Українські діячі розуміли чутливість національного питання. З перших днів революції керівники Центральної Ради запевнювали національні меншини в тому, що українська держава стане для них рідною і приязною домівкою. У статті М. Грушевського «Народностям України» стверджувалося: «Оборонці української національності не будуть націоналістами». Представників національних меншин (росіян, поляків, євреїв, молдаван, німців, татар, білорусів, чехів і греків) запрошено до роботи в Центральній Раді, де вони отримали близько 25 % мандатів. У Генеральному секретаріаті діяло секретарство з національних справ на чолі з С. Єфремовим з трьома підсекціями - для російських, єврейських і польських справ. Третім Універсалом Центральної Ради було визнано право цих народів на національно-персональну автономію. У грудні 1917 р. ухвалено закон про утворення єврейських громадських рад.
У ЗУНР вирішення питання національних меншин спиралося на досвід врегулювання міжнаціональних відносин у Габсбурзькій монархії загалом і українсько-польських відносин зокрема. Тут поляки одночасно виступали як національна меншина і як ворог зі зброєю в руках. Політика ЗУНР щодо національних меншин полягала у спробі узалежнити рівноправність від лояльного ставлення до української держави. Уже в перших офіційних актах Української Національної Ради йшлося про громадянську, національну й релігійну рівноправність та закликалося національні меншини — поляків, євреїв та німців — направити своїх представників до УНРади. Становище національних меншин визначало кілька законів, ухвалених УНРадою в 1919 р. Закон про мову встановив держаною мовою українську, а меншинам гарантував право використовувати у відносинах з владою рідну мову. Відповідно до закону про громадянство громадянами ЗУНР були ті, хто належав до місцевої громади. Хто не бажав приймати українського громадянства, мав подати заяву про набуття громадянства іншої держави.
