Робота та обовʼязки медсестри у фтізіопульмонологічному відділенні.

Тема: Робота у фтізіопульмонологічному відділенні

І. Постановка навчальних цілей та їх мотивація

Для ефективного планування медсестринських втручань та їх реалізації необхідно добре засвоїти особливості роботи медичної сестри фтізіопульмонологічного відділення.

Від того, наскільки ефективно працює медсестра фтізіопульмонологічного відділення, залежить успіх подальшого лікування хворого.

ІІ. Практичні навички та професійних уміння

1. Провести медсестринське обстеження пацієнтів при туберкульозі легень, плевритах;

2. спостерігати за пацієнтами та вирішувати їх дійсні проблеми;

3. підрахунок частоти дихальних рухів (ЧДР);

4. вимірювання температури тіла, записування результатів у температурний листок;

5. вимірювання артеріального тиску, оцінювання результатів, реєстрація їх у температурному листку;

6. визначення пульсу та його характеристика, реєстрація результатів у температурному листку;

7. виконувати призначення лікаря;

8. підготувати пацієнта та проводити забір біологічного матеріалу для лабораторних досліджень (крові, харкотиння, сечі);

9. підготувати пацієнта до інструментальних методів обстеження (рентгенографії, флюорографії, комп’ютерній томографії, ендоскопії, УЗД);

10. постановка діагностичної проби Манту;

11. участь медсестри у проведенні плевральної пункції;

12. надавати невідкладну допомогу при ускладненнях: кровохарканні, легеневій кровотечі;

13. оцінювати результати медсестринських втручань;

14. приготування дезінфекційних розчинів потрібної концентрації;

15. дезінфекція предметів догляду, особистої гігієни пацієнта, посуду;

16. навчання пацієнта та його оточення само- та взаємодогляду: принципів співжиття при інфекційному захворюванні;

17. дотримуватись наказів МОЗ України з боротьби та запобігання туберкульозу;

18. дотримуватись правил техніки безпеки, охорони праці, професійної безпеки;

19. дотримуватись заходів безпеки під час роботи з електроприладами, апаратами, що працюють під тиском, балонами з газом.

Планування медсестринських втручань при туберкульозі легень та плевритах.

Туберкульоз легень

СУХИЙ ПЛЕВРИТ

ЕКСУДАТИВНИЙ ПЛЕВРИТ

Спірометрія та визначення життєвої ємкості легень (ЖЄЛ)

Спірометрія – це визначення життєвої ємкості легень (ЖЄЛ). Здійснюється за допомогою водного чи сухого спірометра.

Послідовність дій під час виконання процедури

1. Візьміть спірометр, надягніть на нього стерильний мундштук.

2. Попросіть пацієнта зробити максимальний глибокий вдих.

3. Скажіть хворому охопити мундштук спірометра губами і зробити максимальний видих (по тривалості) в спірометр.

4. За стрілкою спірометра оцініть результат.

5. Занесіть дані в температурний лист.

6. Проведіть знезаражування мундштука.

За допомогою спірометра можна визначити дихальний об’єм (ДО), резервний об’єм (РО) вдиху (РОВд) і видиху (РОВид), життєву ємкість легень (ЖЄЛ).

Показники легеневих об’ємів:

1. Дихальний об’єм – об’єм вдихуваного і видихуваного повітря під час спокійного дихання (в середньому становить 500 мл з коливаннями від 300 до 900 мл).

2. Резервний об’єм вдиху – (РОВд) – це 1500-2000 мл повітря, яке людина може вдихнути, якщо після звичайного вдиху робить максимальний вдих.

3. Резервний об’єм видиху – (РОВид) – це 1500-2000 мл повітря, яке людина може видихнути максимально після нормального видиху.

4. Життєва ємкість легень (ЖЄЛ) – дорівнює сумі резервних об’ємів вдиху і видиху плюс дихальний об’єм (в середньому 3 700 мл, коливання в межах 2000-5500 мл), вона складає те повітря, яке людина здатна видихнути при найглибшому видисі після максимального вдиху.

Алгоритм проведення спірографії

1. Обстеження проводять вранці, натще після 10- 15 хвилин відпочинку.

1. Пацієнт підключається до робочої системи спірографа за допомогою загубника.

2. Носове дихання припиняють, накладаючи носовий затискач.

3. Записують спірограму:

• спочатку пацієнт дихає спокійно;

• потім, після максимального глибокого вдиху – видих при максимальному зусиллі (ЖЄЛ) ;

1. Пробу повторюють 2-3 рази і враховують максимальний показник.

2. Для визначення ФЖЄЛ пацієнт робить максимальний вдих і тут же швидко форсований видих (швидкість руху паперу спірографа при записуванні ФЖЄЛ – 600мм/хв.).

3. Для визначення МВЛ пацієнта просять дихати з оптимальною частотою (50-60 дихань за 1хвилину) і глибиною на протязі 15-20 секунд.

4. Після регістрації спірограми в карту обстеження записують вік, ріст і вагу пацієнта.

Пневмотахометрія. Особливе значення в комплексній оцінці вентиляції має дослід­ження прохідності дихальних шляхів методом пневмотахометрії, котрий дає можливість визначити витрату повітря (в літрах), що проходить через поперечний перетин бронхіального дерева за секунду під час форсованого вдиху і видиху.

Дослідження проводиться за допомогою приладу пневмотахометра ПТ-1, ПТ-1.

Перед роботою необхідно прилад перевірити і встановити його стрілку на нуль.

Пацієнт, зробивши глибокий вдих (чи повний видих), підносить дихальну трубку до рота, робить максимально швидкий вдих (видих), направляючи струмінь повітря в дихальну трубку.

За стрілкою приладу визначається швидкість проходження повітря по бронхіальній системі.

У нормі коливання показника складають 4,0-8,0 л/с (у чоловіків 6-8 л/с, у жінок 4—6 л/с).

Фактичну величину потужності видиху виражають у відсотках до належної величини, котра обчислюється з величи­ни ЖЕЛ, помноженої на 1,2.

Цей відсоток повинен бути не менше 85.

Крім того, необхідно вирахувати співвідношення потужності вдиху до видиху. У здорових людей потужність видиху переважає потужність вдиху. Зниження цього співвідношення нижче 0,99 дає можливість виявити слабко виражені, початкові порушення брон­хіальної прохідності.

Зниження показників пневмотахометрії нижче 85% свідчить про погіршення прохідності бронхів.

Показники особливо різко падають при обструктивних легеневих процесах (бронхоспазм, набряково-запальні зміни, скупчення у бронхах патологічного вмісту).

Пневмотахометри витіс­няються з клінічної практики сучасними пікфлоуметрами, що призначені для цієї ж мети.

Пікфлоуметрія – метод моніторування пікової швидкості видиху (ПШВ), яка вимірюється у літрах на секунду або на хвилину, для оцінки ступеня обструкції дихальних шляхів. Моніторинг ПШВ надає максимальну інформацію про стан хворого, ефективність його лікування, а також дозволяє пацієнту організувати самоконтроль за перебігом захворювання і вчасно звернутися до лікаря.

Діагностична цінність пікфлоуметрії:

Планування лікування бронхіальної астми.

Оцінка ефективності лікування бронходилятаторами та інгаляційними глюкокортикоїдами.
Визначення зворотності бронхіальної обструкції.

Прогнозування загострень бронхіальної астми.

Ідентифікація механізмів, що провокують бронхоспазм.

Визначення ПШВ не може повністю замінити спірометрію, воно постає їх цінним та інформативним доповненням. ПШВ визначається при виконанні пацієнтами маневру форсованого видиху на кривій «потік-об’єм» за допомогою спірометру, але для здійснення моніторування необхідний саме пікфлоуметр, який хворі можуть і повинні використовувати самостійно в домашніх умовах.

Параметр ПШВ має лише один недолік: він залежить від власних зусиль пацієнта. Тому хворого потрібно чітко проінструктувати про те, як належить виконувати маневр форсованого видиху. Для зменшення впливів зусиль пацієнта на значення ПШВ необхідно процедуру вимірювання ПШВ проводити тричі, з невеликими перервами. За остаточний результат обирається найбільший показник ПШВ. Зауважимо, що різні прилади дають показники з відмінностями на 10% і більше. Тому краще за все використовувати один і той самий пікфлоуметр – бажано, аби пацієнт приносив на прийом до лікаря свій особистий пристрій для контролю власного стану і проведення проби з бронхолітичними препаратами. Пацієнта необхідно проінструктувати про те, для чого необхідний моніторинг його стану при бронхіальній астмі (БА) і хронічному обструктивному бронхіті (ХОБ) і як потрібно користуватися пікфлоуметром. Методика використання пікфлоуметра досить проста. Пацієнт насамперед перевіряє, чи показник приладу стоїть на відмітці «0». Потім бере апарат так, щоб пальці не торкались шкали та пазу, і тримає його горизонтально. Всі виміри проводяться в одному положенні тіла – краще стоячи, але можна сидячи і лежачи. На початку треба дихати спокійно та рівно.
ПШВ вимірюється пацієнтом самостійно вранці (відразу ж після сну або коли він прокидається внаслідок нападу ядухи) і ввечері перед сном.

Отримані значення ПШВ заносяться у спеціальний індивідуальний щоденник спостереження, який додається до кожного пікфлоуметра.

Важливою діагностичною ознакою є різниця між вранішнім та вечірнім значеннями ПШВ. У нормі вранішні та вечірні значення ПШВ практично однакові, графік нагадує пряму лінію. У разі значних добових коливань ПШВ графік нагадує криву з великою амплітудою, що свідчить про відсутність контролю за бронхіальною обструкцією і важкий стан пацієнта.

Надалі треба зробити максимально глибокий вдих, взяти мундштук приладу до рота, щільно обхопити його губами і швидко видихнути у пристрій, не перекриваючи отвору мундштука язиком. Показник ПШВ (л/хв, ум.од.) реєструється шкалою пікфлоуметра. Визначені таким чином дані заносяться у щоденник та на графік у вигляді точок, які в подальшому з’єднуються лініями. Графік змін ПШВ слід оцінювати за кількома параметрами: візуально – за формою графіку, кількісно – за максимальним значенням ПШВ і добовими коливаннями ПШВ. Важливо оцінити нормальне значення ПШВ для даного конкретного пацієнта. За норматив ПШВ прийнято брати середнє найкраще для даного хворого значення, яке визначається у нього в період ремісії, в період найкращого стабільного самопочуття. Є рекомендації використовувати нормативні значення ПШВ, що розраховуються відповідно зросту, віку та статі.

Для розрахунку показників коливань ПШВ необхідно взяти тижневі виміри ПШВ, їх найбільше та найменше значення і обчислити за формулою:

К = [(найбільша ПШВ-найменша ПШВ)/найбільша ПШВ] • 100%,

де К – коефіцієнт ефективності лікування. Чим більше його значення, тим нижча ефективність контролю за станом пацієнта, тим важче у нього перебігає захворювання

Туберкульоз — хронічне інфекційне захворювання, яке спричинюється мікобак­теріями туберкульозу, характеризуйся розвитком специфічних змін у різних орга­нах і тканинах, насамперед у легенях.

Етіологія. Зараження на туберкульоз виникає внаслідок потрапляння в організм людини мікобактерій туберкульозу. Незважаючи на певні досягнення в боротьбі з туберкульозом ця проблема зали­шається актуальною. За даними ВООЗ, у світі нараховують 15-20 млн хворих на ту­беркульоз. Щорічно з'являється 7 млн нових хворих, а помирає 600-700 тис.

Найчастішими шляхами передачі інфекції при туберкульозі є аерогенний (90%), аліментарний (1-2 %), контактний (5-6 %), внутрішньоутробний (дуже рідко). До­ведено спадкову чутливість чи опірність організму до туберкульозу.

Перебіг туберкульозного процесу може бути різним - первинні туберкульозні вогнища розсмоктуються або петрифікуються, проте за несприятливих умов хвороба прогресує, утворюючи різні форми туберкульозу (туберкульозна інтоксикація, пер­винний туберкульозний комплекс, туберкульоз внутрішньогрудних лімфатичних вузлів). Вторинні форми туберкульозу виникають унаслідок загострення ста­рих вогнищ первинної інфекції або повторного зараження.

Класифікація туберкульозу легень

Нині в Україні діє класифікація туберкульозу, рекомендована II з'їздом фтизіатрів і пульмонологів України.

А. Клінічні форми

Б. Характеристика туберкульозного процесу

1. Локалізація і поширеність: у легенях за номерами (назвами) сегментів, назвами часток легені, а в інших органах і системах — за анатомічними назвами локалізації місця ураження.

2. Фаза:

• інфільтрація, розпад, обсіменіння;

• розсмоктування, ущільнення, рубцювання, звапніння.

3. Метод підтвердження:

(МБТ+) - підтверджений бактеріологічне;

(МБТ-) - не підтверджений бактеріологічне;

(ГІСТ+) - підтверджений гістологічне;

(ГІСТ-) - не підтверджений гістологічне.

4. Етап туберкульозного процесу:

1. Уперше діагностовний туберкульоз.

2. Загострення туберкульозу.

3. Рецидив туберкульозу.

4. Хронічний туберкульоз.

В Ускладнення туберкульозу легень: кровохаркання, леге­нева кровотеча, спонтанний пневмоторакс, легенева недостатність, хронічне легеневе серце, ателектаз, амілоїдоз

Основні клінічні ознаки. Температура тіла 37,2-37,5 °С, холодний нічний піт. Проявами інтоксикації є втома, слабість, загальне виснаження, погіршення апетиту, схуднення. Розвиваються пневмосклероз і емфізема, кровохаркання легенева крово­теча. З'являються задишка, незначний сухий постійний кашель з виділенням слизис­то-гнійного харкотиння з прожилками крові.

Первинний туберкульоз характеризується поступовим або гострим початком і пе­ребігом, параспецифічними реакціями, позитивними туберкуліновими пробами, втягненням у патологічний процес лімфатичних вузлів. Розрізняють такі форми пер­винного туберкульозу: ранню і хронічну туберкульозну інтоксикацію у дітей і підліт­ків, первинний туберкульозний комплекс, бронхаденіт (туберкульоз лімфатичних вузлів), дисемінований туберкульоз легенів (рідко).

Туберкульозна інтоксикація є окремою формою туберкульозу без певної локаліза­ції. Туберкульозна інтоксикація може бути гострою і хронічною. Виявляється підви­щенням температури тіла до субфебрильної, підвищеною пітливістю, болем голови, запамороченням, загальною слабістю, погіршенням апетиту, емоційною лабільністю.

Під час огляду виявляють блідість шкіри, пальпаторно можна виявити збільшені пери­ферійні лімфатичні вузли. Слід пам'ятати, що симптоми ранньої туберкульозної інток­сикації слабо виражені.

Під час дослідження периферичної крові виявляють лімфоцитоз та збільшену ШОЕ. У діагностиці туберкульозної інтоксикації важливе місце належить вивченню анамнезу: контакт із хворим на туберкульоз, спадковість, віраж туберкулінових проб, ефективність пробної протитуберкульозної терапії, виключення захворювань, які спричинюють симптоми інтоксикації.

Рання туберкульозна інтоксикація - це початкові прояви туберкульозної інфек­ції. Якщо її своєчасно виявити і лікувати, настає одужання. За відсутності лікування і несприятливих умов рання туберкульозна інтоксикація стає хронічною або спричи­нює утворення локальних форм первинного туберкульозу.

Первинний туберкульозний комплекс - первинне вогнищеве ушкодження легене­вої тканини у поєднанні з лімфаденітом. Явища бронхаденіту можуть виникати одночасно з ураженням легеневої тканини. Первинний туберкульозний комплекс здебільшого починається гостро, з підвищення температури тіла до 38-39°С, появи симптомів туберкульозної інтоксикації. Іноді первинний комплекс роз­вивається поступово, з нерізко вираженою клінічною картиною або навіть непомітно для хворого. У частини хворих з'являється кашель із виділенням незначної кількості харкотиння. Перкуторно над ураженою ділянкою легені - приглушений перкуторний звук, аускультативно - ослаблене або жорстке дихання, сухі та вологі хрипи. У периферичній крові лейкоцитоз зі зсувом формули вліво, збільшена ШОЕ. На рентге­нограмі видно тінь у легені і тінь збільшених бронхолегеневих лімфатичних вузлів, так зване біполярне ураження.

За несприятливих умов перебіг захворювання ускладнюється: з'являються нові вогнища ураження легеневої тканини, дисемінується процес.

Бронхаденіт - ураження внутрішньогрудних лімфатичних вузлів. Виникає пере­важно при первинному туберкульозі.

Клінічна картина. Підвищення температури тіла до 38-39 °С, яка тривалий час може залишатися субфебрильною. Окрім цього підвищена пітливість, знижена пра­цездатність, погіршений апетит, коклюшоподібний кашель. Перкуторно - інколи приглушений звук у паравертебральній ділянці, частіше з одного боку, часом зміни в легенях відсутні. Аускультативно сухі або вологі хрипи. У крові - помітний лей­коцитоз, збільшена ШОЕ. Велике значення у діагностиці туберкульозного бронха­деніту має рентгенологічне дослідження, особливо томографія. При цьому у третини хворих туберкулінові проби слабопозитивні, гіперергічних реакцій не спостерігають.

Вторинний туберкульоз. Дисеміновий туберкульоз виникає як ускладнення пер­винних форм туберкульозу внаслідок реінфекції. Розрізняють гострий (міліарну фор­му), підгострий і хронічний дисемінований туберкульоз.

Міліарний туберкульоз — гематогенно-дисемінова форма туберкульозу, характе­ризується гострим перебігом та появою туберкульозних горбиків у легенях. Захворювання починається і перебігає гостро, з високою гектичною температу­рою тіла та вираженою інтоксикацією. З'являються значна задишка, ціаноз, у деяких хворих симптоми менінгіту: біль голови, блювання, ригідність м'язів потилиці. При легеневій формі у легенях вислуховують розсіяні сухі та вологі хрипи. Печінка і селезінка збільшені. На рентгено­грамі рівномірно розсіяні по легеневих полях дрібні, округлої форми, густо розта­шовані вогнища.Туберкулінові проби не різко виражені, у разі прогресування процесу стають не­гативними.

Підгострий дисемінований туберкульоз характеризується патологічними зміна­ми не тільки інтерстиціальної тканини, а й ураженням бронхів, альвеол. Унаслідок цього виникають пневмонічні інфільтрати, які за несприятливих умов можуть розпа­датися, утворюючи каверни. Окрім змін у легенях можуть уражуватися нирки, киш­ки, суглоби тощо. Туберкульоз цієї форми починається гостро, з підвищення темпе­ратури тіла до 38-39 °С. Хворий скаржиться на підвищену пітливість, слабість, біль голови, кашель, погіршений апетит. Перкуторно виявляють ділянки приглушення. Аускультативно - ослаблене дихання. При ураженні бронхів вислуховують сухі й вологі хрипи над відповідною ділянкою легені. У периферичній крові - помірний лейкоцитоз, збільшена ШОЕ. На рентгенограмі - вогнища з нерівними контурами у вигляді снігової бурі, які локалізуються переважно у верхніх і середніх частках.

Вогнищевий туберкульоз — одна з ранніх і частих форм туберкульозу. Вогнищеві зміни локалізуються в одному-двох сегментах легені. Патологічні зміни виявляють як поодинокі вогнища інфільтрації діаметром 1 см, які локалізуються переважно в ділянці верхівок легенів. У хворих загальна слабість, субфебрильна температура тіла, погіршення апетиту, зниження працездатності, скарги на кашель із виділенням слизисто-гнійного харкотиння, в якому можна виявити мікобактерії туберкульозу. Під час перкусії над верхівками легенів -приглушений звук, а під час аускультації - вологі хрипи.

У крові - лімфоцитоз, ШОЕ незначно збільшена. Під час рентгенографії органів грудної клітки в ділянці верхівок легенів, рідше в іншому місці виявляють вогнища неправильної округлої або подовженої форми.

Казеозна пневмонія останнім часом трапляється рідко. Захворювання починається гостро і швидко прогресує. Патологічний процес може охоплювати навіть цілу частку легені. При цьому інфільтративно-пневмонічна фаза швидко змінюється на казеозно-деструктивну з утворенням каверн. Казеозна пневмонія виникає часто як ускладнення дисемінової, фіброзно-кавернозної та інших форм туберкульозу, іноді - на тлі аспіраційного запалення легенів. Казеозна пневмонія характеризується гострим початком, високою температурою тіла. Спостерігають задишку, кашель з виділенням харкотин­ня, погіршується загальний стан хворого. Під час перкусії над ураженою ділянкою ви­являють приглушений звук, під час аускультації - сухі і вологі, різного калібру хрипи. У крові - лейкоцитоз, ШОЕ збільшена до 40-60 мм на годину.

Інфільтративна форма туберкульозу характеризується утворенням одного або кількох казеозних вогнищ, оточених зоною неспецифічного запалення. При цій формі туберкульозу частіше уражуються верхні ділянки легенів.

Клінічна картина цієї форми туберкульозу часто нагадує пневмонію, грип, ГРЗ. Знижується працездатність, погіршується апетит, наростає загальна слабість, посту­пово з'являється вологий кашель. Під час огляду хворого на початку хвороби особли­вих змін не виявляють. Перкуторний звук змінюється тільки тоді, коли діаметр інфільтрату понад 4 см. Аускультація легенів різна - на тлі ослабленого дихання виявляють ділянки із сухими і вологими хрипами.

Унаслідок специфічного лікування інфільтрат може розсмоктатися, зарубцювати­ся. Часом казеозні маси інкапсулюються. За несприятливих умов казеозний інфіль­трат розріджується і його вміст виділяється через бронх, утворюючи на цьому місці каверну.

Інфільтративний туберкульоз, який перебігає під маскою частих застудних захво­рювань, може завершитися утворенням каверн; Тому при так званих грипозних ста­нах потрібна рентгенографія органів грудної клітки.

Туберкульоми - поодинокі або численні, округлої форми інкапсульовані казеозні вогнища діаметром понад 1 см. Виникають не тільки в легенях, а й в інших органах і системах - мозку, печінці, нирках, надниркових залозах, лімфатичних вузлах, сере­достінні тощо. Симптоми туберкульозної інтоксикації виражені слабо або зовсім відсутні.

Кавернозний туберкульоз характеризується наявністю ізольованих каверн без ви­раженого перифокального запалення та вогнищ фіброзу. На внутрішній поверхні ка­верни часом є казеозні маси, які після тривалої терапії відходять, і на їхньому місці утворюється грануляційна тканина. Завдяки своєчасному й адекватному лікуванню каверна спадається і рубцюється. У разі несистематичного лікування, несприятливих умов грануляційна тканина трансформується у фіброзну, що спричинює ригідність кавернозної стінки. При кавернозній формі туберкульозу застосовують антибак­теріальне лікування протягом 10-12 міс., а за відсутності ефекту - хірургічне втру­чання.

Фіброзно-кавернозний туберкульоз розвивається з кавернозних, вогнищевих, інфільтративних та дисемінованих форм туберкульозу, рідше - з первинного тубер­кульозного комплексу, казеозної пневмонії та бронхаденіту. Каверна оточена фіброз­ною капсулою, в ній є вогнища бронхо- та лімфогенної дисемінації У період загострення туберкульозного процесу навколо каверни з'являється зона перифокального запалення. Каверна може сполучатися з бронхом, завдяки чому відходить харкотиння. Якщо дренажна функція бронха порушується, у каверні на­громаджується рідина. Симптоми інтоксикації характеризуються підвищенням тем­ператури тіла, загальною слабістю, пітливістю, задишкою, погіршенням апетиту. Часто з'являється кашель, іноді з кровохарканням. Під час огляду грудної клітки можна виявити її сплощення на боці ураження та відставання цієї половини в акті ди­хання. Голосове тремтіння посилюється внаслідок фіброзу легеневої тканини. Перкуторно над каверною - приглушений легеневий звук. Над великими кавернами може бути тимпанічний звук. Аускультативно - бронхове дихання, вологі хрипи, а над великими кавернами - так зване амфоричне дихання. У крові - анемія, при за­гостренні процесу - лейкоцитоз, збільшена ШОЕ. На рентгенограмі легенів каверна має вигляд кільцеподібної тіні зі світлою ділянкою посередині, оточеною фіброзни­ми тяжами.

Діагностика. Розпізнавання туберкульозу легенів ґрунтується на всебічному об­стеженні хворого з урахуванням анамнезу, фізикальних, рентгенівських, імуноло­гічних та лабораторних результатів дослідження. При цьому важливими є відомості про наявність туберкульозу в сім'ї, контакт із хворими на активну форму туберкульо­зу, недавній туберкуліновий віраж, кровохаркання, вузлувату еритему, кон'юнк­тивіт, перенесений плеврит, лімфаденіт, частий і затяжний грип.

Важливим у діагностиці туберкульозу є рентгенологічне обстеження хворого (флюорографія, рентгенографія органів грудної клітки, томографія, бронхографія), дослідження харкотиння, промивних вод із бронхів і легеневих альвеол, шлунка на наявність мікобактерій туберкульозу. Виявлення бацили Коха (БК+) свідчить про ак­тивну форму захворювання, а відсутність її (БК-) - про неактивну.

Методами лабораторної діагностики є аналіз крові, туберкулінодіагностика і про­ба Манту. Аналіз крові не має вирішального значення, оскільки сьогодні лімфоцитоз не трактується як основний симптом туберкульозу. Туберкулінодіагностика є важли­вим методом своєчасного виявлення туберкульозу. Результат проби Манту оцінюють через 72 год:

- негативна - за відсутності папули на місці введення туберкуліну;

- сумнівна - розмір папули 2—4 мм;

- позитивна - розмір папули 5 мм і більше;

- гіперергічна - розмір папули 17—20 мм.

Лікування. Різноманітність клінічних форм легеневого туберкульозу потребує комплексного лікування. Хворим на туберкульоз призначають консервативну те­рапію, а за необхідності - хірургічне втручання. Комплексним лікування вважається тоді, коли терапевтичні засоби і методи спря­мовані на:

- збудника туберкульозу (туберкулостатики);

- симптоматичне лікування (лікування ускладнень і супутніх захворювань);

- підвищення опірності організму;

- патологічне вогнище (патогенетична терапія, колапсотерапія (метод лікування туберкульозу з допомогою неповного спадання легені і створення їй функціо­нального спокою), оперативне втручання).

Принципами хіміотерапії туберкульозу є:

- обов'язкова комбінація трьох і більше туберкулостатиків;

- тривалість і безперервність лікування;

- комбінація туберкулостатиків із десенсибілізувальними засобами й антибіоти­ками.

Важливим елементом лікування хворого на туберкульоз є повноцінне харчуван­ня. Енергетична цінність добового раціону має становити 3000-4000 ккал. Харчові продукти мають бути різноманітними за своїм складом, що сприяє підвищенню реактивності організму хворого.

У лікуванні хворих з уперше виявленими формами туберкульозу широко застосо­вують рифампіцин. Його слід комбінува­ти з ізоніазидом, етіонамідом або призначати комбінований препарат ріфатер, який містить усі ці три складники, етамбутолом, циклосерином.

Через 3—6 міс. лікування проводять рентгенологічне дослідження для контролю за динамікою туберкульозного процесу, коригують призначену терапію.

Якщо через 10 міс. після лікування значних змін у легенях не виявлено (не змен­шуються розміри каверн), таким хворим рекомендують оперативне втручання.

У лікуванні туберкульозу легенів застосовують антигістамінні препарати: димед­рол, супрастин; НПЗП: диклофенак натрію, індометацин, німесулід, целекоксиб тощо. При вираженому кашлі призначають препарати, що містять кодеїн або лібексин. У тяжких випадках уводять промедол або омнопон. Для поліпшення дренажної функції бронхів призначають відхаркувальні засоби: настої з кореня алтеї, трави тер­мопсису, листя подорожника, амброксол, ацетилцистеїн, бромгексин, мукалтин. При явищах бронхоспазму застосовують 2,4 % розчин еуфіліну (10 мл внутрішньовенно), теофілін, сальбутамол, солутан.

У разі плеврального болю призначають анальгін, ортофен, баралгін, трамадол, промедол або омнопон. У ділянці грудної клітки роблять сітку з розчину йоду. Ослабленим хворим вводять 40 % розчин глюкози (10-20 мл) у поєднанні з 5 % роз­чином аскорбінової кислоти (5 мл) внутрішньовенне, 5 % розчин глюкози внут­рішньовенне краплинне. Рекомендують переливання плазми, альбуміну, ліпофундину, рефортану. Важливим у лікуванні туберкульозу є використання глюкокортикоїдів, вітамінів, імуномодуляторів.

До хірургічних методів лікування (штучний пневмоторакс, резекція легені або її часток, кавернотомія) вдаються при неефективності консервативного лікування і за невідкладними показаннями (спонтанний пневмоторакс, легенева кровотеча). Часто хірургічні методи комбінують із застосуванням антибактеріальних засобів, що сприяє одужанню більшості хворих на туберкульоз тяжких форм.

При легеневій кровотечі призначають холод (міхур з льодом) на відповідну ділян­ку грудної клітки, дають ковтати шматочки льоду. Застосовують медикаментозну те­рапію: 1 % вікасол 2 мл внутрішньовенне, 10 % розчин кальцію хлориду 10 мл внут­рішньовенне, 5 % розчин для ін'єкцій аскорбінової кислоти внутрішньовенне крап­линне, 5 % розчин для інфузій амінокапронової кислоти 1 мл підшкірне або внутрішньом'язово, 12,5 % розчин дицинону, свіжозаморожену плазму. Призначають також промедол підшкірно для пригнічення кашльового центру.

Догляд за хворими

Поточна дезінфекція у помешканні.

Якщо хворий залишається у помешканні, сам хворий і члени його сім'ї повинні систематично здійснювати поточну дезінфекцію. Медичний праців­ник повинен навчити хворого та його близьких правильно проводити дез­інфекцію та контролювати її проведення. Обробці підлягають передусім мок­ротиння та плювальниці, виділення хворого. Хворому потрібно пояснити, що він повинен суворо дотримуватись правил відкашлювання мокротиння, не забруднювати мокротинням одяг, постіль, взуття, приміщення, де він перебуває, грунт, водоймища, продукти харчування, предмети загального користування.

Плювальницю потрібно класти у кисет, виготовлений із тканини, що лег­ко переться. Після прання кисет кип'ятять, потім просушують. Для знезара­ження мокротиння заповнену плювальницю з відкритою кришкою вміщують в емальований посуд і кип'ятять 20 хв у 2 % розчині соди або ж на 6 годин заливають 5 % розчином хлораміну. Потім мокротиння з плювальниці злива­ють в іншу посудину і заливають хлорним вапном (20 грам сухого хлорного вапна на 100 мл мокротиння). Після цього через годину мокротиння злива­ють у каналізацію, а плювальниці та посуд, у якому проводилась дезінфекція, миють 2 % розчином соди або теплою водою. Мокротиння і плювальниці дезінфікують у гумових рукавичках, які потім знезаражують і викидають.

На практиці більшість хворих кишеньковими плювальницями не корис­туються, їм треба рекомендувати мати допоміжні вставні кишені, у які кла­дуть носові хустки. Ці вставні кишені відстібають, разом з хустками замочують у 5 % розчині хлораміну в емальованій посудині. Через 6 годин розчин зливають у каналізацію, а вставні кишені та хустки перуть у праль­ному порошку або кип'ятять протягом 15-20 хвилин, потім прасують. У такий спосіб обробляється Посуд, залишки їжі та білизна хворого. Посуд після попереднього механічного очищення слід знезаражувати кип'ятінням у 2 % розчині соди протягом 15-20 хвилин або стерилізувати. Залишки їжі слід залити однаковим з їжею об'ємом 10 % розчину хлорного вапна, ре­тельно змішати, закрити кришкою і через 4 години злити у каналізацію. Залишки їжі можна знезаражувати кип'ятінням протягом 30 хвилин у по­суді з закритою кришкою. Знезаражування натільної і постільної білизни, а також предметів догляду доцільно проводити кип'ятінням з попереднім за­мочуванням у 2 % розчині соди.

Потрібно стежити за вентиляцією та інсоляцією усіх приміщень, а та­кож широко використовувати бактерицидні лампи, прибирати приміщення кожного дня вологим способом, 2-3 рази на добу. Особливо ретельно нале­жить обробляти місця загального користування, а також ліжко, столик біля ліжка та усі речі, розташовані на відстані 2 метрів від ліжка.

Усе, що використовується для прибирання, потрібно знезаражувати у 5 % розчині хлораміну.

Бактеріовиділяючими вважаються хворі, у яких мікобактерії туберку­льозу виявлені хоча б одного разу будь-яким методом дослідження і є клініко-рентгенологічні ознаки активності туберкульозного процесу. Бактеріовиділення поділяють на а) масивне, коли мікобактерії у харкотинні знаходять при звичайній бактеріоскопії або методом посіву (більше 20 колоній); б) мізерне, коли мікобактерії знаходять тільки методом посіву (не більше 20 колоній); в) формальне (умовне), коли бактеріовиділення вже припини­лося, але хворий перебуває ще на контролі.

Найнебезпечнішими вважаються хворі з масивним бактеріовиділенням або мізерним, якщо в сім'ї є діти та підлітки і при цьому наявні несприят­ливі обставини: погані житлові умови, порушення гігієнічних правил, зло­вживання алкоголем.

Критерії клінічного вилікування хворого на туберкульоз:

- відсутність протягом 1-2 років загальних і локальних ознак тубінтоксикації;

- стійка абацилярність протягом 13 років;

- відсутність рентгенологічних ознак активності туберкульозу легенів;

- відновлення функції органів і систем організму, а також працездатності.

Прогноз туберкульозу легенів залежить від його форми, своєчасності розпізнан­ня хвороби, правильності застосованого лікування, особливостей умов життя і праці. За несприятливих умов, особливо при кавернозній формі туберкульозу, прогноз хво­роби менш сприятливий, оскільки при цьому виникають амілоїдоз, серцево-легенева недостатність, легеневі кровотечі тощо.

Профілактика. Одночасне здійснення широких оздоровчих, гігієнічних і спе­ціальних санітарно-епідеміологічних заходів, спрямованих на запобігання інфіку­ванню і виникненню хвороби.

Мета профілактики - систематичне підвищення специфічної і неспецифічної опірності населення до туберкульозної інфекції. Завданням профілактики є запобігання зараженню, захворюванню і його рецидиву.

Профілактика туберкульозу поділяється на специфічну і неспецифічну. Остання передбачає соціально-профілактичні, санітарно-гігієнічні заходи, спрямовані на по­ліпшення умов життя населення і праці на шкідливих підприємствах, боротьбу із за­брудненням навколишнього середовища. Санітарно-гігієнічна профілактика вклю­чає також оздоровлення вогнищ туберкульозної інфекції, ветеринарний нагляд за домашніми тваринами, санітарно-просвітницьку роботу.

Важливе місце у профілактиці туберкульозу належить своєчасному розпізнаван­ню захворювання, ізоляції та лікуванню вперше виявлених хворих на туберкульоз, флюорографічному обстеженню населення, яке починають із 12-річного віку.

Специфічна профілактика туберкульозу передбачає вакцинацію, ревакцинацію та хіміопрофілактику.

Хіміопрофілактика потрібна особам, які перебувають у контакті з хворим, людям із підвищеною чутливістю до туберкуліну, а також хворим на туберкульоз неактив­ної форми. Для цього призначають ізоніазид по 0,3 г 2 рази на добу протягом 3 міс. двічі на рік. Щоб запобігти рецидиву хвороби, призначають ізоніазид у комбінації з ПАСК-натрієм навесні і восени впродовж 1—3 років після клініко-рентгенологічно-го одужання хворого.