Спроби Івана Скоропадського та Павла Полуботка зберегти автономію Гетьманщини.

Мета: осмислити суспільно-політичні та державотворчі процеси, які відбувалися на території українських земель у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.
Завдання: розглянути ситуацію, що склалася в Україні у добу Руїни; простежити процес втрати автономного устрою Правобережної та Лівобережної України наприкінці ХVІІ ст.; окреслити особливості розвитку культури в українських землях.

На Лівобережній Україні гетьманом був Іван Скоропадський при якому тривав форсований наступ на українську автономію. Іван Скоропадський (1646 - 1722) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави в Лівобережній Україні (1708-1722). Представник козацького роду Скоропадських. Старший син Іллі Скоропадського. Генеральний бунчужний (1698-1699), генеральний осавул (1701-1706), стародубський полковник (1706-1708). Після переходу Мазепи на бік шведів, призначений головою Гетьманщини з волі російського царя Петра І. Безуспішно намагався протистояти російським планам ліквідації козацької автономії.Після Полтавської битви Скоропадський, перебуваючи під Решетилівкою зі статтями, просив підтвердити «права і вольності». У відповідь Петро І надіслав іменний указ, що аж ніяк не нагадував міждержавні договірні статті. Царський уряд намагався позбавити Гетьманщину економічної незалежності. Мали місце культурні обмеження: заборона друкувати книжки українською мовою (1720), вислання за кордон усіх «іноземних» (тобто правобережних) студентів;
У 1722 – 1727 рр. діяла Малоросійська колегія (6 офіцерів російських полків на чолі з бригадиром Степаном Вельяміновим) – Гетьманщина виводилася з підпорядкування колегії іноземних справ та підпорядковувалися сенату, як звичайна провінція імперії. У таких складних умовах гетьманував І. Скоропадський. Перебуваючи на посаді, він намагався показати свою лояльність царській владі, сподіваючись зберегти автономію Гетьманщини. У той самий час він прагнув пом'якшити покарання старшин часів І. Мазепи. І. Скоропадський, як і І. Мазепа, уникав конфліктів зі старшиною та церквою, роздавав їм великі земельні наділи. За його правління близько 30 % оброблюваних земель були в приватній власності старшини, деякі її представники перетворювалися на справжніх земельних магнатів. Сам І. Скоропадський мав понад 100 тис. підданих, а в монастирів їх було 60 тис. осіб. У січні 1721 р. І. Скоропадський рушив до Москви, щоб остаточно визначити статус Гетьманщини у складі Московського царства (із серпня 1721 р. — Російської імперії). Поштовхом до подорожі став указ царя про виведення Генеральної військової канцелярії з-під управління гетьмана. Проте візит не дав бажаного результату та не припинив подальшого обмеження прав і вольностей. Натомість І. Скоропадський отримав указ про утворення Малоросійської колегії (квітень 1722 р.). Ця новина приголомшила гетьмана. Повернувшись до Глухова, він передав «правління діл» Павлу Полуботку (1722—1723 рр.). У липні 1722 р. І. Скоропадський помер. Під час правління І. Скоропадського посилилася залежність гетьманського управління від царського уряду — запроваджувався контроль за збиранням податків, витратами на утримання адміністративного апарату, козацького війська тощо. Решетилівські статті 1709 р. (договірні умови гетьмана Скоропадського з царським урядом), підтвердивши феодальні привілеї козацької старшини, закріплювали право царських урядовців втручатися у справи місцевого управління. Таким чином, діяльність гетьманської адміністрації почали контролювати царські резиденти, а в 1722 р. з цією метою було створено Малоросійську колегію, якій підпорядковувалися адміністративні й судові органи гетьманського управління Лівобережної України.

Після цього на українську автономію почався форсований наступ. Гетьманську резиденцію було перенесено з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, біля особи гетьмана з'явився російський резидент-наглядач, посилились економічні утиски й експлуатація демографічного потенціалу. Крім того, росіяни вперше отримали в Україні великі землеволодіння, що фактично спричинило появу значних непідконтрольних гетьману територій, на яких їхні власники насаджували вивезене з Росії кріпацтво. І. Скоропадський належав до великих землевласників, проте головна мета його політики спрямовувалась на захист прав України та її народу.

1722 року Павло Полуботок був призначений наказним гетьманом 10-тисячного козацького загону, який за указом Петра І, працював на будівництві Ладозького каналу. В першій половині 1722 року, Полуботок виконував обов'язки наказного гетьмана Війська Запорозького за відсутності Івана Скоропадського. Після смерті останнього, 4 липня 1722 року, козацька старшина обрала Полуботка наказним гетьманом ще до оголошення нових виборів.

Таким чином - Полуботок розгорнув активну діяльність на відновлення козацьких порядків, що не залишилася непоміченою царським урядом. До Петербурга було відправлено «Коломацькі чолобитні», в яких містилося прохання відновлення прав та вольностей українського населення. Ознайомившись зі змістом, Петро І наказав заарештувати всіх українських старшин, які перебували в Петербурзі. Полуботок помер у Петропавлівському казематі.

Значну роль в управлінні Гетьманщиною відігравала друга дружина гетьмана Анастасія Скоропадська. Козаки її навіть прозвали «Настя-гетьманиха». Анастасія була молодшою за І. Скоропадського на 25 років. Молода дружина мала великий вплив на чоловіка. Владна, із гострим розумом і неабиякими здібностями: товариськістю, умінням привертати до себе увагу (хоч і була неграмотною), Анастасія активно втручалася в урядові справи. Вона постійно приймала поважних гостей з імперських столиць, отримувала від старшини й московських сановників коштовні подарунки. У цей час І. Скоропадський став одним із найбільших землевласників, мав значну кількість промислових закладів. Анастасія не соромилася вимагати маєтності від царя, і той їх надавав. Анастасія займалася благодійністю, підтримувала церкву, заснувала Гамаліївський (Харлампіївський) жіночий монастир (розташований поблизу Шостки, зараз не працює). Родина Скоропадських виділяла значні кошти на його утримання. Після смерті гетьмана І. Скоропадського Анастасія майже весь час проводила в монастирі. Смерть чоловіка в 1722 р. не завадила Анастасії утримувати високий титул «ясновельможної пані гетьманової».