Працює з текстом (ПТ (ГР 2)) А.Бачинський "Детективи в Артеку" (5-8 розділи)

Уважно прочитай текст:

Ось і настав час «ікс». Усі мешканці спального корпусу мирно сопіли у своїх кімнатах, лише неспокійна четвірка навшпиньки скрадалася до пожежних сходів на розі будинку. Спускатися головним входом юні скарбошукачі не ризикнули, розуміючи, що можуть бути спіймані черговим вожатим під час перетину «державного кордону» при виході з корпусу.

Цей запасний вихід діти підготували ще перед екскурсією. Поки Оленка з Сашком стояли «на атасі», Сергій з Антоном за допомогою підручних засобів виламали язичок у замку дверей, що вели до пожежних сходів. Відчинивши двері, хлопці прихилили їх і замели сміття, щоб ніхто не помітив маніпуляцій...

Діти підкралися до пожежного виходу й тихесенько вийшли на сходи. Пригнувшись, одне за одним сторожко зійшли з третього поверху вниз. Потім швидко перебігли у гущавину дерев біля сусіднього корпусу.

Табір «Алмазний» перебував на реконструкції, дітей у ньому не поселяли, а ремонтні роботи вели лише вдень. Там можна було спокійно обговорити наступний етап операції. За звичаєм слово взяв Антон:

– Отже, так. Точкою, від якої починається шлях до сховку зі скарбом, у нас вказана школа. Але далі дорога йде вниз, попри місце, де ми зараз стоїмо. Тож нема чого перти вгору, щоб потім повертатися. Тільки... не знаю, як без ліхтарика далі йти. Місяця, як на лихо, немає.

– А я маю ліхтарик! – вигукнула Оленка.

– Звідки?

– Та ж екран у мобілці світиться. Вдень ніби й не видно, а вночі досить світла дає.

– Олено, ти геній! Від мобілки світло не таке яскраве, як від ліхтаря, зате й збоку ніхто його не помітить. Усе, давай телефон і пропустіть мене вперед. Я кроки рахуватиму.

....

– Краще сім разів відміряти й зайвий раз звіритися з картою, ніж потім блукати, – промовив Антон по-філософськи й упевнено повернув…

Пройшовши ще метрів п’ятдесят униз стежкою, діти опинилися біля будинку.

– Що за чортівня? – промовив Антон. – Це ж корпуси «Морського».

– Точно, – підтвердив Сашко. – Я їх вчора з нашого пляжу бачив. То й що?

– Як то й що? За інструкцією ми мали вийти на скелястий берег із входом до підземелля, а замість того вперлися у житлові корпуси.

– Варіантів є три, – вирішив вставити своїх п’ять копійок Сергій. – Перший – помилився Антон і завів нас не туди. Другий – помилилася Олена і неправильно записала вказівки ворожки. Третій і найбільш вірогідний – помилилася ворожка або й просто збрехала. Розвела нас, одним словом, як і всіх своїх довірливих клієнтів.

– Та ти… та як ти смієш про тітку Лесю! – Оленка підступила до Сергія з кулаками, та раптом… просто в очі їй різонув яскравий промінь ліхтаря.

Із-за дерев пролунав суворий чоловічий голос:

– Хто там ховається?! Негайно вийти на алею!

Заскочені зненацька діти завмерли, мов молоді кипариси у безвітряну погоду....

Голос належав охоронцеві табору, що здійснював обхід території і почув дитячі голоси за деревами. Чоловік схопив Антона заруку, намагався схопити ще й Сергія, але той відбіг на кілька кроків, зупинився й гордо промовив:

– Не бійтеся, не втечу. Я друзів не залишаю в біді.

– От і добре, – схвалив охоронець. – Мені ж легше. Отже, я веду його до чергового вожатого, а ви дружно йдете за нами.

Охоронець повернувся й повів Антона до табору «Морський».

– А куди ви його тягнете? – до Оленки вже остаточно повернувся зір.

– У корпус, звісно.

– Але ми не у «Морському» живемо.

– А в якому? – здивувався охоронець.

– У «Гірському», точніше, у «Янтарному».

– Ну ви й даєте. І чого вас аж сюди занесло? На пригоди потягло? Нехай ці шибеники, шантрапа, вона й є шантрапа. А ти, дівчинко, чого з ними швендяєш?....

Охоронець «здав» дітей черговому вожатому, а за хвилину вони вже сиділи на другому поверсі під кабінетом начальника «Янтарного». Той затримався на роботі і, почувши про втікачів, одразу ж наказав привести їх. Черговий звелів дітям чекати, поки їх викличуть, а сам увійшов до кабінету. Залишившись без нагляду, Антон зашепотів скоромовкою:

– Отже, так. Говоритиму я, ви тільки кивайте й погоджуйтесь. За мить вожатий запросив їх до кабінету. За столом у чорному шкіряному кріслі сидів літній чоловік зі втомленим обличчям. Оленці стало навіть трішечки шкода його, адже він, замість того, щоб спати вдома, змушений морочитися з нічними шукачами пригод.

– Ну, слухаю вас, – почав начальник спокійно й твердо. – Розповідайте, та не вигадуйте дурниць. За двадцять років праці в таборі я вже такого наслухався, що обдурити мене дуже важко. Антон зиркнув на друзів, кахикнув і розпочав:

– А що розповідати? Ми ж нічого такого не робили. Просто... я чув, що біля підніжжя Ведмідь-гори є ліс, у якому росте італійська сосна пінія. А мій улюблений казковий герой – Піноккіо. Його якраз із пінії витесав татусь Карло. От мені й захотілося побачити це дерево, а заодно назбирати з нього шишок. Кажуть, у них дуже смачні горішки.

– Ти що, ніколи шишок не бачив? – здивувався начальник.

– Ні, а що тут дивного? Я живу в Києві, у панельному будинку на двадцять другому поверсі, дачі у нас немає, бабусі з дідусем у селі – теж. Я й лісу справжнього ніколи не бачив, а горіхи – лише на прилавку в магазині. А тут, виявляється, поруч ростуть не прості горіхи, а з італійської сосни. Ну не міг я втриматися. Заодно й друзів прихопив до компанії.

– Чому посеред ночі, коли нічого не видно? Не могли вдень піти?

– А хто нас відпустить, тим більше до лісу? У нас же програма на цілий день розписана. Як не до школи, то в їдальню, як не на екскурсію, то на гуртки. Передихнути ніколи....

Старший вожатий усміхнувся:

– Знав би ти, як важко ті горішки з шишки виколупувати, не жадав би їх аж так.

– А ви звідки знаєте? – запитав Антон.

– Теж колись у дитинстві збирав – хотів свіжих горішків скуштувати. Два тижні руки від смоли відмивав, а горіхи на смак ніякими виявилися.

....

– Сталася надзвичайна подія. Ви, мабуть, чули, що на території «Артеку» діє один

з найкращих у світі музеїв космонавтики?

– Чули, звичайно, – закивали діти. –Там справжній місяцехід є. І скафандр космонавта. Казали, що нас поведуть туди на екскурсію.

– Так от, – продовжував вожатий. – Кілька днів тому хтось викрав звідти багато

безцінних експонатів. У тому числі й скафандр, й особисті речі Юрія Гагаріна з його

автографом, і ще багато чого.... злочинців ще не спіймали. Десь вони відсиджуються з награбованим.

Тому такі ось нічні прогулянки можуть бути вельми небезпечними.

У ПОШУКАХ

Наступного ранку хлопці зібралися в коридорі. ...

– А от що. Лільчина мама коли в «Артеку» була?

– Ну-у-у... років тридцять тому. А яка різниця?

– Велика! – чомусь радісно вигукнув Сашко. – Уві сні, коли вона запитала про місцезнаходження діамантів Міледі, таємничий голос вказав школу як точку відліку, чи не так?

Оленка ствердно кивнула.

– Але, – Сашко зробив багатозначну паузу й підняв над головою вказівний палець, – але оскільки він вказував шлях не нам, а ворожці, то й мав на увазі не ту школу, у якій ми зараз навчаємося, а ту, в якій навчалася вона!

– Ніч-чого не розумію, – захитала головою дівчинка.

– Що тут розуміти? Наша школа нова, а колись дітей водили до іншої школи, біля центрального стадіону. Там тепер інститут «Артеку».

– І звідки ти це все знаєш?

– На першому поверсі у фойє висять стенди про історію табору. Там і прочитав.

Пропоную сьогодні ж уночі повторити. Хто «за»? Підтримали, звичайно ж, одностайно... День тягнувся невимовно довго. У суботу до школи йти не треба, після сніданку всі розійшлися на заняття в гуртках. Антон записався на баскетбол (на жаль, секції зі стрибків у висоту не було), Сергій і Сашко – на футбол, а Оленка – на велоспорт. Як переможниці музичного конкурсу їй пропонували організувати самодіяльний ансамбль, але вона ще вдома заприсяглася, що в таборі й не думатиме про ноти, скрипку, сольфеджіо та інші навколомузичні штучки.

«Все! На три тижні роблю для себе і для скрипки сабантуй!» – урочисто виголосила

вона перед від’їздом у табір. Під пильним оком мами та бабусі Оленці ніколи б не вдалося влаштувати таких довгих канікул для музичних занять. Тож в «Артеку» вона вирішила відірватися і теж записалася до спортивної секції. З шаленим задоволенням

одягала вона шолом та наколінники й намотувала на велосипеді кола навколо стадіону.

По обіді у «кубрик» до дівчат постукали і в дверях з’явилася Сергієва голова.

Хлопець озирнув кімнату, побачив Оленку, яка сиділа навколішки біля тумбочки, і ледь кивнув їй. Дівчата захихотіли, хтось весело пожартував: «О, молодий наречену на побачення кличе». Але Сергій так грізно глянув на дотепницю, що та одразу ж принишкла й з головою сховалася під простирадло. Оленка поволі підвелася й підійшла до дверей.

– Непомітно підрулюй до нашого «кубрика », плани змінюються, – прошепотів

Сергій і зник.

Наступні кілька хвилин Оленка не могла знайти собі місця, розмірковуючи про

причину термінового виклику. Врешті вона удавано байдуже підійшла до дверей, без поспіху вийшла в коридор і легенько причинила двері. І чимдуж помчала до хлопчачої

спальні. Друзі з нетерпінням на неї чекали.

– Де ти так довго? – обурився Сергій. – Марафет перед дзеркалом наводила?

– Сам ти марафет, – огризнулася Олена. – Добре, що ви тут усі свої, а мені ж треба якось конспірації дотримуватися.

– Годі, годі сваритися, – заспокоїв їх Антон. – Тут така річ, треба негайно пора-

дитися. Сашко, давай краще ти розповіси, це ж твоя ідея.

Сашко вийшов на середину кімнати, мов учень до дошки в класі.

– Після обіду я вирішив перевірити двері біля пожежних сходів. Виявляється,

поки ми займалися в гуртках, замок замінили, перекривши нам вихід.

– То й що? – здивувалася Оленка. – Ще раз виламаєте.

– Боюся, цього разу не вдасться. Новий замок набагато міцніший і надійніший.

Якщо спробувати виламати його вдень, хтось помітить і «здасть» нас, а вночі обов’язково почують. Але є другий варіант. Хлопцям я вже розповів, повторю для тебе, Олено. На завтра у нас запланована екскурсія до музею флоту. А розташований він якраз біля старої артеківської школи.

– Звідки знаєш?

– Чув, як хлопці із сусідньої кімнати розповідали. Оскільки на екскурсію поведуть одразу кілька загонів, ми можемо спокійно разом з усіма дійти до музею. Біля

входу в музей, як зазвичай, зчиниться метушня, старші захочуть пройти першими,

а молодші поперед старших... У цьому розгардіяші ми непомітно щезаємо.

– Куди?

– Та мало куди: в кущі, під сходи, за ріг будинку. Діятимемо за ситуацією. Головне – знайти хід до тунелю.

– А якщо вожаті помітять, що нас немає?

– Екскурсія триває дві години. За цей час мусимо впоратися. Програма-мінімум – знайти тунель і зафіксувати місце. Якщо не встигнемо знайти скарб, наступного разу повернемося одразу до тунелю й продовжимо пошуки.

– Якось дуже складно все, – зітхнув Сергій. – Знайдемо – не знайдемо, а можемо

спалитися. І ще й таку класну екскурсію пропустимо. Кажуть, у музеї флоту можна у морський батискаф залізти й покерувати ним.

– Знайдемо діаманти – купиш собі не те що батискаф, а хоч і підводний човен, –

зауважив Антон і поглянув на годинник.

– Все, час до їдальні. Увечері ще раз перетремо план Сашка. Поки що розбігаємося.

– Та я знуджуся в очікуванні вечора, – простогнала Оленка.

– І я... І я теж... – повторили Сашко та Сергій.

– Тоді займіться чимось корисним. Наприклад, помрійте, на що витратите гроші,

виручені за діаманти.

СПРОБА №2:

МУШКЕТЕРИ НЕ ЗДАЮТЬСЯ

Оленці дочекатися вечора було найважче. Удома вона звикла, що день має бути насиченим під зав’язку. З шести років навчалася грі на скрипці, тож щоденні кількагодинні заняття для неї давно стали нормою. Вона прибігала зі школи,

обідала, робила домашні завдання й брала до рук інструмент. Відтак були вправи з англійської і знову музика. Оленка жила в панельній багатоповерхівці з тонкими стінами, тож сусіди, особливо вечорами, не приховували свого ставлення

до її музикування, зокрема барабанним дробом у стіни та батарейними передзвонами.

Малу скрипальку це навіть тішило, бо якби не сусідські «аплодисменти», мама й бабуся примушували б її вправлятися до ночі. В «Артеку» ж її ніхто ні до чого не при-

мушував. Так, був режим, були обов’язкові заняття, вправи, уроки, але все це робило-

ся якось надто легко. Здавалося, що вожаті самі не проти ще трохи побути з дітьми й

побавитися разом з ними. Порівняно з домашнім розпорядком «Артек» для Оленки

здавався справжньою байдиківкою. Антон і Сашко відчували щось подібне.

Антон мріяв стати чемпіоном. Тому ніколи не пропускав тренувань, та й у школі намагався триматися серед відмінників. У таборі теж не сачкував і щодня у вільний час біг на стадіон, де намотував з десяток кіл. А Сашкові вдома і без спорту, і без музики ніколи було перепочити. Старший син у багатодітній сім’ї – це нелегке покликання. Доводилося менших щодня до школи вести, ще менших увечері з садочка забирати, а найменшим і кашку загріти, і підгузки замінити. А що вдієш, якщо тато весь час на роботі, а мама й без того зашивається у домашній господарці?

І лише Сергій як удома, так і в таборі міг годинами лежати на траві й замріяно дивитися у небо. Він уже з дитинства знав, що, як і батько, закінчить гірничий технікум, відслужить в армії і піде працювати на шахту, тож не бачив сенсу в тому, щоб дарма витрачати вільний час на безперспективні заняття професійним спортом чи мистецтвом. Винятком був хіба що футбол, у який він так любив ганяти із сусідськими хлопчаками на подвір’ї. Перед вечерею охочих покопати м’яч не

знайшлося. Сергій звично розлігся під кипарисом, заклавши руки за голову, покусував

соломинку та міркував. Він ніяк не міг вирішити, як правильно розпорядитися діамантами, точніше, виторгом після їх продажу. Решта визначилася швидше.

Оленка заявила, що замовить собі добру скрипку німецького чи навіть італійського майстра. Досі вона грала на звичайній «фабричці», звук якої був далекий від ідеалу.

Батьки економили, багато в чому відмовляли собі, але щомісяця відкладали гроші на нову скрипку. Якщо ж Оленка сама купить собі інструмент, то на заощаджені гроші батьки зможуть поїхати відпочити за кордон. А бабусі можна буде подарувати електронну читалку. Хай закачає собі мегабайтів 200 різних книжок і читає на здоров’я. Водночас менше стежитиме за Оленкою…Антон вирішив, що на виручені гроші

купить собі нову спортивну форму і взуття, а також професійне покриття на бігову доріжку для спортивної школи. Якийсь депутат вже п’ятий рік поспіль обіцяє відремонтувати стадіон, та все марно. Нещодавно тренер бідкався: якщо до зими не знайдуть фінансування, то наступного року школу доведеться закрити. І байдуже, що тут стільки знаних спортсменів підготували. Антон, звісно, не пропав би. Чемпіона радо зустрінуть у будь-якому спортклубі. Але хлопець любив свою стареньку школу «Трудові резерви», куди його ще маленьким привела мама і де він робив свої перші кроки до перемог. А як залишити тренера, який за довгі роки став для Антона наче другим татом? «Таки вчасно нагодилися ці діаманти, – міркував Антон. – І школу вдасться врятувати, і тренера не доведеться залишати». Сашко тішився, що зможе накупити подарунків своїм меншим, замінити старий комп’ютер, що працював зі швидкістю черепахи, на новий сучасний ноутбук, а головне – купити величезну пачку підгузків для наймолодшої сестрички, щоб мама безперервно не прала за нею пелюшки. Ну й ремонт у хаті хоч який здався б: стіни підбілити, дах пофарбувати, паркан підлатати. А ще… А ще хлопець накупив би собі пригодницьких книжок. Увечері, коли малеча залазила на свої ліжка і мирно засинала, Сашко любив читати захоплюючі історії про далекі мандри. Але він уже все перечитав у шкільній та сільській бібліотеках, а їздити спеціально по книжки до бібліотеки райцентру за двадцять кілометрів не випадало. Сашко мріяв, що як виросте стане вчителем історії у своїй школі. Тоді збере власну велику бібліотеку і на уроках розповідатиме пригодницькі історії своїм учням. А на вихідні даватиме їм книжки додому.

Тільки Сергій вагався з вибором. Він готовий був віддати зароблені гроші татові,

щоб той не занапащав себе весь час на шахті, тяжко працюючи, а більше часу проводив із сім’єю. Щоб вони разом ходили на риболовлю, грали у футбол, їздили відпочивати. «Але ж хіба батька примусиш працювати менше? – міркував Сергій. – Шахта – це його життя, як і життя його батька й діда, котрий був на ній першим гірничим майстром». Зітхнуши, хлопець перевернувся на живіт. У траві лізла мураха, волочила на собі соломинку.

«Отак і тато – все життя тягне на собі, мене тягне, маму», – Сергій обережно взяв двома пальцями мураху разом з її вантажем і переніс ближче до мурашника. Комаха покрутилася на місці, не розуміючи, яким чином так швидко дісталася додому, й продовжила свій нелегкий шлях. А Сергій, спостерігаючи за нею, раптом усміхнувся й весело промовив чи то до мурахи, чи то до себе: «Ідея! Куплю татові машину! Таки легше буде. І на вихідні зможемо в ліс або на річку виїжджати.

Може, й дачу справжню збудуємо: з курми, з кроликами, собаку заведемо».

Задоволений несподіваним рішенням, Сергій підвівся й бадьорим кроком рушив до

спортмайданчика, де вже зібралася повноцінна футбольна команда...

Наступного ранку після зарядки та сніданку вожаті зібрали дітей на майданчику

біля палацу спорту, і табір «Янтарний» повним складом дружно вирушив у похід.

На щастя, у загальній метушні ніхто не помітив відсутності чотирьох артеківців....

– А ви чого тут вештаєтеся? Ви з якого корпусу?

– Ми з... з... з..., – від несподіванки Сергія заклинило.

– Із «Зеленого»?

Хлопець обережно кивнув.

– Неподобство! – обурилася вожата. –Через вас загін може не встигнути на урочисту частину до меморіалу. Негайно біжіть до своїх, розбишаки!

Сергій, Антон, Сашко й Оленка закивали головами й помчали до кольорових корпусів табору «Лазурового».

Вожата щось прокричала їм навздогін і пішла далі. Коли вона разом зі своїм загоном щезла за поворотом, діти зупинилися.

......

Час минав, а таємного входу не було. До завершення екскурсії залишалося не більше 20 хвилин, довелося негайно повертатися. Поки добігли до музею, геть зіпріли й ледь трималися на ногах. А попереду на них ще чекав марш-кидок до «Янтарного». Відсутності четвірки у музеї ніхто не помітив. Хоча б у цьому їм пощастило. Тільки Сергій, бідака, журився, що так і не посидів у справжньому батискафі.

І ЗНОВУ У ПОШУКАХ

Після обіду друзі зібралися у загальній кімнаті й сіли за стіл, вдаючи, наче грають у шахи. Грали Антон і Сергій. Оленка спостерігала збоку, підперши голову кулачками, а Сашко звично розглядав стенди про історію «Артеку». Біля однієї з фотографій затримався довше, почав роздивлятися її з різних боків, знизу, згори, а потім сказав:

– Щось я не доганяю. На цій фотці явно грот.

– То й що? – спитав Антон, ставлячи Сергію шах.

– А те, що тут зображено два входи в грот. А ось інша фотка – і на ній уже один.

– Другий! Ви ще не зрозуміли? Якщо у скелі колись був другий вхід, а зараз його немає, тож там був землетрус або бомба під час війни втрапила й усе засипало. А заодно могло засипати й вхід

– Сашкова правда, – зауважила Оленка. – Пам’ятаєте, коли на пляжі нам показували скелі-близнюки, хтось запитав, чому вони різні, якщо називаються близнюками.

І виявилося, що під час землетрусу одна зі скель зруйнувалася...Очевидно, якби ми блукали в кущах протилежним боком, то пішли б на південь, а не на захід, і все було б гаразд.

– А я переконаний, – промовив Сергій, що ми йшли правильно. ...

Раптом голосно озвався Сашко:

– Стоп! А чого ми паримося? Біля директорського кабінету висить велика карта «Артеку», виконана з фотографії з космосу.

Маршрут ми вже знаємо. Головне – непомітно вибратися зі спального корпусу. Пропоную зробити це під час дискотеки. У загальному гаморі й метушні на танцмайданчику нас не впильнують. З вожатих буде лише хтось із чергових, і цього разу не Ольга Михайлівна, яка по кілька разів на ніч перевіряє кімнати.

Де діти вирішили обговорити наступний етап операції?

Як діти вийшли зі свого корпусу вночі?