Творчість Адама Міцкевича – апогей польського романтизму. Перебування поета в Україні, його відтворення в циклі «Кримські сонети».

https://meet.google.com/ftf-dxiu-oxv

Сьогодні йтиметься про людину, яка тривалий час була зразком поляка-громадянина не лише для наших західних сусідів, а й для нас, українців. Людини, яка залишила по собі безсмертну славу не лише як автор популярних віршів, а й як постать, яка не опустила рук і продовжувала вірити у відродження польської державності тоді, коли переважна більшість інших змирилася з її втратою. Наша розповідь сьогодні про Адама Міцкевича – людину-символ, людину-міф, яка вірила і любила, жила і боролася, писала вірші і вимріювала кращу долю своєму народові.

Словникова робота.
Апогей – 1. Найвіддаленіша від центру Землі точка орбіти місяця або штучного супутника Землі. 2. Найвищий ступінь чого-небудь; вершина, розквіт, «апогей слави», «апогей могутності».

Життя і творчість Міцкевича

Особливе місце в біографії і творчості Міцкевича посідає період заслання. Перед ним відкрилися нові горизонти, він потрапив у середовище представників прогресивної громадськості, його збагатило тісне спілкування з майбутніми декабристами…
В Україні Міцкевич перебував понад дев’ять місяців. За цей час він відвідав Київ, Харків, Одесу. Під час перебування у Харкові в грудні 1825 року поет познайомився з відомим українським письменником П. Гулаком-Артемовським, який потім зробив переспів балади «Пані Твардовська» українською мовою.
Та особливе місце серед творчих зупинок поета посідає Крим.

Збірку «Кримські сонети» літературознавці визначають як сонетний цикл.

Сонетний цикл – це низка творів, об’єднаних спільним жанром, спільною думкою, настроєм та, як правило, образом ліричного героя.

Основна ідея циклу «Кримські сонети» – ностальгія за батьківщиною, яку вимушено покинув митець. Усі вірші збірки пов’язані між собою образом ліричного героя, еволюція якого становить головний інтерес автора. У кожному сонеті є центральні образи-символи, що набувають розвитку у наступних поезіях.

Цикл «Кримські сонети», до якого входить 18 віршів, написаний Міцкевичем під враженням двомісячної подорожі Кримом.

Головним героєм «Кримських сонетів» є мандрівник. Буйна природа Криму — це фон його роздумів, спільниця його тривожних снів, джерело жаданої душевної рівноваги. Уже в прелюдії до циклу — в «Акерманських степах» — ліричний герой так напружує слух, що міг би почути голос з Батьківщини. Цей образ вітчизни з ним скрізь: і коли він оповідає про плавання морем, і коли оплакує жертви ханського свавілля. Йому навіть здається, що рої ясних зорь, якими всіяний Чумацький Шлях,— то сльози польки-бранки, вияв її пекельної туги за рідним краєм.

Сонет № 6 “Бахчисарай”

Великі та німі Гіреїв двір і сад!

По ґанках, що мели покірних баш тюрбани,

Через потуги трон і любощів дивани

Літає сарана, повзе холодний гад.

Повився темний плющ і дикий виноград

По вікнах, по стіні подобою альтани.

Руїна — пише тут на мурах гість незнаний,

Як Валтасарові, на віковічний згад.

А в залі ще стоїть окраса мармурова:

Гарему то фонтан. Сльоза його перлова

Спадає по сльозі і промовля щомить:

«О де ви, де тепер, любов, могуття й славо,

Що мали у віках сіяти величаво?

Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить».

(Переклад М. Рильського)

Мандрівник, розглядаючи руїни ханської столиці, доходить висновку про плинність усього, що свого часу було уособленням влади та могутності. У сонеті присутній мотив минущості будь-якої деспотії, у тому числі й царської, яка зробила поета вигнанцем.

Тема: розповідь про враження від прогулянки по колишньому палацу кримського хана.

Ідея: показ того, що слава, влада, любов і пристрвсть-все це минуло. Ніщо людське під місяцем не вічне.

Жанр: сонет

Сонет № 8 “Гробниця Потоцької”

Зів’яла ти в краю, заквітчанім весною,

Трояндо молода, бо линули в імлі

Від тебе юні дні, злотисті мотилі,

I спогадів чергу лишали за собою.

Чому так світяться громадою ясною

Зірки, до польської обернені землі?

Чи то не погляд твій, в печалі, у жалі,

Сліди повипікав огненною сльозою?

О полько! Як і ти, я вмру на чужині.

Хай приязна рука мене хоч поховає!

Тут мандрівці ведуть розмови негучні,

І вчую я слова, що чув у ріднім краї,

Поет, складаючи тобі на честь пісні,

Побачить гроб і мій — для мене заспіває.

(Переклад М. Рильського)

В основі сюжету — поширена в той час у Криму легенда про гробницю, збудовану ханом Керим-Гіреєм для своєї наложниці. За однією з версій легенди, вона була полькою із княжої родини Потоцьких. Поет використав легенду для порівняння долі мандрівника-вигнанця, відірваного від Батьківщини, з долею прекрасної польки, яка так і померла на чужині.

Сонет № 4 “Буря”

Вітрила зірвано, ревіння, шум завії,

Тривожні голоси і помп зловісний рик,

Із рук матросових останок линви зник,

Згасає сонця диск — і гаснуть з ним надії.

В тріумфі бурянім, серед шумливих стін,

Що вгору зносяться в безумній круговерті,

Ступив на корабель жорстокий геній смерті,

Як воїн, що іде на приступ між руїн.

Півмертві там лежать; той руки он ламає,

А той товаришам прощання посилає,

Той ревно молиться, щоб гибелі втекти.

Один лиш із гурта — самотній чужаниця —

Гадає: щастя той у світі міг найти,

Хто друзів має ще, хто може ще молиться.

(Переклад М. Рильського)

Душевний стан ліричного героя передається через порівняння із безжальною бурею, яка здатна зламати та знищити. Однак, вона не лякає героя — оптимізму йому надає відчуття, що поряд є друзі та віра.

Сонет № 14 “Пілігрим”

Країна розкоші прослалась підо мною,

Вгорі — блакить ясна, тут — лиця чарівні.

Чому ж у дальній край так хочеться мені,

Чом ще за дальшою я плачу давниною?

О Литво! Шум лісів, породжених тобою,

Миліший, ніж Байдар всі солов’ї гучні,

І більше я радів твоїй трясовині,

Як цим шовковицям з їх ніжною красою!

На лоні красоти, серед казкових див,

Чом лину серцем я до молодого ранку,

До тої, що колись так ніжно полюбив?

В краю, заказанім для мене, ти, коханко,

Як ходиш по моїх недавніх ще слідах,

Чи згадуєш мене хоч іноді в думках?

(Переклад М. Рильського)

У сонеті яскраво виражена туга за рідним краєм — герой-мандрівник прямо заявляє, що «трясовина» Литви миліша для нього за «казкові дива» чужого краю.

Як бачимо, А. Міцкевич у «Кримських сонетах» створює незвичайний романтичний світ, переносячи нас «у країну розкоші», якою він бачить Крим. Автор уводить східну екзотику, легенди, що створюють неповторний і казковий колорит. Але дійсність інша: душа поета страждає й тужить за рідною землею – Литвою. Розуміючи красу Криму, він залишається вірним менш привабливій, холодній, але рідній землі.

Основна ідея циклу «Кримські сонети» .

Вивчити напам’ять один із сонетів А. Міцкевича. ( на вибір) - прикріпити (можна з уроку на Всеосвіті, можна з циклу " Кримські сонети")