В Україні більшовицька партія стала військово-бюрократичною організацією. Лише 14 % її складу були українці. У 1921 р. у розпорядження ЦК КП(б)У було направлено понад 5 тис. комуністів з Росії. Однак управляти республікою, яка кілька років тому боролася за державну незалежність, спираючись лише на силові методи, було вкрай важко. Подібною була ситуація в інших національних регіонах. Враховуючи ці обставини, більшовики проголосили намір здійснити коренізацію, тобто залучити до органів влади більше вихідців з корінного населення. Метою «коренізації» було створення лояльних місцевих еліт.
Політику «коренізації» започатковано доповіддю наркома національностей Й. Сталіна «Про національні моменти в партійному і державному будівництві» на XII з’їзді РКП(б) у квітні 1923 р. Він стверджував: «Для того, щоб радянська влада стала для національного селянства рідною, необхідно, щоб вона була для нього зрозумілою, щоб вона функціонувала рідною мовою, щоб ніколи та органи влади будувалися з людей місцевих, які знають мову, права, звичаї, побут неросійських національностей. Тільки тоді й лише так радянська влада, яка до останнього часу була владою російською, стане не тільки російською, а й міжнаціональною, рідною для селян раніше пригноблених національностей, коли установи й органи влади в республіках цих країн розмовлятимуть і працюватимуть рідною мовою».
Одночасно з терміном «коренізація» виникли інші, які походили від назв титульних націй на кожній території. Так з’явилося поняття українізація. Це було вдалим кроком радянської пропаганди. Термін «українізація» поєднав суперечливі значення: поширення української мови та зміцнення окупаційного режиму в Україні. Популярність більшовиків в Україні після революції залишалася низькою. Керівні кадри скеровували з Москви. Більшовицькі лідери в Україні були російськомовними. Однак, стикаючись із національним питанням, вони усвідомлювали його значущість. На тому ж XII з’їзді РКП(б) X. Раковський заявив, що не виключає відновлення громадянської війни, якщо партія не проявить чуйності в національному питанні.
Позиція компартійної верхівки України не була одностайною. Невдовзі після виступу на з’їзді Раковського відкликали з України. Головною особою в компартійно-радянському керівництві став перший секретар ЦК КП(б)У Еммануїл Квірінг, виходець з поволзьких німців, який застерігав перед «українізацією», стверджував, що з комуністичної вона може перерости в «петлюрівську». Державний апарат УСРР саботував «коренізацію», зокрема й тому, що довелося б розпочинати із себе. На 1923 р. менше 7 % працівників компартійно-радянського апарату УСРР володіли українською мовою. Ситуація змінилася після того, як на посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У в 1925 р. призначено сталініста Лазаря Кагановича. Сталін, ведучи боротьбу за владу, прагнув заручитися підтримкою в Україні.
У 1927 р. українці вже становили понад 52 % від загального складу КП(б)У. Володіння українською мовою почали вважати бажаним при призначеннях на високі посади. Керівництво України рапортувало про успіхи «українізації», зокрема запровадження української мови в діловодстві, освіті, видання україномовної преси. Підтримуючи апаратну «українізацію», Каганович водночас робив усе можливе, щоб звести до мінімуму творчу свободу діячів української культури, поставити їх під ідеологічний контроль. Використання курсу на «коренізацію» в інтересах української мови й культури стало заслугою нечисленної групи націонал-комуністів, які об’єднувалися навколо наркомів освіти Олександра Шумського (1924-1927 рр.) і Миколи Скрипника (1927-1933 рр.).
Українізація спричинила певні надії в Західній Україні й серед політичної еміграції, тим більше що політика Польської держави щодо українців не викликала оптимізму. У 1924 р. до Києва повернувся М. Грушевський. Прийняли запрошення про переїзд в УСРР географ С. Рудницький, публіцист і дипломат М. Лозинський. У Західній Україні «українізація» дала поштовх радянофільським настроям, щоправда, згодом вони розвіялися. Короткочасний період «українізації» відіграв у свідомості мешканців радянської України роль компенсації після поразки Української революції, показав, що жертви не були марними і що українська державність, хоч і в обмеженій формі, усе ж існувала.
