Українська культура другої половини XVII — у першій половині XVIII ст. «Козацьке бароко»

Культура другої половини XVII — початку XVIII ст. базувалася на попередньому розвитку української культури та впливі західноєвропейського бароко. На українському ґрунті культура бароко набула особливих ознак, що дає підстави стверджувати про поширення українського бароко. Крім того, у культурі цього періоду почали простежуватися світські риси. На характер культури цього періоду мали вплив і зміни в соціальній структурі українського населення. Основну частину культурно розвиненого населення становили вже не шляхта й духовенство, а рядові козаки, козацька старшина, міщани. Це сприяло розширенню підґрунтя, на якому розвивалася українська культура.

Наприкінці XVII ст. освітній рівень населення козацької України залишався відносно високим. Тут діяла велика кількість початкових шкіл, у яких учителювали дяки, мандрівні студенти Києво-Могилянського колегіуму. У них навчали читання, письма, лічби, співу. Поширеною була й домашня освіта. Саме в цей період у Гетьманщині виникла форма навчання й здобуття професійних знань при канцеляріях, де навчалися вести канцеляські справи, складати ділові папери тощо. У тогочасній Україні характерною була професійна підготовка юнаків через систему учнівства в ремісничих цехах. Таку підготовку отримували й діти козаків у січовій школі на Запорожжі. Вона готувала канцеляристів, кобзарів, сурмачів, скрипалів, цимбалістів. Виникали нові колегіуми, які були закладами середньої освіти: Чернігівський (1700 р.), Харківський (1726 р.), Переяславський (1738 р.). Значним освітнім центром став Харківський колегіум, у якому навчалося 800 осіб. Крім традиційних предметів, тут вивчали також інженерну справу, артилерію та геодезію. Переяславський колегіум займався підготовкою духовенства для православних парафій Правобережжя. У колегіумах вивчали старослов’янську, українську, польську, німецьку, французьку мови, поетику, риторику, філософію, богослов’я, математику, фізику, медицину, історію, географію, астрологію (астрономію), музику. На Правобережжі та західноукраїнських землях діяли переважно єзуїтські колегіуми — Луцький, Кам’янецький, Львівський, Перемишльський та інші. Вища освіта на українських землях була представлена Києво-Могилянським колегіумом (1632 р.) та Львівським університетом (1661 р.). Поширення грамотності серед населення сприяло розвитку книгодрукування. У тогочасній Україні працювало 13 друкарень, найбільшою з них була друкарня Києво-Печерської лаври. Серед виданих нею книг відома, зокрема, «Іфіка Ієрополітика» (1712 р.), у якій пояснювалися норми поведінки в суспільстві. Виходили релігійні трактати, букварі та інші книги. На західноукраїнських землях продовжувала діяти Львівська братська друкарня, де видавали букварі та інші книжки. Значний внесок у розвиток книгодрукування зробили Почаївська та Унівська друкарні. Особливістю книгодрукування того часу, незважаючи на заборони Синоду Російської православної церкви, стало збільшення видання творів світської літератури. А запроваджений за Петра І гражданський шрифт зробив книжки більш доступними для широкого кола читачів.

У XVII—XVIII ст. на українських землях, як і загалом у Європі, швидко розвивалася наука. Проте на відміну від інших територій Європи, де наука долала сильний опір церкви, тут її представниками здебільшого були церковні діячі, іноді вищі ієрархи. Так, Феофан Прокопович навіть виголосив перед студентами й викладачами Києво-Могилянської академії спеціальну промову «Про заслуги і користь фізики». Видатні діячі того часу зосереджували увагу на складних питаннях астрономії, математики, медицини, географії. Так, Йоаникій Галятовський намагався розкрити причини таких природних явищ, як сонячне й місячне затемнення, хмарність, дощ, вітер, блискавка тощо. У 1707—1708 рр. Феофан Прокопович уклав курс лекцій з арифметики та геометрії для Києво-Могилянської академії. Єпіфаній Славинецький здійснив переклад посібника з анатомії Андреаса Везалія, який використовували в медичних колегіумах. У XVIII ст. набули поширення медичні знання. З’явилася низка лікарів-українців, які здобули вчений ступінь доктора медицини: І. Полетика, М. Кружень, П. Погорецький та інші. У 1707 р. в Лубнах відкрили першу на українських землях польову аптеку.

Із другої половини XVII ст. розпочався період піднесення літературної творчості. Це був час розквіту української літератури стилю бароко. Найяскравіше його ознаки проявилися в поезії. Поетичні твори цієї доби вирізнялися різноманітністю — від суспільно-політичних до ліричних. Суспільно-політична поезія пов’язана з подіями Хмельниччини та Руїни: «Висипався хміль із міха», «Похвала віршами Хмельницькому од народа малоросійського», «Чигирин» тощо. Авторами релігійно-філософської поезії були представники духовенства — Лазар Баранович, Варлаам Ясинський, Димитрій Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович та інші, у творах яких порушувалися морально-етичні проблеми. У поезії цього напряму найбільше проявився стиль бароко — символіка, алегорія, гра слів, ускладнені асоціації, натуралістичність деталей. Найбільшу поему (23 тис. рядків) релігійної тематики склав І. Максимович («Богородице Діво»). У напрямі бароко розвивалася й панегірична поезія — уславлення визначної події або вчинку видатної особи. Найвідомішими представниками цього жанру були Іван Величковський, Лазар Баранович. Велику популярність мали епіграми — невеликі сатиричні вірші, у яких висміювали якусь людину або суспільне явище. Найкращими епіграмістами вважалися Лазар Баранович, І. Величковський, Д. Братковський, Климентій Зіновіїв. В епіграмах часто поєднувалися релігійно-філософські та побутові сюжети. Найкращі ліричні вірші написали С. Климовський, І. Бачинський, Д. Левицький, І. Мазепа, Лазар Баранович. Це опис соціально-побутових явищ, змалювання природи, любовна лірика. Любовна поезія була тісно пов’язана з піснею. Значної популярності набула й сатирична віршована література. У рукописних збірках поширювалися вірші Климентія Зіновіїва (370 віршів) та І. Некрашевича («Ярмарок», «Сповідь»). У них автори відтворювали побутові сцени, висміювали вади суспільства, прославляли працю хліборобів і ремісників. Серед прозової творчості найбільше значення залишалося за полемічною богословською літературою. Серед найвидатніших полемічних творів можна виділити такі: «Фундаменти», «Бесіда» Йоаникія Галятовського, «Нова міра старої віри» Лазаря Барановича, «Навіти» анонімного автора. Від середини XVII ст. в літературі набув розвитку жанр езопівської байки. Її вивчали в школах, поширювали в рукописних збірках. Згодом ці байки сприяли становленню нової української літератури. Велику частину літературного доробку цієї доби складає історична література. Серед неї слід виділити «Синопсис» (1674 р.) — короткий нарис історії України та Московії від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст. (автор невідомий). У XVIII ст. українське суспільство цікавили події Хмельниччини. У 1702 р. з’явився перший такий твір — «Літопис Самовидця», створений одним із діячів часів Руїни Романом Ракушкою-Романовським. Популярними стали праці Самійла Величка «Сказання про козацьку війну з поляками» та «Повість літописна про малоросійські й частково інші події» і «Дійствія презільной брані...» Григорія Грабянки. У XIX ст. їх називали козацькими літописами, хоча насправді це були типові історичні твори XVIII ст., написані в стилі бароко. Наприкінці XVII — у XVIII ст. розвивалася богословська література, до якої належали, зокрема, проповіді. Їхні автори схвалювали вірність православ’ю, прагнення миру, злагоди та спокою; засуджували заздрість, підступність, невдячність, жадобу, моральну розпусту. Найвизначнішими творами були «В істинній вірі», «Мир із Богом людині» Інокентія Гізеля, збірки проповідей Лазаря Барановича «Меч духовний» і «Труби словес проповідних». Крім того, проповідями уславилися Димитрій Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович та інші. Продовжував розвиватися й агіографічний жанр (опис житій святих). Його найвидатнішою пам’яткою є чотиритомна збірка житій святих Д. Туптала.

Події Хмельниччини та Руїни, народні повстання, війни Московії, Речі Посполитої з Османською імперією, Кримським ханатом, Швецією зумовили бурхливий розвиток фортифікаційного будівництва. Почали переважати укріплення бастіонного типу, які зводили навіть навколо старих фортець і замків у Кам’янці, Хотині, Львові, Ужгороді тощо. Найбільшою оборонною спорудою на українських землях на початку XVIII ст. стала Київська (Печерська) фортеця, яка увібрала в себе всі тогочасні досягнення фортифікації. Із другої половини XVII ст. нове піднесення переживало монументальне будівництво. На українському ґрунті його поширення відбувалося двома напрямами: українізація західноєвропейського бароко та надання барокового вигляду українській архітектурній традиції. Для архітектури бароко були характерні урочиста піднесеність, грандіозність, схильність до рухливих композицій і декоративної насиченості. Архітектура бароко передусім вплинула на оздоблення стародавніх храмів, які, зберігаючи попередню структуру, дістали нові елементи: вигадливі декоративні фронтони (передня частина будівлі), обрамлення вікон і дверей, мальовничі багатоярусні грушоподібні бані, східчасті дахи. Після реконструкції барокового вигляду набули Софія Київська, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий собор, Спаський і Борисоглібський собори в Чернігові. Такими ці храми збереглися до наших днів. Більшість барокових споруд у тогочасній Україні були збудовані за часів гетьманства І. Мазепи. До найкращих барокових ансамблів культового призначення належать Миколаївський собор у Ніжині (50-ті рр. XVII ст.), Троїцький собор Густинського монастиря (1671 р.), Покровська церква в Харкові (1689 р.), Троїцький собор у Чернігові (1679—1695 рр.), Всіхсвятська надбрамна церква Києво-Печерської лаври (1696—1698 рр.), Спасо-Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1734 р.) та інші. До цього переліку можна зарахувати дзвіницю Софії Київської. У західноєвропейському бароко зведено костел домініканців у Львові (1745—1749 рр.). Крім церковного, розгорталося й світське кам’яне будівництво. Зводилися трапезні, колегіуми, магістрати, військові канцелярії, житлові будинки. Серед цих споруд слід відзначити корпус Київської академії, келії Києво-Печерської лаври, Троїцького та Єлецького монастирів Чернігова, будинок генерального судді Василя Кочубея в Батурині. Проте основним будівельним матеріалом залишалося дерево. До наших днів збереглося чимало дерев’яних храмів цієї доби, особливо на Прикарпатті, Буковині та Закарпатті. Визначте, які елементи зовнішнього вигляду церков є характерними для барокового стилю.

Від другої половини XVII ст. український живопис швидко відходив від церковних канонів, у ньому переважало зображення реальних людей, подій. У творчості митців цього періоду відчувався вплив мистецького стилю бароко. У монументальному живописі яскраво проявлялися народні традиції. Особливо реалістично митці передали образи людей із народу, краєвиди в оздобленні церкви Святого Юра в Дрогобичі, а також у розписах дерев’яних храмів на Закарпатті. У Софії Київській були створені нові розписи з використанням сюжетів про боротьбу з татарами на поляками. В Успенському соборі Києво-Печерської лаври було намальовано цілу портретну галерею української знаті цієї доби. Творчість народних майстрів яскраво відобразилася в картинах Страшного суду. Визначним явищем стало звернення до образів козака-бандуриста — захисника Батьківщини («Козак Мамай»), а також селянина-повстанця, борця проти соціального й національного поневолення. Продовжував розвиватися іконопис. На іконах поряд із біблійними персонажами зображали й реальних людей — гетьманів, старшин, рядових козаків, міщан на тлі інтер’єрів цієї доби (ікони «Воздвиження Хреста Господнього», «Покрова Богородиці» тощо). У цей період набув розвитку український портретний живопис, який мав яскраву національну особливість. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. він ще зберігав тісний зв’язок з іконописом. Були створені монументальні портрети Б. Хмельницького й відомих козацьких старшин. Світські барокові портрети були пишно декоровані, різні орнаментальні елементи виразно підкреслювали майнове та соціальне походження. Великої популярності за тих часів набув ктиторський портрет — зображення засновників і покровителів храмів. Помітного розвитку досягла в цей період графіка, що була тісно пов’язана з друкарством. Книжки були ілюстровані гравюрами, які виконували на дереві або металі. Найбільшу роль у розвитку графічного мистецтва цього часу відіграли брати Тарасевичі. Олександр Тарасевич створив портретну галерею визначних діячів України, Леонтій Тарасевич виконав цикл ілюстрацій до «Києво-Печерського патерика» та Нового Заповіту. Визначним майстром графіки був Іван Щирський. На його гравюрах рослинні орнаменти органічно поєднувалися з античними сюжетами та реалістичними зображеннями. Цікавим типом графічного мистецтва стали великі афіші — оголошення про диспути в Києво-Могилянському колегіумі (академії), виконані цим митцем. У другій половині XVII ст. високого рівня розвитку досягло декоративне й ужиткове мистецтво, зокрема різьблення по дереву. Різьблені геометричні або рослинні орнаменти прикрашали меблі, ткацькі верстати, вози тощо. З усіх видів народної художньої творчості чи не найпоширенішими в тогочасній Україні були ткацтво та вишивка, пов’язані з прикрашанням предметів побуту, одягу, житла. Цікавим явищем українського бароко в образотворчому мистецтві другої половини XVII — першої половини XVIII ст. стала діяльність художнього осередку в Жовкві. Так, Іван Руткович традиційні сюжети іконостасів подавав як напівсвітські картини. Найвідомішими його творами є іконостаси храмів у Жовкві, Волиці-Деревлянській, Волі-Висоцькій, Новій Скваряві. Інший відомий митець цієї доби Йов Кондзелевич віддавав перевагу композиціям, у яких знаходили відображення події життя українського народу. Зокрема, його роботи були створені для монастиря Скит Манявський (зберігаються в Національному музеї у Львові), Білостоцького та Загорівського монастирів на Волині. До жовківських митців належать також Юрій Шимонович, Мартин Альтомонте, Василь Петрахнович. Їхня творча спадщина представлена не лише іконописом, а й світськими портретами, картинами зі сценами битв.

Наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. завершилося формування основних рис народної музики, що збереглися дотепер. Народні думи та історичні пісні виконували кобзарі, лірники, бандуристи. Усталилася народна інструментальна музика, що супроводжувала всі свята. Набули популярності троїсті музики. Так їх назвали не за кількістю інструментів в ансамблі, а за функціями, які вони виконували: мелодія, ритм, темп. Побутовий багатоголосий пісенний жанр — кант — набув національних рис щодо поетики