ПЧ № 1 Е.Е. Шмітт (народ. 1960) «Діти Ноя». Доля дітей у період Другої світової війни. Духовний подвиг священика Понса, його турбота про дітей. Тема культури у творі. Біблійні мотиви

Ері́к-Емманюе́ль Шмітт (фр. Éric-Emmanuel Schmitt; нар. 28 березня 1960, Сент-Фуа-ле-Ліон) — сучасний французький письменник, драматург, філософ. Живе у Брюсселі.

Відомий по всьому світу письменник і драматург. Доктор наук з філософії. Захистив дисертацію в 1986 році у Вищій школі Парижу на тему «Дідро і метафізика». Тривалий час викладав філософію у вищих навчальних закладах Франції, зокрема в Шербурзі.

Як письменник, Ерік-Емманюель Шмітт став відомим у 1991 році після публікації першої драматургічної роботи «Ніч у Валоні». Та світову славу йому приніс сценарій «Відвідувач», написаний у 1993 році, за який автор був нагороджений багатьма літературними і театральними преміями.

Ерік-Емманюель Шмітт, вихований батьками в дусі атеїзму, заявляв про те, що він агностик, але віднедавна відомий автор визнав важливість релігії в своїй творчості і оголосив себе християнином. Письменник є громадянином двох країн — Франції і Бельгії (з 2008 р.).

«Пра́ведник наро́дів сві́ту» (івр. חסידי אומות העולם, хасидей умот ха-олам), може в частковому випадку стосуватись Бней Ноах чи Ноахідів, цей термін використовується в юдаїзмі і стосується неєвреїв, які виконують Сім законів нащадків Ноя і таким чином заслуговують на царство небесне.

У світському житті термін використовується державою Ізраїль для відзначення неєвреїв, які ризикували життям під час Голокосту, щоб врятувати життя євреям від знищення нацистами. Також часто світська нагорода перекладається українською просто Праведник світу.

Літературна діяльність Шмітта почалася з роботи для театру; перша його п'єса, ‘Ніч в Валоні' (‘La nuit de Valognes'), ставилося в 1991-го та 1992-го як у Франції, так і за кордоном. Справжню славу в театральному світі Шміттом принесла постановка ‘Відвідувач' (‘Le Visiteur') – за неї Ерік-Еммануель отримав премію Мольєра в категоріях "кращий автор' і ‘краще уявлення'.

Не менш вдало пройшли і наступні роботи Шмітта – ‘Золотий Джо' (‘Golden Joe'), ‘Загадкові варіації' (‘Variations Énigmatiques'), ‘Розпусник' (‘Le Libertin'), ‘Міларепа' (‘Milarepa'), ‘Фредерік або Бульвар злочинів' (‘Frédérick ou Le Boulevard du Crime'), ‘Готель двох світів' (‘Готель двох світів') і ‘Мсьє Ібрагім і квіти Корану' (‘Monsieur Ibrahim et les fleurs du Coran').

Часом у своїх роботах Шмітт розглянув безліч. В "Золотий Джо" було порушено цинічний погляд на життя, притаманного діячам світу великих фінансів. В "Загадкові варіації" автор представив відразу двох надзвичайно різних чоловіків, які обговорюють свої погляди на життя і любов – і, як з'ясовується, закоханих в одну і ту ж жінку. В історичній драмі "Розпусник'" Шмітт розглядав життя великого філософа Дені Дідро (Denis Diderot); в 2000-му ця п'єса була екранізована.

У 2001-му Ерік-Еммануель Шмітт отримав "театральний" гран-прі французької академії.

З 2002-го Шмітт живе в Брюсселі (Brussels); у 2008-му він навіть отримав бельгійське громадянство.

Зараз Ерік Шмітт відомий в прямому сенсі слова на весь світ; його п'єси перекладалися на 40 різних мов і ставилися в 50 країнах світу. Крім іншого, в роботах Шмітта можна угледіти вплив Самуеля Беккета (Samuel Beckett), Жана Ануя (Jean Anouilh) і Пауля Клоделя (Paul Claudel).

Одними лише п'єсами послужний список Шмітта зовсім не вичерпується – його перу належить цілий ряд цікавих повістей та оповідань. Особливо серед його робіт слід відзначити "Секта егоїстів" ("La Secte des Égoïstes"), "Оскар і Рожева дама" (‘Oscar et la dame rose'), "Євангеліє від Пілата"("L' Évangile selon Pilate"), "Частина іншого" ("La Part de l'autre"), "Коли я був витвором мистецтва" ("Lorsque j étais une œuvre d'art") і "Діти Ноя" ("l'enfant de Noé"). У літературних працях Шмітта завжди відчувався великий інтерес письменника до питань релігії; так, у своєму "Цикл незримого" Ерік-Еммануель зробив досить цікаву спробу знайти гармонію між існуючими світовими релігіями та культурами. Перша частина цього циклу, "Міларепа", оповідає про тибетського буддизму. У другій, "Месьє Ібрагім і квіти Корану", розглядається одна з різновидів ісламу, суфізм, і частково порушується іудаїзм. В "Оскар і Рожева дама" порушені питання, що стосуються християнства, "Діти Ноя" – іудаїзм і християнство. Завершує цикл оповідає про дзен-буддизмі робота "Борець сумо, який ніяк не міг погладшати" ("Le Sumo qui ne pouvait pas grossir").

ЕРІК-ЕММАНЮЕЛЬ ШМІТТ ТА УКРАЇНА 💙💛

Ерік-Емманюель Шмітт. Український зріз 2020

17.09.2020 Сергій Винниченко (http://www.t-fishing.co.ua/events/articles/erik-emmanyuel-shmitt-ukrayinskyy-zriz-2020/)

Театральні постановки за Шміттом налічують в історії українського театру 21 рік. З моменту опублікування антології першість Вадима Сікорського на сцені Львівського театру Заньковецької не оскаржувалася. Відповідно, вважатимемо його «Загадкові варіації» точкою входу драматурга Еріка-Емманюеля Шмітта на театральну сцену України.

Квітнем 1999 року дуель між Знорко та Ларсеном відбулася на сцені московського театру ім. Вахтангова (там грали Лановий із Князєвим – й судячи з відеоверсії, Василь Семенович виявився зам’якотілим до суворого нордичного характеру, ІМХО). А вже у грудні Львів отримав потужний дует Богдана Козака із Олегом Стефаном (неймовірна цікавість до цієї небаченої постановки, яка трималася у репертуарі театру протягом 14 років).

Акторські змагання у «Варіаціях» проходили Сергій Джигурда із Олегом Савкіним, Олександр Марченко із Євгеном Ткачьовим. А версія Олексій Вертинський – Станіслав Баклан у новому сезоні Молодого театру трансформувалася в Олександра Ромашко – Дмитра Суржикова. А п’єса, до слова, була написана спеціально для бенефісу Алена Делона.

До бенефісу Жана-Поля Бельмондо з’явилася п’єса «Фредерік, або Бульвар злочину», до якої в Україні зверталися Юрій Кочевенко, Євген Курман й тричі Олексій Кравчук. Хоча, правду кажучи, версію Євгена Курмана мало хто бачив. Зроблену виставу на сцені Донецької муздрами у 2012 році встигли показати передпрем’єрним показом, а подальший творчий конфлікт між режисером та художнім керівником став причиною від’їзду Курмана з міста та запрошенням на випуск вистави Олексія Кравчука. Щоправда, на афіші зазначалися імена обох режисерів.

Олексій Кравчук після Донецька до «Фредеріка» звертався ще двічі, та має у своїй режисерській біографії ще одну роботу за Шміттом – «Оскар і Рожева пані». «Оскара» та «Дітей Ноя» поставив Михайло Урицький. Лідером серед кількості втілених назв є Олексій Кужельний – він на сцені «Сузір’я» попрацював із «Загадковими варіаціями», «Мадам Пілінською» й також із «Оскаром».

Загалом зібрана антологія нараховує десять «Оскарів». Найперший – від Олега Ліпцина – першопрочитання у Київському театрі «Ательє 16» навесні 2006 року. Груднем того ж 2006-го виходить версія Олексія Кужельного (Оскаром у незмінної Валерії Чайковської з 2006 року перебували Станіслав Голопанюк, Юрій Радіонов… На сьогодні – Сергій Бобко). Перший львівський був у Першому театрі (постановка Олексія Кравчука); перший ляльковий «Оскар» зіграли у день смерті його постановника – Євгена Ткаченко у Луганському театрі ляльок. У Харкові – два «Оскари», обидва – оптимістичні трагедії: Майя Струннікова у Відкритому театрі (реж. Антон Меженін), Єва Іванова та Максим Чекан – дитячі втілення у виставі Камерного театру-школи «Лукомор’є» (реж. Володимир Ніколаєв). Синтезом іменитих акторів та дітей є проєкт на підтримку паліативної медицини (Ірму Вітовську Ружею зробив режисер Ростислав Держипільський). Свого знаменитого «Оскара» Михайло Урицький спершу поставив студентською постановкою на учбовій сцені КНУТКіТ у 2012-у, за рік – версія в Одеському театрі ляльок, а тріумфальна версія вийшла 2015-го на сцені Київського муніципального театру ляльок (це той варіант, який взяв «Київську пектораль» як краща драматична вистава сезону, й приніс автору перемогу у номінації кращої режисерської роботи).

У 2016 році львівському фестивалю «І люди і ляльки» вдалося зібрати у свою програму одразу трьох «Оскарів» – від Меженіна, Кравчука та Урицького.

Затребуваний серед українських режисерів «Готель двох світів»: Влада Бєлозоренко у муздрамі Лесі Українки міста Кам’янського, Орест Пастух у Франківському драмтеатрі, Лариса Курманова у Хмельницькій муздрамі Старицького, Олександра Кравченко у Київському театрі «Veritas», Владислав Шевченко у Полтавській муздрамі Гоголя.

До непересічних «Маленьких подружніх злочинів» звертався Кшиштоф Зануссі на сцені Національного драмтеатру Франка у Києві, Володимир Кучинський з тренінгу акторської імпровізації зробив виставу театру Курбаса у Львові, Сергей Бережко поставив у Національному театрі Шевченка у Харкові, а Діана Айше – у Дніпровській муздрамі Шевченка.

«Тектоніку почуттів» наввипередки ставили Київський Молодий театр та Одеський російський драмтеатр. Версії Тарас Криворученко та Анатолія Антонюка обидві вийшли у червня 2018 року.

Відеоогляд про те, що саме пов'язує франко-бельгійського сучасного автора Еріка-Емманюеля Шмітта з Україною.

Про новий навчальний рік в Україні:

• «Так, я хочу як в Ізраїлі». У березні росіяни обстріляли ірпінські школи. Їх відбудовують, щоб почати навчання вчасно, але батьки бояться приводити дітей — репортаж «Бабеля» до першого вересня

  

ВЖЕ ДРУГИЙ навчальний рік в Україні триває в умовах повномасштабної російсько-української війни. Через ці події сотні шкіл зруйновані, сотні тисяч учнів були змушені виїхати з небезпечних районів. Частина шкіл працює дистанційно, решта — в умовах загрози обстрілів. Із подібними проблемами стикались діти й під час Другої світової війни. Влада намагалась евакуювати дітей із міст до сільської глибинки, розлучаючи їх із батьками. Бракувало приміщень для навчання, підручників і, звісно, вчителів, які відправлялися на фронт. Навіть британський уряд, який готувався до цього заздалегідь, не зміг організувати нормальне навчання для всіх дітей. На окупованих територіях Східної Європи Німеччина намагалась перетворити дітей на слухняних рабів із мінімальною початковою освітою. У відповідь польські педагоги створили підпільну освітню мережу, де навчалися півтора мільйона учнів. Та зрештою ціле покоління дітей так і не змогло здобути нормальної освіти. «Бабель» згадує, як змінилось навчання під час Другої світової війни в різних країнах в архівних фото того періоду. Матеріал зроблений за підтримки Медіамережі.

Під час Другої світової мільйони дітей навчались у бомбосховищах чи просто неба. А окупанти намагались перетворити школярів Східної Європи на слухняних рабів — історія в архівних фото за посиланням: https://babel.ua/texts/84655-pid-chas-drugoji-svitovoji-milyoni-ditey-navchalis-u-bomboshovishchah-chi-prosto-neba-a-okupanti-namagalis-peretvoriti-shkolyariv-shidnoji-yevropi-na-sluhnyanih-rabiv-istoriya-v-arhivnih-foto

Як евакуювали дітей

У Європі під час Другої світової війни евакуація дітей без батьків із зон бойових дій та з постраждалих від війни районів була звичайним явищем. Однак у кожній країні були свої особливості щодо організації, логістики, рівня залученості уряду та різних організацій.

Після нападу СРСР на Фінляндію в листопаді 1939 року до Швеції виїхали приблизно 50 тисяч фінських дітей. Причому питаннями евакуації, розселення і забезпечення займався шведський уряд.

У Франції ще із середини 1930-х радили евакуюватися цілими родинами в разі загрози газових чи бомбових атак. Та французький уряд у питаннях евакуації керувався моделлю, за якою «кожна людина може піти, коли вона захоче і куди вона захоче». Недоліки такого підходу проявились у 1940 році, коли Німеччина розпочала наступ на Західну Європу. Тоді до Франції почали тікати біженці з інших країн. Тільки з Бельгії прибули орієнтовно два мільйони людей. У цей же час майже сім мільйонів французів намагались евакуюватись із зони бойових дій. Усе це спричинило логістичний хаос. Дітей почали вивозити в сільську місцевість — іноді з батьками, іноді без них. Однак потім дітей розлучали з батьками та їм доводилось по кілька разів переїжджати.

Наступні хвилі евакуації дітей у Франції відбувались уже під час німецької окупації. І вони були вже більш організованими. Зазвичай дітей вивозили з Парижу та інших великих міст потягами під наглядом вчителів чи вихователів.

У Німеччині питання про евакуацію постало тільки восени 1940 року, після бомбардувань авіації союзників. Дітей від 3 до 10 років евакуювали разом з родичами або віддавали у прийомні родини. А переселенням дітей 10—14 років координував Гітлерюгенд

Довідка

Молодіжна нацистська воєнізована організація, головний кадровий резерв гітлерівської партії, розпущена в 1945 році. За різними даними, за час війни евакуювали від 3 до 5 мільйонів дітей.

Напад Німеччини на СРСР у червні 1941 року припав на шкільні канікули. Однак радянський уряд спочатку навіть не планував евакуювати учнів. У вересні школи Києва, Одеси та багатьох регіонів Лівобережної України розпочали навчання. Однак радянські війська швидко відступали, і ці райони ставали прифронтовими чи фронтовими. Тому евакуацію довелось організовувати похапцем. Дітей вивозили за Урал, до Казахстану, Середньої Азії та Закавказзя.

Найбільш організованою була кампанія з евакуації дітей у Великій Британії. Готуватися до неї уряд почав ще влітку 1938 року. Країну поділили на три зони: райони, які підпадали під евакуацію; райони, які приймали евакуйованих; нейтральні райони, які не відправляли і не приймали евакуйованих. Ще на етапі планування вирішили, що будь-яка евакуація має бути добровільною, а не примусовою, аби не допустити паніки в умовах воєнного часу.

Операція з евакуації дітей розпочалася в перший день війни — 1 вересня 1939 року. До її організації залучили чиновників, поліцейських, залізничників, майже 100 тисяч вчителів і 17 тисяч членів Жіночої добровольчої служби цивільного захисту

Довідка

Добровольча жіноча організація, заснована у Великій Британії у травні 1938 року для надання допомоги на випадок війни. До неї приймали жінок незалежно від їхнього класового походження. Під час війни ця служба відіграла ключову роль в організації евакуації мирних мешканців. Досі існує як благодійна організація.

Дітей евакуювали без батьків, насамперед із великих міст — Лондону, Манчестеру, Бірмінгему, Глазго тощо. У кожної дитини до пальта або валізи була прикріплена багажна бірка, на якій вказувалось імʼя, школа і супроводжуючі. Під час цієї хвилі евакуації приблизно десять тисяч дітей також вивезли до США, Канади, Нової Зеландії, Австралії та інших країн.

Евакуація була настільки підготовленою, що більшість дітей не панікували, а сприймали її радше як пригоду. «Ми пройшли маршем до вокзалу Ватерлоо слідом за нашим директором, несучи транспарант із назвою нашої школи. Ми всі думали, що це свято, єдине, чого ми не могли зрозуміти, чому жінки плакали», — згадує очевидець тих подій Джеймс Роффі, який згодом заснував Асоціацію воззʼєднання евакуйованих під час Другої світової.

Друга хвиля евакуації тривала з травня по вересень 1940 року, коли Німеччина захопила Францію і почала бомбити Британію. Дітей знову намагалися вивозити не лише до сільської глибинки, але й за океан. Однак спроби евакуації до Північної Америки припинили вже влітку, після того як німецька субмарина потопила одне з евакуаційних суден, що перевозило британських дітей-біженців до Канади, і 77 дітей загинули.

Третя хвиля евакуації розпочалась у червні 1944 року в містах на сході та південному сході Англії, коли німці почали обстрілювати ці регіони балістичними ракетами Фау-1 і Фау-2. Евакуація тривала до вересня. За цей час із небезпечних районів виїхали приблизно мільйон людей.

Де та як проводили заняття

Однією з головних проблем, з якими довелося зіткнутися учням під час війни, був брак шкільних будівель. Багато шкіл були або пошкоджені, або повністю зруйновані. Також поширеною була практика, коли школи використовували як казарми для військових чи розміщували в них штаби Служби цивільної безпеки.

Школи в сільській місцевості, куди здебільшого евакуювали дітей, не могли вмістити стільки учнів. Навчання розбивали на дві, три та навіть чотири зміни, але це не допомагало. Тому під класні кімнати переобладнували різні приміщення — церкви, склади, бари та бомбосховища. А в теплу пору року заняття проводили просто неба. «У деяких випадках протягом кількох тижнів вчителі та діти збиралися в якомусь узгодженому місці й просто гуляли сільськими дорогами серед полів і лісів, поки для них не знаходили якесь приміщення», — згадував Бервік Сеєрс, вчитель із провінції на півдні Англії.

У воєнних умовах також не вистачало підручників і шкільного обладнання. Ще однією проблемою став брак педагогічних кадрів, адже багатьох учителів призвали до війська або до служб цивільного захисту. Тому класи доводилось зводити. Через брак приміщень і шкільних парт багатьом доводилось сидіти на підлозі під час занять. І це при тому, що уроки часто переривали через повітряну тривогу або через перебої з електрикою.

Усі ці проблеми не оминули й Британію, хоча владі вдалось оперативно евакуювати багатьох дітей. На початку 1940 року додалися інші труднощі. Оскільки бойових дій та бомбардувань на території Британії на початку війни не було, то майже 60% евакуйованих дітей повернулися до своїх родин у міста. А в цей час більшість міських шкіл закрили або переобладнали для військових потреб. Відкрити їх оперативно місцева влада не могла, бо потрібно було подбати про світломаскування та обладнати бомбосховища.

Через це приблизно мільйон дітей взагалі залишилися без школи. Діти із бідних британських сімей втратили не лише освіту, але й безкоштовні шкільні обіди та можливість проходити медичні огляди у школах. Як наслідок — серед дітей різко зросла захворюваність. А ще почав зростати рівень злочинності серед неповнолітніх.

Як змінились шкільні програми

Під час війни змін зазнали навчальні плани шкіл. По-перше, було необхідно посилити патріотичне виховання школярів. По-друге, значно збільшилися години на військово-фізичну підготовку учнів, вивчення основ медичної допомоги, захисту від повітряних і хімічних атак. Учні разом з учителями часто відпрацьовували схему дій на випадок екстреної евакуації до укриття. Також у школах почали більш поглиблено викладати історію та географію.

Окрема увага приділялась урокам праці. При цьому більше значення надавали практичним навичкам зі створення своїми руками речей, які можуть стати в нагоді в побуті. Хлопчиків вчили працювати з деревом і металом, а дівчаток навчали шиттю.

Намагались організувати й позакласне життя учнів. Багато дітей долучалися до тилової роботи — розбирали завали, збирали метал, папір і ганчірʼя для переробки, допомагали на фермах, вступали до загонів цивільного захисту та навіть працювали на заводах.

У деяких країнах були й інші нововведення. Наприклад, у США запустили спеціальну шкільну програму, головною метою якої було заощадження та збір коштів на військові потреби. Для цього школярі продавали військові марки й облігації. До цієї програми залучили 200 тисяч шкіл із 30 мільйонами учнів.

2 000 000 000 доларів зібрали американські школярі на допомогу армії, у перерахунку станом на 2021 рік це дорівнювало б $30,8 мільярда доларів.

Як вчилися на окупованих територіях

Підходи до навчання на окупованих німцями територіях суттєво відрізнялись. В окупованих країнах Західної Європи шкільна програма майже не змінилась, хіба що додалися курси німецької філософії для учнів старших класів.

У різних країнах були свої особливості. Наприклад, у школах окупованої Франції запровадили щоденну клятву на вірність очільнику пронімецького уряду Філіппу Петену

Довідка

Французький військовий та політичний діяч. Прославився під час Верденської битви в Першій світовій війні, у 1918 році отримав звання маршала. У 1940 році очолив окупаційний пронімецький режим у Франції. У 1945 році Петена визнали винним у державній зраді та засудили до страти. На той час йому було 89 років, і через похилий вік вирок замінили довічним увʼязненням. У липні 1951 року Петен помер у лікарні.

А в Нідерландах школи вимушено закрились наприкінці 1944 року. Це сталося через німецьку блокаду, причому блокували поставки як продуктів, так і вугілля. У нідерландську історію цей період увійшов як «Голодна зима», під час якої від нестачі харчів і холоду загинули приблизно 20 тисяч людей.

Однак щодо школярів Східної Європи в нацистських лідерів були зовсім інші плани. «Для ненімецького населення Східної Європи не повинно бути вишів. Для них достатньо чотирирічної народної школи. Метою навчання в цій народній школі мали бути проста лічба, щонайбільше до 500, вміння розписатися, переконання, що божа заповідь полягає в тому, щоб коритися німцям, бути чесним, старанним і слухняним», — писав очільник СС Генріх Гіммлер у 1940 році.

За таким принципом організовували навчання на окупованих територіях України, які входили до складу СРСР. З 1 жовтня 1942 року чотирирічні школи мали відвідувати всі діти віком від 8 до 14 років. Відвідування шкіл було обовʼязковим, за порушення дисципліни запровадили тілесні покарання, а за пропуски батьків або опікунів учнів штрафували чи позбавляли продуктових карток.

Для таких шкіл німці навіть намагались друкувати власні підручники та посібники російською мовою. Головна їхня відмінність полягала в тому, що радянська ідеологія замінювалась нацистською — замість портретів Сталіна були портрети Гітлера, замість піонерів — Гітлерюгенд, замість історій про Леніна описувалось життя нацистських вождів. А ще як іноземну вивчали німецьку мову на базовому рівні. Суть такого підходу була простою — ідеологічно підготувати та силоміць втримати дітей у таких школах до 14 років, відколи запроваджувалась обовʼязкова трудова повинність. І дітей такого віку могли вивезти на примусові роботи до Німеччини.

Однак так само однією з головних проблем став брак приміщень для занять. Не вистачало й нових «ідеологічно правильних» підручників. Тому в багатьох школах перші заняття починались з того, що учні під суворим наглядом «редагували» радянські підручники. Педагогів теж бракувало. А ті з місцевих, хто погоджувався працювати у таких школах, автоматично опинялися в зоні ризику, адже інтелігенція на окупованих територіях першою потрапляла під репресії у відповідь на партизанські диверсії.

18 156 шкіл були повністю або частково зруйновані в Україні за період Другої світової війни.

Унікальна ситуація з освітою склалася в Польщі. Друга світова війна розпочалась з окупації саме цієї країни Німеччиною та СРСР. Обидва окупаційні режими заборонили викладання польською мовою у школах, а виші взагалі позакривали. У відповідь польські педагоги створили підпільну Таємну організацію вчителів. Заняття проводились потайки та для невеликих груп. Учителі працювали під загрозою арешту та розстрілу, але це їх не спиняло.

У 1942 році в таких умовах навчалися приблизно 1,5 мільйона дітей. І це стосувалось не лише початкової та середньої освіти. Так само працювали підпільні університети, профтехучилища, офіцерські курси та навіть духовні семінарії. В одній із таких семінарій навчався Кароль Войтила — майбутній Папа Римський Іоанн Павло ІІ.

Негативні підсумки

Через Другу світову війну ціле покоління дітей не змогло отримати нормальної освіти. Навіть у Британії, де уряд намагався підготуватись заздалегідь, не вдалось організувати повноцінний навчальний процес. Завдяки успішній евакуації вдалось вберегти чимало дитячих життів, однак після кількарічної розлуки з рідними діти повертались із серйозними психологічними травмами. Деякі відправлялись в евакуацію ще малими дітьми, а повертались за 5—7 років уже підлітками і не могли адаптуватися до життя зі своїми родинами.

Багато дітей кидали навчання, щоб піти працювати в тилу на заводах або долучалися до служб цивільного захисту. Чимало старшокласників записувались добровольцями до війська. А на окупованих територіях діти ставали до лав руху спротиву.

Друга світова вплинула на освіту навіть у тих країнах, де не було бойових дій, як-от у США та Канаді. Уся економіка переорієнтовувалася на воєнні потреби, тож на освіту банально не вистачало коштів. Нові школи не будували, а в тих, що лишились, бракувало підручників, парт та іншого обладнання.

Спільною проблемою для всіх була гостра нестача педагогічних кадрів. Багато вчителів загинули на фронтах і в окупації. Усе це негативно позначилось на якості оствіти й у перші повоєнні роки.

Хтось має протистояти фашизму, Голокосту, надуманій ідеї виключності одного народу перед іншими, а якщо це робить священик, це викликає велику довіру з боку людей. Ми всі діти Ноя, у нас спільний ковчег і допомога Бога відродитися від грішного життя. Культура кожного народу - наше спільне надбання, наша мудрість і Любов.

Канал "Драматична студія "Мрії та звуки"

презентує відео

Виконай завдання за карткою,

прикріпи файл та здай на перевірку!!!