Економіка Німеччини після війни лежала в руїнах. Важкими були умови Версальського договору: лише на репараційні виплати передбачалося щороку віддавати суму, яка втричі перевищувала валовий національний продукт. Ще гіршим був настрій виснаженого війною суспільства, яке зазнало поразки. Визнання Німеччини на Паризькій конференції єдиним винуватцем війни, обтяження її покараннями було сприйнято в країні як глибоку несправедливість, багато ким - як особисту трагедію. Саме це відчуття лягло в основу реваншистських настроїв.
31 липня 1919 р. Установчі збори ухвалили Веймарську конституцію. Німеччина стала федерацією земель із представницькими органами - ландтагами і двопалатним парламентом. Більші повноваження мала нижня палата - Рейхстаг, яку обирали на чотири роки на прямих, загальних, таємних виборах. Право голосу мали всі громадяни з 20-річного віку. Всенародним голосуванням на семирічний термін обирали президента. Він призначав голову уряду - рейхсканцлера, був головнокомандувачем, представляв країну на міжнародній арені, мав право вводити надзвичайний стан. Конституція проголошувала рівність перед законом, особисті свободи, недоторканність особи й житла, таємницю листування, відокремлення церкви від держави, обов’язкову шкільну освіту.
Творці Веймарської республіки, лідером яких був промисловець Вальтер Ратенау, намагалися налагодити мирне життя. Вони пропонували погодитися з поразкою, налагодити відносини із західноєвропейськими країнами. Для пропаганди цих ідей залучали інтелектуалів, журналістів, письменників, науковців. Автори Веймарської конституції одними з перших у світі відійшли від ліберальних принципів і спробували створити соціально орієнтовану демократичну державу. Однак ефект виявився протилежним від очікуваного.
Втілити плани не давала насамперед матеріальна скрута. Уряд вдався до грошової емісії. Країну захлеснула гіперінфляція. Цим скористалися праві націоналістичні партії. їхньою соціальною базою були як ідейні прихильники, так і розчаровані, ветерани війни, які не знайшли себе в мирному житті. У березні 1920 р. вони вчинили збройний заколот. У Берлін увійшли озброєні добровольчі корпуси (фрайкори). Вони спробували сформувати владу, але уряд відновив контроль над ситуацією. Незаконні збройні формування було заборонено. Винятком стала Баварія, куди почали стікатися легіонери з усієї Німеччини. Під виглядом спортсменів і лісорубів їх розміщували в таборах.
Спроби Німеччини переглянути суми й терміни виплат непосильних репарацій не мали успіху через позицію Франції. Наслідки виявилися для західних країн несподіваними: 16 квітня 1922 р. у Рапалло поблизу Генуї під час конференції, на якій західні країни вимагали від СРСР визнати борги Росії, підписано радянсько-німецьку угоду. Країни відмовилися від воєнних боргів і репарацій, встановили дипломатичні відносини. Німеччина стала першою західною державою, яка визнала СРСР. Метою договору було не дозволити Заходу зміцнювати економіку за рахунок переможених країн і Росії. Договір передбачав пожвавлення торгівлі. Започатковано низку таємних угод про військове співробітництво, на підставі яких на території Росії німці випробовували зброю й готували військових спеціалістів.
