Підсумкова контрольна робота з читання за І семестр для 8 класу (за модельною навчальною програмою Заболотного О. В., Слоньовської О. В. та Ярмульської І. В.) (ГР 1-2)

Прочитавши уривки з повісті В. Чемериса, виконайте завдання.

Підбіг вартовий, схопив за руку.

– Пішли, пан суддя тебе чекає.

– А Гриця вже поховали?

– Вчора й поховали його, сердешного, – тихо одказує мати. – Тепер ось за тебе візьмуться.

– Швидше б уже…

Вартівник смикнув її за рукав сорочки.

– Ходімо, пан суддя тебе чекає.

– Прощайте, мамо.

– Прощай, дочко.

Маруся пішла. Оглянулась. Материна голова снігом біліла.

– Іди, доню, іди, тебе пан суддя чекає.

– І кат…

Маруся зайшла в канцелярію. Полковий суддя сидів за столом, на якому лежали булава і печатка. Ліворуч на ослоні сидів осавул, праворуч – війт […] Суддя гостро глянув на підсудну.

– Обіцяєш говорити полковому суду тільки правду?

– Обіцяю […]

– Чи по правді ми чинимо, що судимо тебе?

– По правді.

Суддя перехрестився.

– Слава Богу. Отож з Божою поміччю й почнемо. – Якусь мить пильно дивиться на ув'язнену. – Чи визнаєш себе винною в тому, що отруїла козака Григорія Бобренка?

– Визнаю […]

– За віщо ти отруїла козака Григорія Бобренка?

– За зраду[…]

– Скажи-но, хто тебе намовив до смертного гріха? – запитав суддя. – Ти це похапцем вчинила, чи гарненько обдумавши?

– Серце мене намовило, скривджене і зраджене Грицем. От і вчинила… Щоб іншим наука була. Щоб вірність у коханні зберігали […]

***

– І Григорій випив? – тихо запитав суддя.

– Випив… – відповіла Маруся, колишучи на руках косу, як немовля. – Він мусив її випити. Свою долю. Він заслужив ту чашу, пане суддя.

Війт звівся і тремтячим голосом запитав:

– І ти не кинулася, щоб вирвати з його рук отруту?

– Я мусила відомстити зрадливцю. То його доля. А свою долю і конем не обскачеш.

– А про свою долю ти подумала, небого?

– Мою долю вітер по широкому полю розвіє, – Маруся знову зайгодала косу на руках. – Спи, дитятко моє, спи, навіки засни…

– У тебе не було жалю до Григорія? – поспитав суддя.

– Я не відаю, що таке жаль. У моєму серці була одна ненависть та образа. Та помста люта і справедлива.

– Отруїти – це справедливо? – обурено вигукнув осавул. – Невже твоя рука не здригнулась? Козака згубила, життя Ганні занапастила.

Маруся з болем і подивом на осавула подивилась.

– Але ж Гриць і моє життя занапастив.

– І все ж ти убивця, – зітхнув суддя. – В убивць, щоб ти знала, також відбирають життя.

– Я віддам його не торгуючись.

– Дозвольте слово мовити, – озвався війт. – Маруся, як могла, захищала своє щастя, гідність та достоїнство. Ми караємо тих, хто майно краде чи там корову. Чи інше яке бидло. А чомусь крізь пальці дивимось на тих злодіїв, котрі викрадають чуже щастя, нівечать душі і потім спокійно стають під вінець з іншими. За це теж треба карати!

– Але ж не отрутою! – обурився осавул.

Суддя, ні до кого не звертаючись, замислено мовив:

– Це правда, що ми конокрадів караємо, а хто щастя чуже викрадає і топче його привселюдно, того по голівці гладимо. Але не нами закони встановлені, не нам їх і відміняти, – звів очі на Марусю. – Чим же ти його, небого, отруїла?

– Настоєм.

– Яким?

– Коріння цикути на оболоні накопала.

Запала довга мовчанка. Суддя дивився у вікно, Маруся гойдала косу на руках. Війт журно хитав головою. Тільки осавул бурмотів:

– Згубила страх Божий, от і вчинила…

– Що ж, Марусю, – озвався суддя. – Скажи ще одне. Хто знав, що ти отруїла Григорія Бобренка?

– Ніхто.

– Почувши, що Григорій лежить у церкві, ти сама прибігла в церкву, щоб зізнатися у вчиненому злочинстві?

– Так, пане суддя, прибігла і зізналася.

– Що ж тебе примусило це вчинити?

Маруся й сама не знає що (За В. Чемерисом).

У якому місті ймовірно відбувалися зображувані в тексті події?

Прочитавши уривки з повісті В. Чемериса, виконайте завдання.

Підбіг вартовий, схопив за руку.

– Пішли, пан суддя тебе чекає.

– А Гриця вже поховали?

– Вчора й поховали його, сердешного, – тихо одказує мати. – Тепер ось за тебе візьмуться.

– Швидше б уже…

Вартівник смикнув її за рукав сорочки.

– Ходімо, пан суддя тебе чекає.

– Прощайте, мамо.

– Прощай, дочко.

Маруся пішла. Оглянулась. Материна голова снігом біліла.

– Іди, доню, іди, тебе пан суддя чекає.

– І кат…

Маруся зайшла в канцелярію. Полковий суддя сидів за столом, на якому лежали булава і печатка. Ліворуч на ослоні сидів осавул, праворуч – війт […] Суддя гостро глянув на підсудну.

– Обіцяєш говорити полковому суду тільки правду?

– Обіцяю […]

– Чи по правді ми чинимо, що судимо тебе?

– По правді.

Суддя перехрестився.

– Слава Богу. Отож з Божою поміччю й почнемо. – Якусь мить пильно дивиться на ув'язнену. – Чи визнаєш себе винною в тому, що отруїла козака Григорія Бобренка?

– Визнаю […]

– За віщо ти отруїла козака Григорія Бобренка?

– За зраду[…]

– Скажи-но, хто тебе намовив до смертного гріха? – запитав суддя. – Ти це похапцем вчинила, чи гарненько обдумавши?

– Серце мене намовило, скривджене і зраджене Грицем. От і вчинила… Щоб іншим наука була. Щоб вірність у коханні зберігали […]

***

– І Григорій випив? – тихо запитав суддя.

– Випив… – відповіла Маруся, колишучи на руках косу, як немовля. – Він мусив її випити. Свою долю. Він заслужив ту чашу, пане суддя.

Війт звівся і тремтячим голосом запитав:

– І ти не кинулася, щоб вирвати з його рук отруту?

– Я мусила відомстити зрадливцю. То його доля. А свою долю і конем не обскачеш.

– А про свою долю ти подумала, небого?

– Мою долю вітер по широкому полю розвіє, – Маруся знову зайгодала косу на руках. – Спи, дитятко моє, спи, навіки засни…

– У тебе не було жалю до Григорія? – поспитав суддя.

– Я не відаю, що таке жаль. У моєму серці була одна ненависть та образа. Та помста люта і справедлива.

– Отруїти – це справедливо? – обурено вигукнув осавул. – Невже твоя рука не здригнулась? Козака згубила, життя Ганні занапастила.

Маруся з болем і подивом на осавула подивилась.

– Але ж Гриць і моє життя занапастив.

– І все ж ти убивця, – зітхнув суддя. – В убивць, щоб ти знала, також відбирають життя.

– Я віддам його не торгуючись.

– Дозвольте слово мовити, – озвався війт. – Маруся, як могла, захищала своє щастя, гідність та достоїнство. Ми караємо тих, хто майно краде чи там корову. Чи інше яке бидло. А чомусь крізь пальці дивимось на тих злодіїв, котрі викрадають чуже щастя, нівечать душі і потім спокійно стають під вінець з іншими. За це теж треба карати!

– Але ж не отрутою! – обурився осавул.

Суддя, ні до кого не звертаючись, замислено мовив:

– Це правда, що ми конокрадів караємо, а хто щастя чуже викрадає і топче його привселюдно, того по голівці гладимо. Але не нами закони встановлені, не нам їх і відміняти, – звів очі на Марусю. – Чим же ти його, небого, отруїла?

– Настоєм.

– Яким?

– Коріння цикути на оболоні накопала.

Запала довга мовчанка. Суддя дивився у вікно, Маруся гойдала косу на руках. Війт журно хитав головою. Тільки осавул бурмотів:

– Згубила страх Божий, от і вчинила…

– Що ж, Марусю, – озвався суддя. – Скажи ще одне. Хто знав, що ти отруїла Григорія Бобренка?

– Ніхто.

– Почувши, що Григорій лежить у церкві, ти сама прибігла в церкву, щоб зізнатися у вчиненому злочинстві?

– Так, пане суддя, прибігла і зізналася.

– Що ж тебе примусило це вчинити?

Маруся й сама не знає що (За В. Чемерисом).

Як суддя починає судовий процес?

Прочитавши уривки з повісті В. Чемериса, виконайте завдання.

Підбіг вартовий, схопив за руку.

– Пішли, пан суддя тебе чекає.

– А Гриця вже поховали?

– Вчора й поховали його, сердешного, – тихо одказує мати. – Тепер ось за тебе візьмуться.

– Швидше б уже…

Вартівник смикнув її за рукав сорочки.

– Ходімо, пан суддя тебе чекає.

– Прощайте, мамо.

– Прощай, дочко.

Маруся пішла. Оглянулась. Материна голова снігом біліла.

– Іди, доню, іди, тебе пан суддя чекає.

– І кат…

Маруся зайшла в канцелярію. Полковий суддя сидів за столом, на якому лежали булава і печатка. Ліворуч на ослоні сидів осавул, праворуч – війт […] Суддя гостро глянув на підсудну.

– Обіцяєш говорити полковому суду тільки правду?

– Обіцяю […]

– Чи по правді ми чинимо, що судимо тебе?

– По правді.

Суддя перехрестився.

– Слава Богу. Отож з Божою поміччю й почнемо. – Якусь мить пильно дивиться на ув'язнену. – Чи визнаєш себе винною в тому, що отруїла козака Григорія Бобренка?

– Визнаю […]

– За віщо ти отруїла козака Григорія Бобренка?

– За зраду[…]

– Скажи-но, хто тебе намовив до смертного гріха? – запитав суддя. – Ти це похапцем вчинила, чи гарненько обдумавши?

– Серце мене намовило, скривджене і зраджене Грицем. От і вчинила… Щоб іншим наука була. Щоб вірність у коханні зберігали […]

***

– І Григорій випив? – тихо запитав суддя.

– Випив… – відповіла Маруся, колишучи на руках косу, як немовля. – Він мусив її випити. Свою долю. Він заслужив ту чашу, пане суддя.

Війт звівся і тремтячим голосом запитав:

– І ти не кинулася, щоб вирвати з його рук отруту?

– Я мусила відомстити зрадливцю. То його доля. А свою долю і конем не обскачеш.

– А про свою долю ти подумала, небого?

– Мою долю вітер по широкому полю розвіє, – Маруся знову зайгодала косу на руках. – Спи, дитятко моє, спи, навіки засни…

– У тебе не було жалю до Григорія? – поспитав суддя.

– Я не відаю, що таке жаль. У моєму серці була одна ненависть та образа. Та помста люта і справедлива.

– Отруїти – це справедливо? – обурено вигукнув осавул. – Невже твоя рука не здригнулась? Козака згубила, життя Ганні занапастила.

Маруся з болем і подивом на осавула подивилась.

– Але ж Гриць і моє життя занапастив.

– І все ж ти убивця, – зітхнув суддя. – В убивць, щоб ти знала, також відбирають життя.

– Я віддам його не торгуючись.

– Дозвольте слово мовити, – озвався війт. – Маруся, як могла, захищала своє щастя, гідність та достоїнство. Ми караємо тих, хто майно краде чи там корову. Чи інше яке бидло. А чомусь крізь пальці дивимось на тих злодіїв, котрі викрадають чуже щастя, нівечать душі і потім спокійно стають під вінець з іншими. За це теж треба карати!

– Але ж не отрутою! – обурився осавул.

Суддя, ні до кого не звертаючись, замислено мовив:

– Це правда, що ми конокрадів караємо, а хто щастя чуже викрадає і топче його привселюдно, того по голівці гладимо. Але не нами закони встановлені, не нам їх і відміняти, – звів очі на Марусю. – Чим же ти його, небого, отруїла?

– Настоєм.

– Яким?

– Коріння цикути на оболоні накопала.

Запала довга мовчанка. Суддя дивився у вікно, Маруся гойдала косу на руках. Війт журно хитав головою. Тільки осавул бурмотів:

– Згубила страх Божий, от і вчинила…

– Що ж, Марусю, – озвався суддя. – Скажи ще одне. Хто знав, що ти отруїла Григорія Бобренка?

– Ніхто.

– Почувши, що Григорій лежить у церкві, ти сама прибігла в церкву, щоб зізнатися у вчиненому злочинстві?

– Так, пане суддя, прибігла і зізналася.

– Що ж тебе примусило це вчинити?

Маруся й сама не знає що (За В. Чемерисом).

Хто із суддівських осіб найбільш емоційно реагує на Марусю?