ПСИХОЛОГІЯ ЯК НАУКА. 1. Загальне поняття про психологічну науку, її предмет та основні завдання 2. Історія розвитку психології: основні етапи

1. Загальне поняття про психологічну науку, її предмет та основні завдання

Як наука, психологія виникла на межі XIX і XX ст., експериментальне вивчення психічних явищ і закономірностей почалося з середини XIX ст. Предметом психології як системи знань людство цікавиться протягом усього свого розвитку. Тому за весь час в історичному русі психологія відстоювала свою самостійність і зміст, неодноразово змушена була самовизначатися і боротися за своє існування.

Яскравою демонстрацією розвитку психологічного знання може бути визначення психології як науки. Цілісне визначення психології нам дає А. В. Петровський. "Психологія - це наука про факти, закономірності та механізми психіки як складові частини образу дійсності в мозку, на основі і за допомогою якого здійснюється керування діяльністю, яка має у людини особистісний характер".

Нині психологія ґрунтується на визначенні існування психіки як об'єктивно існуючої суб'єктивної ідеальної реальності, яка до того ж суб'єктивно переживається людиною як значуще, цінність, яка має бути збережена і захищена, повинна розвиватися і вдосконалюватися.

Звідси і визначення: психологія - наука про людину як суб'єкт психіки, що включає в себе і його психічну діяльність. Таке визначення більше відповідає менталітету нашої держави.

Також протягом всієї історії змінювався й предмет психології.

Предмет психології - це чітко визначений зміст, якість та закономірність, яка постає перед дослідником в реальності. Предмет сучасної психології окреслює в психіці (об'єкті) як найсуттєвіше ціннісно-цільове і діяльнісно-творче ставлення індивіда до власної психіки і до себе як до її суб'єкта. Але така орієнтація на власну психіку як на цінність має бути органічним додатком до орієнтації на все інше, що міститься у навколишньому світі.

У перекладі з древньогрецької "психологія" - це наука про душу, звідки предметом психології виступає "душа", або психіка. Психіка - це якість високоорганізованої матерії, яка заключається в активному відображенні суб'єктом суб'єктивного світу. Враховуючи це визначення, можна зробити ряд центральних суджень про взаємоперетворюючі прояви психіки.

По-перше, психіка - це якість тільки живої високоорганізованої матерії, яка має специфічні органи, які обумовлюють можливість існування психіки.

По-друге, ця матерія володіє здатністю отримувати інформацію про навколишнє середовище, що пов'язана зі створенням цією матерією суб'єктивного (психічного) за своєю суттю образу, який € більш-менш точною копією матеріальних об'єктів реального світу.

По-третє, ця інформація служить основою для: І) регуляції внутрішнього середовища організму; 2) формування його поведінкової реакції на мінливі умови зовнішнього середовища.

Загальним пояснювальним принципом сучасної психології є суб'єктивно-генетичний принцип, який полягає в поясненні породження, становлення і розвитку психіки і позиції самопричинності й спонтанності, саморозгортанні суто людського сущого, завдяки власній активності людини як суб'єкта, автора, ініціатора й виконавця індивідуальної програми творення свого світу психіки і себе в ньому.

Загалом психологічну науку можна уявити як сукупність філософських проблем психології, рефлекторної теорії психіки, вчення про принципи психології та її методології.

Структуру сучасної психології визначають три взаємопов'язані форми вияву психіки, що виникають у процесі активного відображення об'єктивного світу: психічні процеси, властивості особистості і психічні стани.

Психічні процеси - це форми суб'єктивного відображення об'єктивної реальності, за допомогою яких здійснюється пізнання світу, засвоєння знань, навичок і формування умінь. Серед них виділяють пізнавальні (відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уява, мовлення, увага) та емоційно-вольові (почуття, емоції, воля).

Поняття "психічний процес" характеризує процесуальний стан психічного явища.

Психічні властивості - це індивідуально-психологічні особливості, що дають змогу розрізняти людей, знати їхні вчинки і мотиви діяльності. Вони відображають рівновагу досліджуваного явища, його повторюваність та стійкість у структурі особистості. До психічних властивостей належать: спрямованість, темперамент, характер і здібності.

Психічні стани характеризують тимчасову динаміку психічної діяльності, яка істотно впливає на поведінку та діяльність особистості (тривожність, апатія, схвильованість, стрес, напруженість, несміливість, захоплення, симпатія тощо). Психічні стани підкреслюють статичний момент, відносну постійність психічного явища.

Зрозуміло, всі ці форми вияву психіки та їх взаємозв'язок у кожної людини мають свої індивідуальні особливості. Але й вимоги до них кожна сфера людської діяльності ставить свої.

1. Історія розвитку психології: основні етапи

Людина завжди прагнула відшукати причини виникнення та прояву тих чи інших процесів, що відбувалися в оточуючому середовищі і особливо тих, які привертали її увагу. Але недостатній розвиток знань про природу та суспільство не давав їй змоги пояснити багато феноменів, і насамперед психічних. Тому у міфах, віруваннях, створених людством на зорі його виникнення, психічні явища об'єднувалися в одному понятті "душа" - найбільш незрозуміле явище природи для первісних людей.

Душа (від грецьк. psyhe) уявлялася як сива хмара диму, з'єднана з тілом, але здатна відділятися від нього і знову зливатися з ним. Вона могла оселитися не лише в людині, тварині, а й у різних предметах неживої природи. Під час сну душа відділяється від тіла і мандрує, а коли людина прокинеться, то душа знову повертається до неї; коли ж душа не знаходить свого тіла і в нього вселяється інша, то у людини виникають різні психічні розлади. Так, непритомність - це тимчасове, а смерть - остаточне покидання тіла душею. Душа людини, що вмерла, покинувши її, продовжує жити у спеціальному, подібному до людського, угрупованні, отже, може існувати сама по собі, окремо від тіла, і тому вона безсмертна.

Німецький психолог В. Вундт (1832-1920) всі форми вірування в "душу" звів до трьох основних стадій:

• 1) примітивний анімізм (час панування чародійства і фетишизму);

• 2) тотемізм і манізм (культ предків);

• 3) віра у світ демонів (тих, що захищають, насилають хвороби тощо). Філософія раннього періоду донесла до наших днів міфологічний образ чарівної дівчини Психеї, яка уособлювала в собі уявлення про матеріальний образ "душі".

Та з часом виникли нові погляди на природу психіки. До пояснення її звернулися мислителі-філософи. На їх думку (Фалес, VII-VI ст. до н.е., Анаксімен, VI ст. до н.е., Геракліт, VI-V ст. до н.е.), душа одухотворює людей і тварин, оскільки вона залишає форму елемента, що утворює першооснову світу (повітря, вода, вогонь). Так, на думку Геракліта, в основі будови Всесвіту лежить вогонь. Вогняною основою в організмі є душа.

Демокріт (V-ІV ст. до н.е.), Епікур (IV-ІІІ ст. до н.е.) і Лукрецій (І ст. до н.е.) вважали, що душа складається з дрібних кулястих атомів, які завдяки своїй формі легко проникають у різні тіла і приводять їх у рух. Вона є матеріальним органом, що оживляє тіло. У вченні Демокріта рух виступає як найважливіший пояснювальний психологічний принцип. Різні стани тіла, в тому числі й хворобливі, він пояснював розташуванням атомів і величиною проміжків між ними.

Філософи-ідеалісти, зокрема Платон (V-ІV ст. до н.е.), ділили душу на три частини: розум, мужність, хтивість. Кожна частина мала своє місцезнаходження - відповідно голова, груди, черевна порожнина. При цьому вони розподіляються нерівномірно. В аристократів переважає завжди розумна частина душі, а у рабів - найнижча частина душі - хтивість. Розумна частина душі до того, як потрапить у тіло, витає десь у незримому світі. Людський розум пізнає лише ідеї - ейдоси, яких у навколишньому світі немає, вони лежать по той бік природи і не сприймаються органами чуття людини. На думку Платона, душа і тіло (або духовне і матеріальне) - дві самостійних першооснови, що існують незалежно одне від одного.

Учень Платона Аристотель (IV ст. до н.е.) вважав, що душа і тіло не існують самі по собі, вони нероздільні. Він написав перший психологічний трактат "Про душу". Саму душу Аристотель не ділив на окремі частини, хоча прояви її вбачав у різних здібностях до діяльності: живильній, відчуваючій, руховій і розумовій. У своїх працях Аристотель вживає такі психологічні поняття, як "відчуття", "чуття", "пам'ять" тощо. Він висунув також своєрідну теорію про формування характеру в конкретній діяльності: "...Усе те, що маємо від природи, ми дістаємо спочатку як можливість, а потім втілюємо в діяльності...". Особливого значення надавалось наполегливому, систематичному тренуванню і повторенню.

Досягнення давньогрецьких вчених у розумінні поняття "душа" були значними. По суті, вони обумовили перехід мислення від міфологічного до наукового. Необхідність (Геракліт), причинність (Демокріт), упорядкованість (Анаксагор) - це принципи, якими вони пояснювали не лише природні явища, а й психічні.

Анатоми, вивчаючи природу психічних явищ, проводили спеціальні дослідження людського тіла. Такі лікарі давнини, як Герофіл та Еразістрат (ІП ст. до н.е.), відкрили нерви.

Лікар Алкмеон (V ст. до н.е.) стверджував, що мозок є органом, де міститься душа. Він, по суті, висунув теорію про локалізацію психічних функцій у мозку людини. Алкмеон вважав, що відчуття є основою пізнання світу. Гіппократ також вважав, що мозок ' органом психіки і за формою являє собою велику залозу. Психіку Гіппократ пояснював, враховуючи той науковий напрямок, який створив він у медицині, - гуморальний (від humor - волога, сік). Залежно від складу соків організму визначається характер, темперамент людини. Він розрізняв чотири темпераменти і відповідно чотири типи людей: 1) меланхоліки; 2) сангвініки; 3) холерики; 4) флегматики.

Клавдій Гален, хірург гладіаторів, мав усі умови для вивчення будови тіла. Органами душі він вважав мозок, серце і печінку. Кожен із цих органів виконує одну з психічних функцій. Печінка - носій пожадливості, хтивості, серце - гніву і мужності, мозок - розуму. Нерви складаються з того ж матеріалу, що й мозок. За Галеном, змішування чотирьох соків обумовлює здоров'я або хворобу людини. Абсолютно правильне змішування соків - це ідеал. Реально ж одні соки домінують над іншими. Душа також складається з них. Гален уже чітко уявляв роль мозку у психічній діяльності людини, вважаючи його основною ланкою, яка зв'язує її з навколишнім світом за допомогою органів відчуття, центром психічного життя людини.

А. Августин (354-430) висловив думку про головну роль волі як "інтенції душі" у складній природі свідомості. Тим самим він дав початок розвитку волюнтаристичного та інтроспективного напрямів у психологічній науці.

Видатний арабський лікар і мислитель Абу Алі Ібн-Сіна (Авіценна, Х-ХІ ст.) також зробив значний внесок у вивчення психічних явищ. Авіценна, вивчаючи психофізіологічні функції, розглядав їх як з природничо-наукових, так і з метафізичних позицій. Він мав дві протилежні точки зору на душу: медичну й філософську. Ібн-Сіна вважав при цьому, що філософська позиція "шукача істини" для лікаря менш важлива, ніж медична. Правда, на той час медицина ще не була окремою сферою знань та діяльності людини. Своє розуміння психіки Авіценна виклав у "Каноні лікарської науки". На його думку, душа, субстрат усіх життєвих психічних явищ, - це певна легка субстанція, яка зароджується із пароподібних частин чотирьох основних соків організму. Вивчаючи духовне життя людини, він намагався оцінювати взаємозв'язок між сприйманням, пам'яттю, уявою і мисленням. У процесі лікування Авіценна завжди враховував вплив психіки на виникнення і перебіг захворювань. Надаючи допомогу хворим, широко застосовував лікування словом, музикою тощо. Його ідеї сприяли розквіту природничо-наукової психології.

Погляди середньовічного філософа Фоми Аквінського (1225-1274) з часом були покладені в основу раціоналістичного напрямку психології. Продовжуючи вчення Аристотеля про форму та матерію, Ф. Аквінський висловив думку про те, що душа є безсмертною нематеріальною сутністю і має тільки їй притаманні здатності розуму. Тому розуміння сутності речей може бути досягнуте лише зусиллями розуму.

XVI сторіччя ознаменувалося бурхливим розквітом природничих наук, що створило передумови для вивчення психіки на підставі спостережень і дослідів. Так, можна припустити, що ідеї англійського філософа Ф. Бекона (1561-1626) підштовхнули розвиток наукових уявлень про вищу нервову діяльність як матеріальний субстрат психіки.

Англійський філософ XVII століття Т. Гоббс (1588-1679) теж вважав, що носієм мислення є організована певним чином матерія.

Проте у психології цього періоду експеримент не знайшов широкого застосування. Тому багато вчених, у тому числі й французький філософ і природодослідник Рене Декарт (1596-1650), який зробив відкриття у фізіології (уперше обґрунтував поняття рефлексу як закономірної рухової відповіді організму на зовнішнє подразнення), у своїх поглядах на психіку виявилися дуалістами. Так, Декарт припускав, що тіло і душа перебувають у взаємодії, яку забезпечує третя субстанція - Бог. Під впливом поглядів Декарта філософи вважали, що є дві незалежних першооснови - мислячий дух і протяжна матерія, вони існують самостійно, незалежно одне від одного. Діяльність душі відбувається за законами духу, а діяльність тіла - за законами механіки.

Принципом детермінізму, який, з одного боку, заперечує свободу волі, з іншого - включає душу в систему причинного пояснення природних явищ, спробував подолати декартівський дуалізм видатний нідерландський філософ XVII століття Б. Спіноза (1632-1677).

Знання про психічне, як і всі істинні знання, можна одержати лише у досвіді, вважав сучасник Спінози англійський філософ-сенсуаліст Дж. Локк (1632-1704).

Саме поняття "психологія", на думку багатьох дослідників, було запроваджене Гокленіусом (1590), але прижилося значно пізніше {psichologia empirica, 1734 р.) і остаточно закріпилося у творах німецького філософа І. Канта - основоположника німецького класичного ідеалізму. Він у своїй "Антропології" досить правильно описав індивідуальні особливості особистості, людських характерів, що не втратило свого значення і сьогодні. Кант одним із перших серед західноєвропейських філософів довів, що людина силою власної волі може переборювати хворобливі відчуття, а також сформулював низку психогігієнічних і психопрофілактичних принципів, що безпосередньо торкаються цієї проблеми. Він стверджував, що розумна людина не дозволить розвинутися іпохондрії. Вона знайде можливість забути про свою хворобу, якщо така справді існує. Віддаючи належне тренуванню психічних можливостей, розвитку відчуттів. Кант розглядав їх як чисту суб'єктивність.

Геніальним відкриттям того, що свідомість формується в діяльності, було одним із досягнень філософсько-психологічної творчості Г. В. Ф. Гегеля (1770-1831).

Яскравим представником асоціанізму виступав Г. Спенсер (1820-1903).

Асоціаністи розглядали складні психічні процеси як такі, що можуть бути розкладені на простіші.

Етапи історичного розвитку психології

Опрацювати самостійно 2 теоретичний блок, законспектувати Етапи історичного розвитку психології. Фото конспекту прикріпити

Охарактеризуйте три взаємопов'язані форми вияву психіки, що виникають у процесі активного відображення об'єктивного світу.