими з метою вивчення їх стану і ефективності процедур масажу, в залежності від чого змінює або доповнює методику масажу, узгоджує її з лікуючим лікарем.

4.5. Надає первинну медичну допомогу при травматичному пошкодженні, кровотечі, колапсі, отруєнні, утопленні, механічній асфіксії, опіках, відмороженні, анафілактичних станах.

4.6. Веде санітарно-просвітницьку роботу серед хворих і населення з питань здорового способу життя, оздоровчої ролі фізичної культури і загартування, складає рекомендації з оздоровчих систем та програм, з лікувальної фізкультури, рухового режиму і оздоровчого фізичного тренування в домашніх умовах, включаючи схеми точкового та класичного самомасажу.

4.7. Веде медичну документацію, дотримується принципів медичної етики та деонтології, бере участь у поширенні медичних знань серед населення, робить аналіз роботи, вивчає і впроваджує позитивний досвід.

4.8. Систематично підвищує свою професійну підготовку - проходить курси удосконалення.

5. Сестра медична повинна знати:

- чинне законодавство про охорону здоров'я та нормативні документи, що регламентують діяльність закладів охорони здоров'я, організацію роботи з лікувальної фізкультури та масажу в лікувально-профілактичних закладах, права, обов'язки та відповідальність сестри медичної з масажу, правила оформлення медичної документації, сучасну літературу за фахом;

- методики та техніки проведення процедур лікувального масажу при різних захворюваннях, сучасний комплекс лікування і медичної реабілітації хворих та інвалідів, дорослих і дітей, раціональне поєднання курсу процедур масажу з лікувальною фізкультурою та іншими засобами лікування і медичної реабілітації (їх сумісність, послідовність в процесі лікування, часові інтервали) в щоденному комплексі засобів лікування і медичної реабілітації, впроваджує нові ефективні методи, розрахункові норми часу на безпосереднє проведення процедур лікувального масажу;

- організацію роботи з лікувальної фізкультури та масажу, обґрунтування використання рухової діяльності, фізичних вправ і масажу в профілактичній і клінічній медицині, в лікуванні та реабілітації хворих, клінічну симптоматику, патогенез та саногенез захворювань, травм, оперативних втручань, при яких застосовується лікувальна фізкультура та масаж;

- методики та схеми призначень з лікувального масажу при різних формах патології, використовуючи варіанти, що враховують етапи реабілітації, режими руху і періоди курсу занять, ступінь і локалізацію ураження, вид іммобілізації тощо.

РОЗРАХУНКОВІ НОРМИ
витрати часу на виконання різних видів діяльності лікарем та сестрою медичною (інструктором) з лікувальної фізкультури (час на одне відвідування і кількість умовних одиниць на 1 процедуру дорослим і дітям)

РОЗРАХУНКОВІ НОРМИ
витрати часу на виконання процедур масажу (кількість умовних одиниць на 1 процедуру масажу дорослим і дітям)