Королівство Руське за наступників короля Данила

Після смерті короля Данила на чолі Галицько-Волинської держави залишився його співправитель брат Василько (1264—1270 рр.). Володіння, що перебували під правлінням Данила, були розділені між трьома його синами — Левом, Мстиславом та Шварном. Лев Данилович отримав Галич і Перемишль; Мстислав — Теребовлянщину, Луцьк та Дубно; Шварно — Белз, Холм, Дорогичин, Чорну Русь та «червенські міста». Після смерті Василька Волинь успадкував його син Володимир Василькович. Проте обидві гілки Романовичів проводили спільну зовнішню політику. Серед усіх Романовичів одним із найпомітніших правителів тогочасної Центрально-Східної Європи був князь Лев (1264—1308 рр.). Однак він не завжди діяв виважено, послідовно і в інтересах держави, за що дістав прізвисько Шалений. Своє правління Лев Данилович провів у майже безперервних війнах із сусідами. У 1279 р. Лев втрутився в боротьбу за володіння Краківською землею (Малопольщею), де після смерті князя не залишилося наступника. Однак, не маючи підтримки серед місцевої знаті, він приєднав до своїх володінь лише Люблін. Більш-менш значним успіхом князя було відвоювання в Угорського королівства частини Закарпаття із центром у Мукачевому. Лев не раз спирався на військову могутність монгольських ханів, використовував їх у своїх походах. За роки безладного князювання Лева його володіння занепали. У літописах немає жодної згадки про його діяльність із розбудови земель. Проте він опікувався військом, продовжуючи реформи Данила. Військо Лева стало більш схожим на монгольське. Протилежністю Лева був волинський князь Володимир Василькович (1269—1289 рр.). За його правління розвивалися міста, торгівля й ремесла, велося будівництво церков, монастирів, поширювалося літописання. У зовнішній політиці князь віддавав перевагу дипломатії, хоча за необхідності вдавався й до війн. Після смерті Володимира в 1289 р. його землі успадкував Мстислав Данилович. Він приєднав Волинське князівство до свого Луцького.

Після смерті Мстислава й Лева більшу частину Галичини та Волині успадкував Юрій І Львович (1301—1308/1314 або 1315 рр.). Юнацтво Юрія минуло в походах і війнах, у яких він брав участь разом зі своїм батьком. Хоча роки самостійного правління він провів переважно в мирі. Юрій переніс столицю держави з Холма до Володимира, тим самим знову з’єднавши Волинь і Галичину. Хоча це вже була зовсім інша держава, ніж за часів Данила. Юрій вимушено поступився Великому князівству Литовському Дорогичином і Берестям, Польському королівству — Західною Галичиною та Любліном, Угорському королівству — Закарпаттям. Проте, скориставшись послабленням Золотої Орди через міжусобиці, Юрій відновив владу над Пониззям, розширивши його кордони аж до гирла Дністра й Південного Бугу, і позбувся зверхності монголів. Він установив дружні відносини з Польським королівством та Тевтонським орденом.

Юрій I домігся утворення в 1303 р. окремої Галицької православної митрополії, зміцнивши свою владу та незалежність держави. Галицька митрополія мала у складі Галицький, Волинський, Луцький, Перемишльський, Турівський, Холмський єпископати, тобто охоплювала більшість заселених українських земель. Першим митрополитом Галицьким був, імовірно, грек Нифонт, а другим — українець Петро, який згодом під тиском Константинопольського Патріарха переселився до Володимира-на-Клязьмі. Після смерті Юрія І у володіння Галицько-Волинською землею вступили його сини Андрій і Лев II (1308—1323 рр.), що титулувалися як «Божою милістю князі всієї Руської землі, Галичини і Володимирії». Свою політику брати спрямували на боротьбу за остаточне звільнення від влади Золотої Орди та зазіхань литовського князя Гедиміна. У 1316—1320 рр. та 1323 р. брати відбили напади монголів, а також стримали наступ литовців. Проте під час одного з боїв вони загинули. Так закінчилася династія Романовичів.

На початку 1325 р. галицько-волинський престол посів 14-річний син мазовецького князя й сестри покійних Романовичів Болеслав Тройденович. Він прийняв православ’я та став останнім самостійним володарем князівства під ім’ям Юрій II Болеслав (1325—1340 рр.). Незважаючи на своє польське походження, князь здійснював антипольську політику. Для протидії зазіханням польського короля він уклав союз із Великим князівством Литовським, одружившись із дочкою литовського князя Гедиміна Євфимією, і Тевтонським орденом. Князь урегулював відносини із Золотою Ордою, здійснивши в 1337 р. разом із монголами похід на Люблін. Проте спільного походу королів Польщі й Угорщини Юрій ІІ не зміг витримати, а тому змушений був підписати важку для держави Романовичів Вишеградську угоду. Вона передбачала передання влади після смерті князя польському королю Казимиру ІІІ. Також за його правління було остаточно втрачено землі Берестейщини, Підляшшя та Пониззя. Князь не мав міцної опори серед місцевої знаті. Боярство докоряло князю за надмірну підтримку містян-іноземців — чехів і німців, поблажливість щодо католицького духовенства, а також утиски в правах волинської верхівки. Щоб приборкати свавільних бояр, Юрій II намагався залучати до боярської ради лише тих, хто безпосередньо служив князеві. Владу на місцях князь Юрій II передав відданим намісникам (палатинам), які зосередили у своїх руках усі важелі правління. Юрій II знову відновив Галицьку православну митрополію. Митрополитом став Теодор. Однак боротьба з боярами коштувала Юрію II життя. У 1340 р. його було отруєно під час бенкету.