Підсумкова робота з читання (ГР 2) з української літератури за ІІ семестр для 9 класу

Прочитавши текст, виконай завдання.

Свято першого снігу

(За Н. Малетич)

– Та зосередьтеся нарешті! Пишемо самостійну!

Марта Іванівна швидко записувала завдання на дошці, а ми лише сумно дивилися у вікно, де густо падав перший сніг. Здавалося, він кликав надвір, і думати про математику зовсім не хотілося. Ще зранку ми домовилися після уроків будувати снігову фортецю й воювати проти 6-А. А несподівана самостійна на останньому уроці зіпсувала всім настрій.

Я не могла зосередитися. Раз у раз задивлялася у вікно, поки вчителька не повернула мене до роботи. Нарешті пролунав дзвоник, і ми стрімголов вибігли надвір. Біля школи вже кипіла робота. Ми швидко зліпили фортецю, а хлопці на чолі з Владом розпочали «битву». Ми з Лізою ліпили сніжки й подавали їх нашим «воїнам». Та раптом у моє обличчя влучила сніжка. Почулося хрускотіння – ліве скельце окулярів розсипалося на друзки, а щоку подряпало уламками.

– У тебе кров! – злякано вигукнула Ліза.

Навколо мене одразу зібралися всі. Влад сердито буркнув, що через мене вони програли, але, побачивши поріз, замовк. За хвилину підійшли й учні з 6-А.

Я ледве стримувала сльози. Було шкода не тільки окулярів – ще більше боліло через чергове Владове цькування з їхнього приводу. Я давно просила батьків дозволити носити лінзи, але мама казала, що ще зарано. Раптом до мене підійшов Дмитрик із 6-А – тихий хлопець із нашого будинку.

– Не плач. Я скажу твоїй мамі, що це я розбив окуляри.

Дмитрик мовчки поніс мій наплічник додому. Біля під'їзду він ще раз вибачився, а тоді сам подзвонив у двері. Мама, побачивши мене, стривожилася, але Дмитрик одразу чесно зізнався, що випадково розбив окуляри, і навіть запропонував віддати свої заощадження на ремонт. Мама лише усміхнулася, обробила мені щоку й запросила його до чаю.

Ми разом зробили уроки, а ввечері прийшов тато. Вислухавши історію, він сказав, що вже завтра ми підемо в оптику підбирати мені контактні лінзи. Потім запропонував усім піти до парку.

– Адже сьогодні свято першого снігу!

Ми зліпили величезного сніговика, каталися на санчатах, падали в пухкий сніг і робили снігових ангелів. Коли поверталися додому, вони залишилися лежати під зоряним небом – татів, мамин, мій і маленький Улянчин. Так закінчився день, який, попри всі неприємності, став справжнім святом першого снігу.

Наступного ранку без окулярів я бачила дуже погано, зате раділа: після уроків мама обіцяла купити мені контактні лінзи. Я боялася, що Владове прізвисько «очкаричка» прилипне до мене назавжди.

За сніданком тато, усміхаючись, сказав:

– Твій залицяльник уже чекає під вікном.

Я вискочила з дому й побачила Дмитрика.

– Привіт! Давай наплічник.

Ми мовчки рушили до школи.

– Батьки не сварили?

– Ні. Навпаки, сьогодні мені підберуть лінзи.

– Ти й в окулярах була гарною, – усміхнувся Дмитрик.

У цей момент до нас підбігла Ліза.

– О, солодка парочка! Може, й мені рюкзак понесеш?

Дмитрик не розгубився:

– Пошукай собі іншого Санчо Пансу.

Я здивувалася, що Дмитрик теж читав «Дон Кіхота».

– Любиш книжки?

– Дуже. Навіть збираю власну бібліотеку. Якщо захочеш – приходь, позичу щось почитати.

У школі я одразу зрозуміла, що новина вже розлетілася класом.

– Без окулярів ти зовсім інша, – сказав Влад.

– Ага. Просто нічого не бачу, – відповіла я.

Під час уроку Ліза не вгамовувалася:

– То він тобі подобається?

Я лише сердито шикнула, але її слова не виходили з голови. Раніше жоден хлопець не звертав на мене особливої уваги, і я була впевнена, що причина – окуляри. Замислившись, я мало не пропустила запитання вчительки, але вчасно на нього відповіла.

Після уроків Дмитрик знову стояв біля школи. Ліза, побачивши нас разом, лише усміхнулася й побігла до друзів.

– Я сьогодні не воюю. Йду з мамою по лінзи.

– І я не гратиму. Учора трохи застудився.

Ми мовчки йшли засніженими вулицями. Біля будинку Дмитрик повернув мені наплічник.

– Я не хотів розбити тобі окуляри.

– Знаю.

Хлопець на мить замовк, а потім швидко випалив:

– Але я спеціально цілився саме в тебе… Бо ти мені подобаєшся. Ти ніколи не звертала на мене уваги.

Не дочекавшись відповіді, він почервонів, махнув рукою й швидко побіг до свого під'їзду. Я ще довго дивилася йому вслід. Сніг кружляв перед очима, усе було трохи розмитим без окулярів, але мені здавалося, що свято першого снігу ще не закінчилося.

Чому учні не могли зосередитися на самостійній роботі?

Прочитавши текст, виконай завдання.

Свято першого снігу

(За Н. Малетич)

– Та зосередьтеся нарешті! Пишемо самостійну!

Марта Іванівна швидко записувала завдання на дошці, а ми лише сумно дивилися у вікно, де густо падав перший сніг. Здавалося, він кликав надвір, і думати про математику зовсім не хотілося. Ще зранку ми домовилися після уроків будувати снігову фортецю й воювати проти 6-А. А несподівана самостійна на останньому уроці зіпсувала всім настрій.

Я не могла зосередитися. Раз у раз задивлялася у вікно, поки вчителька не повернула мене до роботи. Нарешті пролунав дзвоник, і ми стрімголов вибігли надвір. Біля школи вже кипіла робота. Ми швидко зліпили фортецю, а хлопці на чолі з Владом розпочали «битву». Ми з Лізою ліпили сніжки й подавали їх нашим «воїнам». Та раптом у моє обличчя влучила сніжка. Почулося хрускотіння – ліве скельце окулярів розсипалося на друзки, а щоку подряпало уламками.

– У тебе кров! – злякано вигукнула Ліза.

Навколо мене одразу зібралися всі. Влад сердито буркнув, що через мене вони програли, але, побачивши поріз, замовк. За хвилину підійшли й учні з 6-А.

Я ледве стримувала сльози. Було шкода не тільки окулярів – ще більше боліло через чергове Владове цькування з їхнього приводу. Я давно просила батьків дозволити носити лінзи, але мама казала, що ще зарано. Раптом до мене підійшов Дмитрик із 6-А – тихий хлопець із нашого будинку.

– Не плач. Я скажу твоїй мамі, що це я розбив окуляри.

Дмитрик мовчки поніс мій наплічник додому. Біля під'їзду він ще раз вибачився, а тоді сам подзвонив у двері. Мама, побачивши мене, стривожилася, але Дмитрик одразу чесно зізнався, що випадково розбив окуляри, і навіть запропонував віддати свої заощадження на ремонт. Мама лише усміхнулася, обробила мені щоку й запросила його до чаю.

Ми разом зробили уроки, а ввечері прийшов тато. Вислухавши історію, він сказав, що вже завтра ми підемо в оптику підбирати мені контактні лінзи. Потім запропонував усім піти до парку.

– Адже сьогодні свято першого снігу!

Ми зліпили величезного сніговика, каталися на санчатах, падали в пухкий сніг і робили снігових ангелів. Коли поверталися додому, вони залишилися лежати під зоряним небом – татів, мамин, мій і маленький Улянчин. Так закінчився день, який, попри всі неприємності, став справжнім святом першого снігу.

Наступного ранку без окулярів я бачила дуже погано, зате раділа: після уроків мама обіцяла купити мені контактні лінзи. Я боялася, що Владове прізвисько «очкаричка» прилипне до мене назавжди.

За сніданком тато, усміхаючись, сказав:

– Твій залицяльник уже чекає під вікном.

Я вискочила з дому й побачила Дмитрика.

– Привіт! Давай наплічник.

Ми мовчки рушили до школи.

– Батьки не сварили?

– Ні. Навпаки, сьогодні мені підберуть лінзи.

– Ти й в окулярах була гарною, – усміхнувся Дмитрик.

У цей момент до нас підбігла Ліза.

– О, солодка парочка! Може, й мені рюкзак понесеш?

Дмитрик не розгубився:

– Пошукай собі іншого Санчо Пансу.

Я здивувалася, що Дмитрик теж читав «Дон Кіхота».

– Любиш книжки?

– Дуже. Навіть збираю власну бібліотеку. Якщо захочеш – приходь, позичу щось почитати.

У школі я одразу зрозуміла, що новина вже розлетілася класом.

– Без окулярів ти зовсім інша, – сказав Влад.

– Ага. Просто нічого не бачу, – відповіла я.

Під час уроку Ліза не вгамовувалася:

– То він тобі подобається?

Я лише сердито шикнула, але її слова не виходили з голови. Раніше жоден хлопець не звертав на мене особливої уваги, і я була впевнена, що причина – окуляри. Замислившись, я мало не пропустила запитання вчительки, але вчасно на нього відповіла.

Після уроків Дмитрик знову стояв біля школи. Ліза, побачивши нас разом, лише усміхнулася й побігла до друзів.

– Я сьогодні не воюю. Йду з мамою по лінзи.

– І я не гратиму. Учора трохи застудився.

Ми мовчки йшли засніженими вулицями. Біля будинку Дмитрик повернув мені наплічник.

– Я не хотів розбити тобі окуляри.

– Знаю.

Хлопець на мить замовк, а потім швидко випалив:

– Але я спеціально цілився саме в тебе… Бо ти мені подобаєшся. Ти ніколи не звертала на мене уваги.

Не дочекавшись відповіді, він почервонів, махнув рукою й швидко побіг до свого під'їзду. Я ще довго дивилася йому вслід. Сніг кружляв перед очима, усе було трохи розмитим без окулярів, але мені здавалося, що свято першого снігу ще не закінчилося.

Чому дівчинці було особливо прикро через розбиті окуляри?

Прочитавши текст, виконай завдання.

Свято першого снігу

(За Н. Малетич)

– Та зосередьтеся нарешті! Пишемо самостійну!

Марта Іванівна швидко записувала завдання на дошці, а ми лише сумно дивилися у вікно, де густо падав перший сніг. Здавалося, він кликав надвір, і думати про математику зовсім не хотілося. Ще зранку ми домовилися після уроків будувати снігову фортецю й воювати проти 6-А. А несподівана самостійна на останньому уроці зіпсувала всім настрій.

Я не могла зосередитися. Раз у раз задивлялася у вікно, поки вчителька не повернула мене до роботи. Нарешті пролунав дзвоник, і ми стрімголов вибігли надвір. Біля школи вже кипіла робота. Ми швидко зліпили фортецю, а хлопці на чолі з Владом розпочали «битву». Ми з Лізою ліпили сніжки й подавали їх нашим «воїнам». Та раптом у моє обличчя влучила сніжка. Почулося хрускотіння – ліве скельце окулярів розсипалося на друзки, а щоку подряпало уламками.

– У тебе кров! – злякано вигукнула Ліза.

Навколо мене одразу зібралися всі. Влад сердито буркнув, що через мене вони програли, але, побачивши поріз, замовк. За хвилину підійшли й учні з 6-А.

Я ледве стримувала сльози. Було шкода не тільки окулярів – ще більше боліло через чергове Владове цькування з їхнього приводу. Я давно просила батьків дозволити носити лінзи, але мама казала, що ще зарано. Раптом до мене підійшов Дмитрик із 6-А – тихий хлопець із нашого будинку.

– Не плач. Я скажу твоїй мамі, що це я розбив окуляри.

Дмитрик мовчки поніс мій наплічник додому. Біля під'їзду він ще раз вибачився, а тоді сам подзвонив у двері. Мама, побачивши мене, стривожилася, але Дмитрик одразу чесно зізнався, що випадково розбив окуляри, і навіть запропонував віддати свої заощадження на ремонт. Мама лише усміхнулася, обробила мені щоку й запросила його до чаю.

Ми разом зробили уроки, а ввечері прийшов тато. Вислухавши історію, він сказав, що вже завтра ми підемо в оптику підбирати мені контактні лінзи. Потім запропонував усім піти до парку.

– Адже сьогодні свято першого снігу!

Ми зліпили величезного сніговика, каталися на санчатах, падали в пухкий сніг і робили снігових ангелів. Коли поверталися додому, вони залишилися лежати під зоряним небом – татів, мамин, мій і маленький Улянчин. Так закінчився день, який, попри всі неприємності, став справжнім святом першого снігу.

Наступного ранку без окулярів я бачила дуже погано, зате раділа: після уроків мама обіцяла купити мені контактні лінзи. Я боялася, що Владове прізвисько «очкаричка» прилипне до мене назавжди.

За сніданком тато, усміхаючись, сказав:

– Твій залицяльник уже чекає під вікном.

Я вискочила з дому й побачила Дмитрика.

– Привіт! Давай наплічник.

Ми мовчки рушили до школи.

– Батьки не сварили?

– Ні. Навпаки, сьогодні мені підберуть лінзи.

– Ти й в окулярах була гарною, – усміхнувся Дмитрик.

У цей момент до нас підбігла Ліза.

– О, солодка парочка! Може, й мені рюкзак понесеш?

Дмитрик не розгубився:

– Пошукай собі іншого Санчо Пансу.

Я здивувалася, що Дмитрик теж читав «Дон Кіхота».

– Любиш книжки?

– Дуже. Навіть збираю власну бібліотеку. Якщо захочеш – приходь, позичу щось почитати.

У школі я одразу зрозуміла, що новина вже розлетілася класом.

– Без окулярів ти зовсім інша, – сказав Влад.

– Ага. Просто нічого не бачу, – відповіла я.

Під час уроку Ліза не вгамовувалася:

– То він тобі подобається?

Я лише сердито шикнула, але її слова не виходили з голови. Раніше жоден хлопець не звертав на мене особливої уваги, і я була впевнена, що причина – окуляри. Замислившись, я мало не пропустила запитання вчительки, але вчасно на нього відповіла.

Після уроків Дмитрик знову стояв біля школи. Ліза, побачивши нас разом, лише усміхнулася й побігла до друзів.

– Я сьогодні не воюю. Йду з мамою по лінзи.

– І я не гратиму. Учора трохи застудився.

Ми мовчки йшли засніженими вулицями. Біля будинку Дмитрик повернув мені наплічник.

– Я не хотів розбити тобі окуляри.

– Знаю.

Хлопець на мить замовк, а потім швидко випалив:

– Але я спеціально цілився саме в тебе… Бо ти мені подобаєшся. Ти ніколи не звертала на мене уваги.

Не дочекавшись відповіді, він почервонів, махнув рукою й швидко побіг до свого під'їзду. Я ще довго дивилася йому вслід. Сніг кружляв перед очима, усе було трохи розмитим без окулярів, але мені здавалося, що свято першого снігу ще не закінчилося.

За жанром поданий твір є…