Гостра та хронична серцево-судинна недостатність.

Тема: Медсестринський процес при гострій та хронічній

серцево-судинній недостатності

І. Постановка навчальних цілей та їх мотивація

Для ефективного планування медсестринських втручань та їх реалізації необхідно добре засвоїти навички медсестринського обстеження пацієнтів при гострій та хронічній серцево-судинній недостатності.

ІІ. Практичні навички та професійні вміння

1. Провести медсестринське обстеження пацієнта при гострій та хронічній серцево-судинній недостатності.

2. Вимірювання артеріального тиску, оцінювання результатів, записування їх у температурному листку.

3. Визначення пульсу та його характеристика, записування результатів у температурному листку.

4. Підрахувати частоту дихальних рухів (ЧДР).

5. Проведення оксигенотерапії.

1. Провести запис ЕКГ.

2. Визначення водного балансу.

1. Виконати всі види ін’єкцій (внутрішньошкірні, підшкірні, внутрішньом’язові, внутрішньовенні).

2. Ведення медсестринської документації.

3. Здійснення невідкладної допомоги при гострій судинній недостатності (непритомність, шоку, колапсі) та гострій серцевій недостатності (серцевій астмі, набряку легень).

4. Здійснення догляду та опіки над пацієнтами при гострій та хронічній серцево-судинній недостатності.

5. Навчання пацієнта та його оточення само- та взаємодогляду.

6. Виконання заходів і засобів особистої професійної безпеки медичної сестри під час надання медичної допомоги пацієнтам, при роботі з кров’ю, інструментальних методах обстеженнях.

7. Дотримання заходів безпеки при роботі з балонами з газом.

До теперішнього часу в Україні широко використовують класифікацію недостатності кровообігу М.Д. Стражеска і В.Х. Василенка, адаптовану до сучасних умов.

Гостра недостатність кровообігу:

1. Гостра судинна недостатність (непритомність, колапс, шок).

2. Гостра серцева недостатність:

2.1. Гостра лівошлуночкова недостатність;

2.2. Гостра правошлуночкова недостатність;

2.3. Гостра лівопередсердна недостатність;

2.4. Гостра загальна недостатність серця.

3. Гостра серцево-судинна недостатність.

Гостру серцеву недостатність поділяють на клінічні типи:

1) гостра недостатність лівих відділів серця:

• лівопередсердна;

• лівошлуночкова;

2) гостра недостатність правого шлуночка;

3) тотальна серцева недостатність.

Гостра недостатність лівих відділів серця характеризується розвитком серцевої астми і набряком легень. Причинами розвитку гострої лівопередсердної недостатності можуть стати виражений мітральний стеноз. Гостра лівошлуночкова недостатність виникає при різ­них захворюваннях серцево-судинної системи, при наявності яких переваж­но страждають ліві відділи серця. Це мітральні й аортальні вади серця, інфаркт міокарда, атеросклеротичний кардіосклероз, гіпертонічна хвороба.

Серцева астма - це синдром різкого ослаблення лівого шлуночка, що супроводжується приступом задишки, яка переходить у ядуху. В основі патогенезу лежить застій крові в малому колі кровообігу, зумовлений гост­рою лівошлуночковою недостатністю, внаслідок чого порушується газооб­мін у легенях, підвищується вміст вуглекислого газу і знижується рівень кисню в артеріальній крові.

У разі серцевої астми виникають приступи ядухи (частіше вночі). Хворі відчувають страх смерті. Провісником ядухи може бути раптовий стійкий кашель. Сильна задишка, переважно з утрудненим вдихом, змушує хворого сидіти в ліжку, опустивши ноги. Вираз обличчя наляканий, очі виражають страх і неспокій. Шкіра та слизові оболонки бліді, з'являється і наростає ціаноз. Виражена пітливість. Приступ ядухи супроводжується кашлем з виділенням незначної кількості харкотиння з домішками крові. У хворого частий, нерідко аритмічний пульс, межі серця розширені пере­важно вліво, тони серця глухі. AT на початку приступу може бути підвище­ним або нормальним. Іноді виникає колапс. Під час вислуховування відзна­чають наростання негучних дрібно- і середньопухирчастих хрипів, що характеризує застійні явища в нижніх відділах легень.

Набряк легень - це накопичення серозної рідини (транссудату) як в інтерстиціальній тканині легень, так і в альвеолах. Найхарактернішою клі­нічною ознакою набряку легень є тяжкий приступ ядухи, що загрожує життю хворого. Частіше під час сну у хворого раптово виникають вираже­на задишка і сухий кашель. Відзначається відчуття нестачі повітря. Хворий збуджений, задихається. Здебільшого задишка має інспіраторний характер, але може бути змішаною. Шкіра обличчя, шиї, грудної клітки вкривається краплями поту, поступово наростає ціаноз. Стан хворого прогресивно погі­ршується, виникає клекочуче, шумне дихання, під час кашлю виділяється багато пінистого харкотиння, іноді рожевого кольору.

Під час аускультації над усією поверхнею легень вислуховують багато вологих хрипів (дрібно-, середньо- і крупнопухирчастих). На тлі шумного дихання відзначають слабкість тонів серця. Характер пульсу залежить від рівня AT і ступеня порушення скоротливої функції серця. Пульс слабкого наповнення, нерідко аритмічний.

У разі виникнення гострої лівошлуночкової недостатності невідкладна допомога спрямована:

• розвантаження малого кола кровообігу,

• зниження підвищеного гідростатичного тиску в його судинах,

• поліпшення скоротли­вої здатності серцевого м'яза,

• насичення крові киснем.

Хворому необхідний цілковитий спокій. Треба підняти головний кінець ліжка, створивши опору для рук і спини, забезпечити надходження у при­міщення чистого свіжого повітря, організувати інгаляцію зволоженого кис­ню. У разі набряку легень і подачі кисню через носовий катетер як зволо­жувач використовують 70-95 % етиловий спирт. Якщо кисень подають через маску кисневого інгалятора, як піногасник застосовують 20 % етило­вий спирт. Крім того, медпрацівник повинен дати хворому нітрогліцерин (одну таблетку або одну краплю 1 % спиртового розчину під язик). Нітро­гліцерин зменшує тиск у легеневій артерії і поліпшує роботу серця. За відсутності колапсу необхідно провести кровопускання.

До ступнів прикладають грілку, до гомілок гірчичники. На стегна на­кладають венозні джгути.

Наркотичні анальгетики зменшують венозний приплив крові до серця і перерозподіляють кров з малого кола кровообігу у велике, поліпшують периферичну гемодинаміку, зменшують задишку. Підшкірно вводять по 1 мл 2 % розчину промедолу, парентерально - по 1-2 мл 0,005 % розчину фентанілу і 2-4 мл 0,25 % розчину дроперидолу. Наркотичні анальгетики вводять разом із димедролом. Для розвантаження малого кола кровообігу й активної дегідратації рекомендується внутрішньовенне введення лазиксу (40—120 мг), а також гангліоблокатора пентаміну (0,5—1 мл 5 % розчину) у 10 мл ізотонічного розчину натрію хлориду. Під час введення цих препа­ратів слід суворо контролювати рівень AT.

Для зняття набряку легень також призначають глюкокортикоїдні гормони.

Схема лікування серцевої астми і набряку легень:

1. сидяче положення з опущеними ногами (положення Фоулера);

2. джгути (венозні) на кінцівки, поперемінно.

Принципи накладання джгутів: а) накладання високих джгутів на пахову діляну і плече і зменшення тільки венозного кровообігу; б) перети­скання одночасно тільки 2-х кінцівок; в) зміна джгутів кожні 10-15 хв; г) зняття джгутів лише по одному за раз для запобігання раптовому збіль­шенню венозного повернення до серця; д) джгути не накладають, якщо у хворого гіпотензія, або припиняють їх використовувати, якщо гіпотензія виникає внаслідок їх застосування;

3. кровопускання - 300-500 мл;

4. швидкодіючі сечогінні внутрішньовенно - лазикс 2 % - 6-8-16 мл;

5. наркотики або нейролептики - морфін 1 % - 1-2 мл, або промедол 1 % - 1-2 мл з 0,5 мл атропіну, дроперидол 0,25 % - 1-3 мл;

6. периферичні вазодилататори - нітрогліцерин 1 % - 0,5-1 мл на 200 мл поляризуючої суміші, або нітропрусид натрію 30-50 мл в 300-500 мл 5 % глюкози вводять по 5-7 крапель на годину протягом 6-12 годин;

7. оксигенотерапія, штучна вентиляція легень;

8. серцеві глікозиди з вагоміметичною активністю (дигоксин 0,025 % -1 мл) або допамін 5-10 мкг/хв;

9. антигістамінні препарати, які пролонгують дію інших препаратів і діють як стабілізатори мембран, кортикостероїдні гормони (преднізолон, гідрокортизон);

10. корекція кислотно-лужної рівноваги проводиться внутрішньовенними введеннями бікарбонату натрію;

11. для боротьби з піною - поверхнево-активні речовини (розчин силі­кону, алкоголь, антифомсилан), які вводять аерозольно.

Усунувши набряк легень, напад серцевої астми, хворого транспортують у кардіологічний стаціонар. Під час евакуації він перебуває у напівсидячому положенні під постійним наглядом медичного працівника.

Хронічна серцева недостатність (Хронічна недостатність кровообігу)

Серцева недостатність — патологічний стан, під час якого система кровообігу не здатна доставляти органам і тканинам кількість крові, необхідну для їх нормально­го функціонування. Як клінічний синдром серцева недостатність характеризується порушенням функції серця як насоса (насамперед лівого шлуночка).

Серцева недостатність розвивається внаслідок ІХС, артеріальної гіпертензії, кардіоміопатії, запальних захворювань серця (ендо- та міокардит), набутих і вроджених вад серця, захворювань перикарда, порушень ритму серця і провідності. Серцева не­достатність супроводжує також перебіг системних захворювань сполучної тканини, нейроендокринних захворювань, анемії, порушень обміну речовин тощо.

Клінічна картина. Хворих турбує швидка стомлюваність та загальна сла­бість на тлі зниження AT і підвищення центрального венозного тиску. Як наслідок, збільшується маса тіла, з'являються біль у правому підребер'ї, нудота, знижується апетит, набрякають шийні вени, гомілки і стопи, збільшується печінка. Надалі розви­вається асцит, нагромаджується рідина у плевральній порожнині, серцевій сумці, збільшується підшкірна жирова клітковина (анасарка).

Підвищення тиску в системі легеневої артерії супроводжується задишкою, виму­шеним положенням (ортопное) тіла, нападами ядухи. Під час об'єктивного обсте­ження виявляють кардіомегалію, ритм галопу, застійні хрипи в легенях.

Унаслідок порушення обміну речовин виникають азотемія, гіпоксія.

Класифікація серцевої недостатності,

адаптована за М.Д. Стражеском і В.Х. Василенком

I стадія - початкова, прихована. Суб'єктивні й об'єктивні ознаки в спокої від­сутні. Задишка, тахікардія, ціаноз з'являються виключно в умовах фізичного наван­таження. Частота вдихів після 3-5 присідань зростає вдвоє. Серце змінено відповід­но до нозологічної форми. Працездатність обмежена.

II стадія - виражена, наявні ознаки недостатності кровообігу в спокої. Задишка і тахікардія більш виражені, з'являються при незначному фізичному навантаженні, а надалі стають постійними:

ІІА стадія - «початок довгої стадії». Задишка і тахікардія виникають у разі не­значного фізичного навантаження; є об'єктивні ознаки недостатності одного з шлу­ночків: застій у малому колі кровообігу в разі недостатності лівого серця і застій у ве­ликому колі в разі недостатності правого серця. Спостерігають ціаноз, блідість шкірних покривів, похолодання кінцівок, помірно збільшену печінку, появу набряків нижніх кінцівок під вечір, що до ранку минають, значно знижена толерантність до фізичних навантажень.

ІІБ стадія - «кінець довгої стадії». Недостатність обох половин серця (застій як у малому, так і великому колі кровообігу): акроціаноз, тахікардія, у легенях вологі хри­пи, кардіомегалія, печінка значних розмірів, щільна, болюча, набряки різко виражені, асцит, гідроторакс, анасарка. Порушення гемодинаміки при цьому значні й стійкі, працездатність різко обмежена.

III стадія - термінальна, незворотна, дистрофічна, кахектична. В органах і ткани­нах настають глибокі незворотні структурно-функціональні зміни (кардіальний ци­роз печінки, загальне виснаження), повна втрата працездатності.

Функціональний стан хвороби слід оцінювати також за класифікацією Нью-Йорк­ської Асоціації Серця (NYHA). На відміну від класифікації недостатності кровообігу М.Д. Стражеска і В.Х. Василенка за клінічними стадіями в класифікації Нью-Йорк­ської Асоціації Серця ступінь порушення гемодинаміки відображується в понятті «функціональний клас хвороби». Останній є динамічною характеристикою, бо передбачає можливість переходу пацієнтів з вищого (тяжчого) у нижчий ФК під впливом адекватного лікування.

Класифікація функціонального стану хворих із хронічною застійною серцевою недостатністю за клінічними критеріями Нью-Йоркської Асоціації Серця

Функціональний клас І — пацієнти із захворюванням серця, у яких виконання звичайних фізичних навантажень не спричинює задишку, втому чи серцебиття. Це безсимптомна дисфункція лівого шлуночка, яку визначають лише під час проведення ехоКГ або радіонуклідної вентрикулографії.

Функціональний клас II — пацієнти із захворюванням серця і помірним обмежен­ням фізичної активності. При цьому задишку, втому, серцебиття спостерігають під час виконання звичайних фізичних навантажень. Це серцева недостатність легкого ступеня.

Функціональний клас III — пацієнти із захворюванням серця і вираженим обме­женням фізичної активності. У стані спокою скарги відсутні, проте навіть у разі не­значних фізичних навантажень виникають задишка, втома, прискорене серцебиття. Це серцева недостатність середнього ступеня тяжкості.

Функціональний клас IV — пацієнти із захворюванням серця, в яких будь-яка фізична активність спричинює зазначені вище суб'єктивні симптоми. Останні вини­кають і в стані спокою. Це тяжка серцева недостатність.

Діагностика:

Додаткові методи обстеження дозволяють нерідко виявити основну при­чину СН, ступінь вираженості функціональних розладів:

-ЕКГ дає змогу оцінити серцевий ритм; патологічні зубці Q можуть свідчити про перенесений інфаркт міокарда.

-Рентгенографія органів грудної клітки дозволяє виявити кардіомегалію, що свідчить про високу ймовірність СН, зміни силуету серця, оцінити легеневі поля, що може допомогти у виявленні інтерстиціального або альве­олярного набряку легень, а також виключити легеневе захворювання як причину клінічних симптомів.

-Ехокардіографія дозволяє оцінити систолічну та діастолічну функції серця, диференціювати дилатацію камер серця, гіпертрофію та випіт в пери­кард, дослідити функцію клапанів, виявити легеневу гіпертензію.

-Загальний та біохімічний аналіз крові: анемія може спричинити загос­трення СН, підвищений рівень гематокриту свідчить про те, що задишка, ймовірно, пов'язана з хворобою легень, вадою серця. Біохімічне дослідження крові дозволяє диференціювати СН з нирковою недостатністю, виявляти електролітні розлади.

Основні принципи лікування

Лікування СН передбачає загальні заходи, спрямовані на:

- зменшення ризику нових пошкоджень міокарда (припинення куріння, вживання алкоголю, нормалізація маси тіла, контроль рівнів артеріального тиску та цукру в крові);

- підтримання балансу рідини (обмеження вживання кухонної солі < 5 г/день, рідини до 0,8-1,0 л/добу, щоденний контроль за масою тіла);

- фізичні вправи (помірні фізичні навантаження, пристосовані до мож­ливостей хворого).

При хронічній недостатності кровообігу рекомендують лікувальні сто­ли № 10 і № 10А. Харчування повинно бути роздрібненим, 5-6 разів на добу, калорійність дещо знижена, до 1900-2500 ккал/добу. Дієта № 10 сприяє збільшенню діурезу, легко засвоюється, з достатнім вмістом білків та вітамінів. Обмежуються вода й кухонна сіль, у підвищених кількостях уводяться солі калію та магнію. Виключають багаті на холестерин продук­ти, а також екстрактивні речовини, що стимулюють роботу печінки, нирок, збільшують навантаження на серцево-судинну систему.

Кулінарна обробка їжі різноманітна - надають перевагу відварюванню на воді або на парі, але допускається й смаження чи запікання. їжу у процесі приготування не досолюють - вживання солі знижене до 1-2г/добу.

Рекомендують несвіжий пшеничний хліб із висівками, нездобне печиво. Супи вегетаріанські, молочні, фруктові. Різноманітні страви з нежирної яло­вичини, телятини, кролика, курки, індички, нежирної риби. У великій кількості рекомендують овочі у вареному та сирому вигляді - морква, кабачки, гарбуз, буряк, картопля, білокачанна і цвітна капуста, сирі помідори, салат.

Хворим із значно вираженою серцевою недостатністю рекомендують напівліжковий режим або перебування у зручному кріслі. Корисна лікува­льна гімнастика, особливо дихальна, вправи для ніг.

Медикаментозне лікування

Всім хворим з систолічною дисфункцією лівого шлуночка безсимптомною і симптомною - I-IV ФК (задишка, серцебиття, втома, зниження толерантності до фізичного наван­таження), показане лікування інгібіторами ангіотензинперетворювального ферменту (ІАПФ) під контролем AT (систолічний - не нижче 100 мм рт.ст.)

каптоприл (від 6,25 до 150 мг/д в 2-3 прийоми),

еналаприл (2,5 - 20 мг/д, 1-2 рази),

лізиноприл (2,5 - 40 мг/д в 1 прийом),

периндоприл (2 -8 мг/д, 1 раз),

раміприл (1,25 - 10 мг/д в 1-2 прийоми).

При наявності затримки рідини, недостатній ефективності ІАПФ до ліку­вання СН додають діуретики, насамперед петльові, потім - тіазидові; при застійній СН, стійкій гіпокаліємії тривало застосовують калійзберігаючі діуретики:

петльові (фуросемід 20-250 мг/д, урегіт 50-400 мг/д);

тіазидові (гідрохлортіазид - 25-75 мг/д; метолазон 2,5-10 мг/д);

калійзберігаючі (тріамтерен 25-150 мг/д, верошпірон 12,5-100 мг/д).

При недостатній ефективності ІАПФ та діуретинів або при високій час­тоті скорочень шлуночків у хворих з миготливою аритмією на фоні СН слід призначити серцеві глікозиди:

дигоксин 0,125 - 0,25 мг/д, при миготливій аритмії до 0,5 мг/д, а при порушенні функції нирок - дигітоксин 0,07-0,14 мг/д; (в осіб похилого віку добова доза дигоксину не повинна перевищувати 0,125 мг, а дигітоксину -0,05).

Побічні ефекти серцевих глікозидів: аритмії (екстрасистолія, блокади); диспептичні розлади (анорексія, нудота, блювання); неврологічні симптоми (порушення зору, дезорієнтація, сплутаність свідомості).

Останнім часом в арсенал тривалої терапії хронічної СН включено бетаадреноблокатори (метопролол, бісопролол, карведілол, небіволол), проте розпочинати лікування ними може тільки досвідчений фахівець, по­чатково тільки в стаціонарних умовах і за спеціальною технологією титру­вання доз. Дана група препаратів, поряд з ІАПФ, антагоністами кальцію особливо показана при діастолічному варіанті СН на тлі вираженої гіпер­трофії міокарда.

В арсенал терапевтичних засобів СН входять також антиагреганти (ас­пірин, курантил, тиклід, клопідогрель), антикоагулянти (гепарин, низькомо­лекулярні гепарини, варфарин - особливо, при миготливій аритмії), протиаритмічні засоби (кордарон), оксигенотерапія.

Радикальним засобом лікування хворих із хронічною застійною серцевою недос­татністю є трансплантація серця. Протипоказаннями до неї є літній та старечий вік, тяжка ниркова або печінкова недостатність, системні захворювання з мультиорганними ураженнями, злоякісні новоутворення, неконтрольовані інфекційні процеси і психічні розлади, недавні тромбоемболічні ускладнення, алкоголізм.

Хворі із серцевою недостатністю підлягають поетапній реабілітації (стаціонар — поліклініка — санаторій). Хворих із серцевою недостатністю І стадії оглядають не рідше 1 разу на 6 міс., ПА стадії — не рідше 1 разу на 3 міс., ПБ—III стадії — не рідше 1 разу на місяць. Під час експертизи працездатності (МСЕК) за умови наявності ознак серцевої недостатності ПА—ПБ стадії оформляють інвалідність.

Планування медсестринських втручань при гострій та хронічній

серцево-судинній недостатності

ГОСТРА СЕРЦЕВА НЕДОСТАТНІСТЬ

ГОСТРА СУДИННА НЕДОСТАТНІСТЬ

ХРОНІЧНА СЕРЦЕВА НЕДОСТАТНІСТЬ

Алгоритм підшкірних ін’єкцій

Оснащення:

1. стерильні шприци ємкістю 1, 2, 5 мл, голки довжиною 2,5-4 см;

2. стерильні ватні тампони, серветки;

3. спирт етиловий 70%;

4. лікарські препарати в ампулах, флаконах;

5. пилочка;

6. стерильний лоток;

7. лоток для використаного матеріалу;

8. гумові руквички, маска;

9. ємкості з дезрозчинами.

Послідовність дій під час виконання процедури

1. Протріть чисто вимиті руки стерильним ватним тампоном, зволоженим 70% етиловим спиртом.

2. Одягніть маску, гумові рукавички.

3. Підготуйте шприц і наберіть ліки згідно із загальноприйнятими правилами.

4. Проведіть психологічну підготовку хворого.

5. Хворого посадіть. Пацієнтам з лабільною нервовою системою, схильним до запаморочень, ін’єкції виконуйте в положенні лежачи.

6. У місці ін’єкції шкіру протріть стерильним ватним тампоном, зволоженим 70% етиловим спиртом, двічі: спочатку обробіть ділянку розміром 10х10 см, потім другим тампоном – 5х5 см. Тампон затисніть між ІV і V пальцями лівої руки.

7. Наповнений ліками шприц візьміть правою рукою так, щоб ІІ палець притримував муфту голки, решта пальців невимушено тримають циліндр шприца. При цьому зріз голки направте вгору.

8. Вказівним та великим пальцями лівої руки захопіть шкіру з підшкірною основою у відповідній ділянці і відтягніть її догори або захопіть плече з медіального боку і трохи натягніть шкіру.

9. Швидким рухом під гострим кутом (30-45⁰) за течією лімфи (від периферії до центру) вколіть голку зрізом догори на 2/3 її довжини в основу утвореної складки, тобто на глибину 1-2 см.

10. Після проколу шкіри складку відтягніть і ІІ – ІІІ пальцями лівої руки обхопіть обід циліндра шприца, а І пальцем надавіть на рукоятку поршня і повільно введіть ліки під шкіру.

11. Лівою рукою прикладіть до місця уколу стерильний ватний тампон, зволожений 70% етиловим спиртом, і швидким рухом витягніть голку.

12. Запропонуйте хворому цим самим тампоном протягом 3-5 хв. робити легкий масаж того місця, куди введено ліки, щоб вони краще розійшлися в підшкірній основі, а також для запобігання виникненню крововиливів у разі поранення стінок судин голкою.

Підшкірне введення олійних розчинів

1. Перед набиранням олійних розчинів у шприц ампулу з ліками підігрійте на водяній бані до температури +36-37⁰ С.

2. Після введення голки складку шкіри відпустіть і лівою рукою відтягніть поршень шприца до себе, щоб перевірити, чи не потрапила голка в отвір кровоносної судини (з метою уникнення олійної емболії).

3. Якщо кров у шприці відсутня, то повільно введіть ліки.

4. За наявності крові у шприці відтягніть трошки голку зі шприцом до себе, не виймаючи її, введіть під кутом, і знову перевірте, чи не потрапила голка в отвір судини.

5. Після введення олійних розчинів місце ін’єкції добре помасажуйте стерильною ватною куькою, змоченою у 70% розчині етилового спирту, а для кращого розсмоктування олійних розчинів на місце ін’єкції накладіть зігрівальний компрес або грілку.

6. Відпрацьовані ватні тампони занурте в 3% розчин хлораміну на 1 год.

7. Продезінфікуйте використане обладнання.

8. Проведіть знежирення інструментів у миючому розчині або ополосніть ефіром.

Алгоритм внутрішньом’язових ін’єкцій

Оснащення:

1. стерильні шприци ємкістю 10 мл;

2. голки довжиною 6-8 см;

3. стерильні ватні тампони, серветки;

4. спирт етиловий 70%;

5. лікарські препарати для внутрішньом’язевих ін’єкцій;

6. пилочка;

7. стерильний лоток.

8. лоток для використаного матеріалу;

9. гумові руквички, маска;

10. ємкості з дезрозчинами.

Послідовність дій під час виконання процедури

1. Вимийте руки двічі під проточною водою з милом, висушіть рушником і обробіть 70% етиловим спиртом.

2. Одягніть маску, гумові рукавички.

3. Підготуйте шприц і наберіть ліки згідно із загальноприйнятими правилами.

4. Проведіть психологічну підготовку хворого.

5. Запропонуйте йому лягти на бік або на живіт (у такому положенні м’язи цілком розслаблюються).

6. Шкіру верхньозовнішнього квадранта сідниці протріть двічі стерильними ватними тампонами, зволоженими 70% етиловим спиртом. Другий ватний тампон зафіксуйте між IV та V пальцями лівої руки.

7. У правій руці утримуйте заповнений ліками шприц із голкою (II пальцем підтримуйте поршень, V — муфту голки, а рештою пальців утримуйте циліндр шприца).

8. Шкіру на місці ін’єкції розтягніть і фіксуйте між І та ІІ пальцями лівої руки..

9. Перпендикулярно до поверхні шкіри різким рухом уколіть голку на глибину 5—7 см, проколюючи при цьому шкіру, підшкірну основу, фасцію, великий сідничний м’яз.

10. До введення ліків відтягніть дещо поршень і переконайтесь у тому, що голка не потрапила в отвір судини (в шприці не з’являється кров). Якщо препарат темного кольору і кров у шприці побачити неможливо, від голки від’єднайте шприц і переконавшись у відсутності крові у муфті, знову їх з’єднайте.

11. Введіть повільно ліки, натискуючи на поршень лівою рукою.

12. Притисніть стерильним ватним тампоном шкіру в місці уколу і швидким рухом видаліть голку, а місце ін’єкції масажуйте 3-5 хв..

13. Продезинфікуйте використане оснащення згідно наказу №223.

Запам'ятайте! Одноразово внутрішньом’язово вводити не більше ніж 10 мл розчину.

Не треба виконувати ін’єкцію в напружений м’яз, тому що це може призвести до утрудненого введення голки і навіть до її поломки.

Якщо голка зайшла дуже глибоко в тканини, негайно її відтягніть на 1/3 довжини вгору.

Якщо при видаленні з тканини - шприц від’єднався від голки, тоді захопіть муфту голки І і II пальцями правої руки і швидко витягніть її.

При неправильному виборі місця ін’єкції - голка може потрапити в нервовий стовбур, що може призвести до парезів та паралічів.

При введенні ліків в окістя визначається стійка болючість у місці ін’єкції.