Стилі мови (Лекція)

Тема 5 

Стилі сучасної української літературної мови. Мовна норма

ПЛАН

1. Дефініція поняття норми.

2. Ознаки літературної норми.

3. Типологія мовних норм.

4. Виділення критеріїв літературної норми.

5. Нормування (нормалізація). Мовний стандарт.

6.  Стилі сучасної української літературної мови. Стильові риси і мовні засоби, функція, сфера спілкування та жанри реалізації.

НОРМА MОBHA — сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок сусп. спілкування у певний період розвитку мови і суспільства. Н. м. — гол. категорія культури мови, а також важливе поняття заг. теорії мови. Розрізняють єдино можливі, обов’язкові Н. м., які відбивають характерні ознаки системи мови, і норми літературної мови.

Нормативними в укр. мові є, напр., чергування [о], [е] з [і] в закритих складах (діл — долу, піч — печі), перехід у певних позиціях приголосних г, к, х у ж, ч, ш та [з’], [ц’], [с’] (нога — ніжка — нозі, рука — ручка — руці, вухо — вушко — у вусі), твердість губних б, п, в, м, ф, що не мають м’яких відповідників, а також твердість шиплячих ж, ч, ш, які можуть бути у відповідних позиціях напівм’якими, пор. жито — жінка, чистий — чільний, шити — шість.

У системі понять нац. мови Н. м. пов’язана з діалектами (територіальними й соціальними) та літ. мовою. Норма в діалектах мови частково охоплює норму загальнонар., нац. мови. Якщо фонол. система укр. мови характеризується наявністю твердого й м’якого [р] (рада — ряска), то в фонол. системі пд.-сх. говорів ця ознака Н. м. реалізується у м’якості р, що займає кінцеву позицію або всередині складу (типу [кобзар’], [базар’], [р’амці]), а в пд.-зх. говорах нормою є тверда вимова р (типу [бурак], [радно] тощо). Тобто наявне в укр. мові протиставлення твердого і напівм’якого р у різних діалектах реалізується по-різному, відбиваючи особливості діал. систем. У системі пн. наріччя укр. мови засвідчується закінчення -у(-ю) в дав. в. іменників ч. p., яке вирізняється у протиставленні до ін. відмінкових закінчень. Норма укр. нац. мови передбачає можливий вибір з двох варіантних закінчень дав. в. -ові, -еві(-єві) та -у(-ю). Це приклади взаємодії норми і системи укр. мови. Діал. нормі протиставляється літературна. Діалектна засвоюється носіями мови стихійно, в процесі функціонування тер., соціальних діалектів, а літературна вимагає свідомого користування мовою, культивування правильних, зразкових мовних форм.

Н. м. — поняття ширше, ніж літ. норма, але вужче, ніж мовна система. Це категорія історична, змінна, зумовлена змінами в самій системі мови (внутрішньомовні чинники розвитку Н. м.), взаємодією укр. мови з ін. мовами, що виявляється у поширенні інтерферентних явищ на всіх рівнях мовної системи, взаємодією усних і писем. стилів, впливом книжної мови і розмовної мови на формування Н. м. Процес усталення Н. м. відбиває історію розвитку укр. мови, закономірності її стильової диференціації, тенденції нормалізації й кодифікації літ. мови. Розрізняють норму безваріантну (напр., слово земля вимовляють з наголосом на ост. складі) і варіантну (напр., паралельно вживаються форми (у) цвіті і (у) цвіту).

Поч. період становлення Н. м. супроводжується наявністю значної кількості варіантних форм (див. Варіантність норми) — правописних, орфоеп., лекс., грамат., стилістичних. З одного боку, варіантність — ознака неусталеності Н. м., з другого — ознака розбудованої стиліст. системи літ. мови. Варіанти літ. норми є ознакою її динамічності, рухливості, а отже, й джерелом пост, мовних змін, що відображають пошуки адекватних засобів мовного вираження. Визначальна риса Н. м., зокрема літературної, — це стабільність, дотримання усталених, загальноприйнятих правил щодо слововживання, написання, наголошування, грамат. оформлення висловлювання. Правильність, досконалість, зразковість — характеристики, що визначають нормативну літ. мову, високу культуру мови. Порушення літ. норми спричиняються впливом діал. наголошування слів чи діал. вимови (хожу, ходю зам. літературного ходжу); сплутуванням слів, що мають близьке звучання, але відмінну семантику, тобто слів-паронімів типу тактовний, тактичний, талан — талант; незнанням законів синтакс. сполучуваності слів, коли вживають вислів типу молодший брата зам. нормативних молодший від (за) брата, тощо.

Н. м. зазнає змін, тому серед варіантних норм розрізняють застар. норми або такі варіанти, що відбивають тенденцію до виникнення нових норм. До застарілих належить, зокрема, наголошування рóсійський зам. сучас. росíйський, вимова [л’éктор] зам. [лéктор].

Н. м. звичайно співвідноситься з рівнями мовної структури, але не ототожнюється з ними. Розрізняють орфоеп., орфогр., словотв., лекс., фразеол., грамат., стилістичні норми. Існують такі критерії встановлення літ. норми: територіальний, або культурно-історичний — тобто основа, на якій формується літ. мова; загальновизнані зразки і мовна традиція; відповідність системі мови; поширеність відповідного мовного явища тощо. Для писемної мови існує орфогр. норма — система правил, що встановлює передачу звукової мови на письмі (див. Орфографія). На основі вищезгаданих та ін. критеріїв, а також на підставі узагальнень свідомої літ.-мовної практики носіїв мови літ. норма фіксується у словниках, граматиках, довідниках, тобто підлягає кодифікації.

Стійкість, однозначність одних норм відрізняється від можливої варіантності, змінності інших. Напр., правила літ. укр. вимови, зокрема, збереження дзвінкості приголосного у кінці слова або складу перед глухим, чітка (без редукції) вимова голосних належать до типу стійких, однозначних норм. Стиліст. норми (як краще, доцільніше побудувати синтакс. конструкцію, якому зворотові надати перевагу) менш категоричні й однозначні. Вони здебільшого залежать від стилю, можливих емоц. та експресив. відтінків вираження думки.

Норми укр. літ. мови формувалися у процесі стильового розгалуження мови. З виникненням усних стилів масової інформації, зростанням ваги тех. засобів мовного спрямування грунтовніше опрацьовується орфоеп. норма літ. мови.

Акцентологічні, орфоеп. норми сучас. укр. літ. мови, що засвідчені в словниках (Українська літературна вимова і наголос. К., 1973; Орфоепічний словник. К., 1984), дослідженнях В. Винницького, В. Скляренка, грунтуються на вивченні усної літ. практики, а також пам’яток укр. літ. мови. Н. м. як об’єкт лінгв. дослідження привертає увагу мовознавців 20-х pp. 20 ст. (О. Синявський, О. Курило, М. Сулима). Про грамат., лекс. норми укр. мови йдеться в працях «Уваги до сучасної української літературної мови» О. Курило (1920, 1923, 1925), «Нариси з української синтакси (У зв’язку з фразеологією і стилістикою)» С. Смеречинського (1932), «Наша газетна мова» (1928), «Мова сучасного українського письменства» (1930) М. Гладкого; тогочасні правописні норми засвідчені в «Правописному словнику» Л. Голоскевича (1914, 1930, 1952, 1994). Пропаговані в цих виданнях деякі норми застаріли, напр., настанови вживати при пас. дієприкметниках на -ний, -тий не ор. в. суб’єкта дії, а конструкцію з прийм. від, пор.: Птиця вбита стрілою — Птиця вбита від стріли, або рекомендація писати бінт, бінтувати (сучасне: бинт, бинтувати).

Складним був процес становлення лекс. норми, особливо формування термінол. лексики з різних наук. галузей. В унормуванні термінол. і номенклатурної лексики відіграли певну роль перекладні спец. словники, не позбавлені різнобою й пуристичних тенденцій. Вирізнявся лексикогр. рівнем «Практичний російсько-український словник» (1926), складений [арків. філологами М. Йогансеном, М. Наконечним, К. Німчиновим, Б. Ткаченком. Перекладні словники, а також найбільший в історії укр. мови тлумачний «Словник української мови» в 11 томах сприяли кодифікації лекс. норми укр. літ. мови. Норми літ. мови шліфуються, перевіряються на тривалість існування у практиці функц. стилів, у пост/ процесі взаємодії усної і писемної мови.

В історії укр. літ. мови відбивається змагання літ. норм, властивих сх. і зх. писем.-літ. практикам (варіантам укр. літ. мови), витворення на спільному мовно-культур. грунті єдиних літ. норм укр. мови. Усталенню цих норм в укр. мові сприяла наукова і видавнича діяльність І. Огієнка. Програмним гаслом журналу «Рідна мова», що його заснував і редагував протягом 1933 — 39 І. Огієнко у Варшаві, було твердження: «Для одного народу — одна літературна мова, один правопис». Становленню Н. м. в укр. пресі присвятив ґрунтовні дослідження М. Жовтобрюх. Питання літ. норми висвітлюються у зб. «Культура слова».

Норма літературної мови — це сукупність загально­прийнятих правил реалізації мовної системи, які за­кріплюються в процесі суспільної комунікації.

Виділяють такі типи норм літературної мови:

— орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень, акцентологічні норми);

— графічні (передача звуків на письмі);

— орфографічні (написання слів);

— пунктуаційні (вживання розділових знаків);

— лексичні (слововживання);

— морфологічні (вживання морфем);

— синтаксичні (керування, узгодження, поєднання й розміщення слів, речень);

— стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування).

Дуже активно під безпосереднім впливом живомовної стихії відбувається проникнення в літературну мову нових наголосів, які починають вживатися паралельно зі старими нормативними, а інколи й повністю їх витісняють.

Найбільш стійкою літературна норма є на синтаксичному рівні. Її еволюційний розвиток зумовлений перш за все потребами суспільної комунікації, причому значні зміни відбуваються не в самому наборі синтаксичних засобів, а в способі й частоті вживання цих засобів.

Лексика, як найрухливіша складова частина (рівень) мовної системи, тісно пов'язана із суспільно-історичним розвитком народу. Слова з'являються услід за новими предметами і явищами, коли виникає потреба їх номінації, і поступово зникають разом з ними або набувають нових значень.

Безперечним є той факт, що стосовно мовної системи мовна норма характеризується сталістю, певною "консервативністю", а стосовно стилістики вона є категорією змінною (мається на увазі функціональне розшарування норми). Основні тенденції змін норми, за визначенням М.Пилинського, такі: 1) норми переходять з одного функціонального стилю до іншого у зв'язку з суспільними причинами (незважаючи на їх розподіленість за основними стилями) — розширюється спільний фонд норм у зв'язку з розширенням суспільних функцій літературної мови; 2) відбувається зближення норм усної і писемної мови (і мовлення), зокрема в галузі слововживання, вимови, словозміни тощо; 3) норми сучасної літературної мови дедалі більше орієнтуються на книжні стилі: науковий, публіцистичний, офіційно-діловий, а не лише на художній, як це спостерігалося в час формування нової української літературної мови на народній основі; 4) триває все ж вузька стилістична спеціалізація варіантів норм, особливо варіантів регіонального або діалектного походження (Пилинський, 19761, 54-55).

Говорячи про історичні зміни у мові взагалі і в літературних нормах зокрема, слід пам'ятати, що інтра- та екстралінгвістичні фактори цих змін виступають разом, у діалектичній єдності.

Характерною ознакою літературної норми є варіантність. Варіантність мовленнєвих засобів "виявляється" в тому чи іншому використанні (виборі, відборі) співіснуючих у мовній системі однозначних елементів. Там, де немає можливості вибору, немає і проблеми норми. Дещо розширює цю тезу М.Жовтобрюх: "Питання норми пов'язується з існуванням у мові не одного, а кількох однозначних або синонімічних елементів, що перебувають в опозиції до інших однорідних елементів її системи. Варіантність норми дозволяє кожному мовцеві добирати саме ті її засоби, з допомогою яких він може якнайкраще висловити свої думки і почуття" (Жовтобрюх, 1967, 56).

Отже, у вузькому значенні за варіантні вважаються ізофункціональні засоби тієї ж мови щодо всього рівноцінні, не диференційовані. У ширшому значенні варіантами є пари і трійки засобів, один із яких несе додаткову інформацію чи смисловий відтінок, стилістичне навантаження.

Варіантність належить мові інгерентно. Варіанти норми можна розглядати насамперед з погляду походження, що великою мірою визначає їх місце у мові. У конденсованому, хоча й не дуже чіткому, вигляді джерела виникнення нормативних варіантів, переважно на матеріалі німецької і російської мов, розкриває Н.Семенюк. З наведених нею міркувань випливають принаймні чотири основних джерела варіантних нормативних реалізацій: 1) паралелізм системних можливостей мови та історичні зміни, які відбуваються в її системі; 2) гетерогенність літературної мови; 3) природні процеси старіння мовних норм і поява інновацій; 4) проникнення явищ розмовної мови (Семенюк, 1970, 568-569).

Можливість кількох нормативних реалізацій у кожній мові закладена в особливостях її системи і структури, але сама поява таких реалізацій цілком залежить від особливостей функціонування мови у певному соціумі, від складу і структури цього суспільства. Отже, навіть кількість основних типів варіантів норми є неоднаковою в різних мовах.

У лінгвістичній літературі причину виникнення варіантності вбачають переважно у впливі некодифікованих сфер мови на літературну мову.

Як відомо, на практиці не завжди перемагає новий ("периферійний") варіант. О.Леонтьєв запропонував таку схему: 1) диференціація варіантів — семантична чи функціональна (закріплення в різних стилях чи сферах мови); 2) "рух" у бік витіснення старого варіанта новим; 3) "рух" у бік витіснення нового варіанта старим. Розвиток норми "передбачає тимчасове співіснування елементів і вибір одного з них" (Леонтьев, 1966, 12) (точніше — вибір чи спеціалізацію).

Серед факторів, від яких залежить характер нормативних варіантів, М.Пилинський виділяє давність і стійкість літературних традицій. Як правило, великою варіантністю відзначаються літературні мови, що тільки формуються чи cформувалися порівняно недавно. Варіантні форми здебільшого ще позбавлені в таких мовах виразного функціонального навантаження. Пізніше, у зв'язку з виробленням і стабілізацією єдиних літературних норм, спостерігається виразне зменшення кількості допустимих у літературній мові варіантів. Згодом відбувається новий розвиток варіантних реалізацій, але вже стилістично диференційованих.

В українській мові можна виділити такі типи варіантів: 1) хронологічні (діахронічні), 2) регіональні, 3) стилістичні, 4) контактні. Останній тип виділяється не всіма лінгвістами, тому зупинимось на його характеристиці.

Контактні варіанти проникають в узус мовних утворень з ослабленою нормою (у побутово-розмовну мову, у мову молоді, в сленг); у літературну мову — в комунікативну сферу, яка за внутрішніми законами комунікації менше піддається впливу норми; частково у публіцистику. Вони не проникають у ті тексти мови, які є безпосередніми зразками літературної норми (особливо, коли норма стійка). Контактні варіанти часто виникають в узусі української мови, яка функціонує поряд з близькоспорідненою російською, що призводить до так званого суржику: міроприємство (замість захід), приймати участь (замість брати участь) та ін.

Під варіантністю норми ми розуміємо існування варіантних засобів у літературній нормі на її синхронному зрізі.

Варіанти слова — це видозміни того самого слова, що регулярно відтворюються і зберігають тотожність морфолого-словотвірної структури, лексичного і граматичного значення та розрізняються або з фонетичного боку (вимовою звуків, складом фонем, місцем наголосу чи комбінацією цих ознак), або формотворчими афіксами (суфіксами, флексіями). Найбільш поширеними є такі варіанти слів: акцентуаційні (беззхисний — беззахсний, пмилка — помлка), орфоепічні (соня[чн]ий - соня[шн]ий, ро[з]казати — ро[с]казати), фонематичні (онук — внук), морфологічні (бурлак — бурлака).

Ознаками варіантів словосполучення служать: а) тотожність граматичного значення і граматичної моделі; б) матеріальний (лексичний) збіг головного компонента (граматичного центру) словосполучень. Наприклад: виходити за редакцією — виходити під редакцією, співзвучний настроям — співзвучний з настроями).

Слід зауважити, що поряд з поняттям "варіантності норми" функціонує поняття "варіантності (варіативності) літературної мови". 

Стилі сучасної української літературної мови

Стиль (від латин. Stilus – паличка для письма). Стиль літературної мови – різновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль – це власне слова на власному місці.

Кожний стиль має:

сферу поширення і вживання (коло мовців);

функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);

характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

система мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вони не забезпечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.

Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

Досконале знання специфіка кожного стилю, його різновидів, особливостей – надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.

Термін “стиль мовлення” слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови – спілкування, повідомлення і діяння. впливу.

Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та конфесійний.

Для виділення стилів мовлення важливе значення мають форми мови – усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманні розмовному стилю, а інша – переважно писемна. Оскільки останні сформувалися на книжній основі їх називають книжними.

Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог) то для інших – переважно монолог.

Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони – різновиди однієї мови, представляють усе багатство їх виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства – забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях.

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.

Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

Розмовний стиль

Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побутів, у сім’ї, на виробництві.

Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів.

У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.

Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки:

безпосередня участь у спілкування;

усна форма спілкування;

неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);

невимушеність спілкування;

непідготовленість до спілкування (неформальне);

використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);

використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);

емоційні реакції;

потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні засоби:

емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);

прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);

фразеологізми, фольклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т.д.);

заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетонна дорога – бетонка.

Типові форми мовлення – усні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

Жанри реалізації – бесіда, лист.

Художній стиль

Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.

Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві – художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ);

поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;

естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;

експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;

відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби:

наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);

використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);

запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);

уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;

поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

а)епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г)комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Науковий стиль.

Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення – викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

логічна послідовність і доказовість викладу;

узагальненість понять і явищ;

об’єктивний аналіз;

точність і лаконічність висловлювань;

аргументація та переконливість тверджень;

однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;

докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

залучення цитат і посилань на першоджерела;

як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);

окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

монологічним характером текстів;

переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

а) власне науковий із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези) який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

б) науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

в) науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й н включає використання елементів емоційності.

Публіцистичний стиль.

Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;

активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;

пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:

доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);

поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;

висловлення наукових положень і фактів емоційно-експресивною образністю;

наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).

Основні мовні засоби:

синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;

лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);

використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси та ін.);

уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт і под.);

із морфологічних засобів часто використовується іншомовні суфікси і ст. (ист), - атор, - акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор); префікси псевдо; - нео-, сурес-, ін тре- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);

синтексисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);

ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи заголовки;

ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки;

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями т способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Епістолярний стиль.

Сфера використання – приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики (“Посланія” І. Вишенського, “Листи з хутора” П Куліша та ін.).

Основні ознаки – наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звернення; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум. (Р.S. – приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби – поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.

Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов’язкових раніше вступних звертань та заключних формувань увічливості.

Конфесійний стиль.

Сфера використання – релігія та церква.

Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у “Біблії” та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

Основні засоби:

- суто церковна термінологія і слова – символи;

непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;

значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;

наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність.

Організаційно-діловий стиль.

Його функціональні підстилі.

У ст. 11. “Закону про мови” записано: “Мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів підприємств, установ. організацій є українська мова”.

Офіційно-діловий стиль – функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

Основне призначення – регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.

Під функціональним різновидом мови слід розуміти систему мовних одиниць, прийомів їх виокремлення та використання, обумовлених соціальними завданнями мовлення.

Мовленню у сфері управління притаманна наука специфічних особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління – організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники, Характер і зміст інформаційних зв’язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежить від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності.

Ці стосунки стабільні й регламентуються чинними правовими нормами.

Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що незалежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є організація в цілому.

Іншою важливою характеристикою ділового спілкування є контракт на адресність інформації.

Суттєвим фактором ділового спілкування, що впливає на характер управлінської інформації, є повторність дій і ситуацій. Управлінська діяльність – це завжди – “гра за правилами”. Як наслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів.

Наступною характерною рисою ділового спілкування є тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це у свою чергу, є наслідком певної стабільності її функції. Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування:

офіційний характер;

адресність;

повторність;

тематична обмеженість.

Специфіка офіційно-ділового стилю полягає в певних стильових рисах (ознаках), що притаманні лише йому, а саме:

нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;

точність та ясність повинні поєднуватись з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;

документальність(кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;

наявність усталених одноманітних мов6них зворотів, висока стандартизація вислову;

сувора регламентація тексту для чіткої організації текст поділяє на параграфи, підпункти.

Ці основні риси є визначальними у формуванні системи мовних одиниць і прийомів їх використання в те5стах ділових (управлінських) документів.

Мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше фіксувати управлінську інформацію й відповідати всім вимогам, що до неї висуваються, а саме:

широке використовування суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (функціонування закладу, узяти участь, регламентація дій);

наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);

обов’язкова відсутність будь-якої авторської мовної індивідуальності т емоційно-експресивної лексики;

синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викликати двозначності сприймання;

наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням позачерговості, постійності дії;

чітко регламентоване розміщення та будова тексту, обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками);

до мінімуму зведено використання складних речень із сурядним і підрядним зв’язком, натомість широко використовуються безсполучникові, прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо).

Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:

Законодавчий – використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними т службовими особами. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін.

Дипломатичний – використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури.

Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях). нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т.ін.

Юридичний використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання. розслідування, арбітраж).

Цей підстиль обслуговує й регламентує правові та конфліктні відносини.

Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах, повідомленнях та ін.

Література

1. Пилинський М. М. Мовна норма і стиль. К., 1976;

2. Коваль А. П. Слово про слово. К., 1986;

3. Жовтобрюх М. А. Укр. літ. мова. К., 1988;

4. Культура укр. мови. К., 1990

ТУТ, будь ласка, залишаємо фото опорного конспекта