Психологія як наука про психічний світ людини. Етапи історичного розвитку та основні напрями психології. Сутність та розвиток психіки.

Психологія як самостійна наука.

Психологія - це наука, яка вивчає та досліджує закономірності розвитку та вияву психіки людини.

Офіційно термін "психологія" був введений німецьким філософом Хрістіаном Вольфом в другій половині XVIII століття, бо з другої половини XIX сторіччя психологія стапа існувати не як частина філософії, а як самостійна наука. Саме з цього часу стали виникати перші наукові центри психології, психологічні лабораторії і проводитись психологічні конгреси, конференції, симпозіуми.

Тобто психологія вивчає душу людини. Поняття "душа" використовується як синонім слова "психіка" для визначення сукупності психічних явищ, що є властивістю високоорганізованої матерії, властивості мозку. Психіка- це внутрішній світ особистості, який виникає в процесі взаємодії людини з оточуючим світом, в процесі активного відображення цього світу.

Психологія - це наука про факти, закономірності і механізми психіки, що створюють в мозкові образ дійсності, на основі і за допомогою якого може здійснюватись керівництво поведінкою живої істоти.

Поняття "людська психологія" складають: пізнавальні процеси, стани, властивості, відносини, пізнавальні процеси включають в себе відчуття, сприймання, увагу, пам'ять, мислення, мову і уяву. До психічних станів відносяться емоції, настрій, афекти і мотивація поведінки. Психологічні властивості людини - це здібності, темперамент, характер. Відношення охоплюють ставлення людини до себе, інших людей, подій життя, різних об'єктів і предметів.

Серед багатьох практичних задач, які вирішує психологія найбільш важливими є дві:

Допомагати особистісному зростанню людини, її розквіту;

Полегшувати працю людини і стосунки з іншими людьми.

Розвиток наукових знань про психіку людини.

Душа в реаліях та міфах. Одним з найпоширеніших є визначення психології як науки про душу. Проте сам термін і поняття «душа» виникли й пройшли певний історичний шлях задовго до того, як філософія, теологія, психологія зробили його предметом свого дослідження.

Людина завжди прагнула відшукати причину всіх явищ, що привертали до себе її увагу. Головним серед них була смерть. У тих випадках, коли причина смерті не була очевидною, її пов'язували з впливом якої-небудь потаємної сили. Так виникло первісне уявлення про душу. На цій стадії розвитку людина не могла уявити собі душу як психічне, нематеріальне, а уявляла її як особливу повітряну субстанцію, що залишає людину з останнім подихом.

Уявлення про душу як про щось потаємне не могло не дістати міфологічного тлумачення. І справді, в грецькій міфології виникає образ чарівної дівчини Психеї, яка уособлює душевне життя.

Згідно з первісними уявленнями у циклі перетворень народження — посвячення — смерть — народження і т.д. саме народження пов'язувалося з участю жінки, яка повертає особово-соціальне начало із світу тіней у світ живих. Волога, туман, повітря у ролі Ерота визнаються умовою існування (і походження) Психеї. Орфіки розглядають її як те, що «вдувається вітром».

Рання філософія, відштовхуючись від різних джерел, приписує Психеї переважно життєве, а не пізнавальне начало, розглядаючи її у сукупності різнорідних визначень. Психея поєднує в собі різні сторони вихідних суперечностей і являє собою особливий тип причинних зв'язків, управляюче особисте начало, що скеровує поведінку людини, і животворне сім'я. Те, що було для первісної людини предметом вірування, міфу, пізніше стало предметом науки. При цьому, що цікаво, основні суперечності уявлення про душу, психіку, які намагалися розв'язати наші давні предки, ще довго були предметом інтересу для нащадків. Єдині, хто з цього приводу висловлювалися велично, були перси. Виголошуючи похоронну промову над домовиною великої людини, вони казали:

В.Вундт (1832-1920), звертаючись до проблеми первісного анімізму, розрізняв,
по-перше, Психею, чи душу, що відокремлюється від тіла людини, наприклад, під час сну
чи після смерті і, по-друге, тілесну душу, що міститься в живому тілі, наприклад, у крові,нирках, чи в трупі.

З історії науки про психічне. У стародавньому світі психологія виникла й набула розвитку як вчення про душу. Так, античний філософ Геракліт Ефеський (близько 544 — близько 480 до н.е.) вчив, що душа являє собою один із мінливих станів вогню, що перебуває у вічному русі і є першоосновою матеріального буття.

Демокріт (близько 460-370 до н.е.) вважав, що душа є началом рушійним», «є особливого роду вогонь і тепло» і складається з кулястих, вогняних рухливих атомів — найдрібніших, далі неподільних часток матерії, благородніших, ніж атоми тіла. Він запе­речував безсмертя душі, вважаючи, що вона гине разом з тілом. В основі процесу сприйняття, за Демокрітом, лежить фізичний вплив зовнішніх речей на органи чуття.

Інший відомий середньовічний філософ Ф. Аквінський (1225-1274) продовжив учення Арістотеля про форму й матерію. На його думку, душа є безсмертною нематеріальною сутністю і має свої, тільки їй притаманні здатності розуму й волі. Але як форма тіла вона має ще й здатність чуттєвого сприйняття властивостей зовнішніх речей. Проте розуміння сутності речей може бути досягнуте лише зусиллями розуму — шляхом абстрагування від видового й осягнення родового. Погляди Ф. Аквінського з часом будуть покладені в основу раціоналістичного напряму в психології.

Бурхливий розквіт природничих наук у XVI ст. створив передумови для послідовного наукового вивчення природи людської душі, природи психіки на підставі спостережень і дослідів. Уявлення англійського філософа XVII ст.

Т. Гоббса(1588-1679), заключалося в тому, що носієм мислення є певним чином організована матерія.

Спробу подолання декартівського дуалізму в питанні про зв'язок психічного й фізичного здійснив видатний голландський філософ XVII ст. Б. Спіноза(1632-1677). Свідомість людини, на його думку, не існує окремо від тіла, а утворює з ним певну єдність. Якщо тіло не зазнає впливу зовнішніх предметів, душа ніяким чином їх не сприймає. Принцип детермінізму, розроблений у психології Спі-нози, з одного боку, заперечує свободу волі, з іншого — включає душу в систему причинного пояснення природних явищ.

У цей же період входить в історію України і в світову історію своєю феноменологією самопізнання як пізнання найглибшого в бутті, як вихідної позиції для пізнання світу Г.Сковорода (1722-1794). Значення творчості Сковороди полягає в тому, що вона привертає увагу людини до пізнання себе як мікрокосмосу, який є образом і подобою макрокосмосу: через самопізнання своєї суті пізнати суть світу. Самопізнання як пошук самого себе у творах Сковороди ще не переходить у самопізнання через і заради самотворення, хоч ідея спорідненої діяльності, діяльнісного самовизначення виводить до ідеї самоздійснення як смислового мотиву існування людини у світі. Підтвердженням тому є життєвий шлях філософа,його власний емпіричний досвід мислителя-мандрівника.

Г.В.Ф.Гегель (1770-1831)Геніальним було відкриття Гегелем того, що свідомість формується в діяльності. Психології він відводив місце одного з розділів учення про суб'єктивний дух (індивідуальну свідомість).

Новим кроком у поясненні психологією природи людської душі, свідомості, життєдіяльності загалом стало вчення К.Маркса про історичний розвиток суспільства як основу розвитку людського духу в різних формах його існування.

У XIX ст. емпірична психологія набуває вже виразної самостійності й залишає в історії чимало оригінальних теорій, в яких продовжується дискусія щодо природи душі, психіки, свідомості, насамперед у напрямі розв'язання психофізичної проблеми.

Поняття про психіку

Ще в давнину людина виявила, що поряд із світом матеріальним, предметним, зовнішнім, об'єктивним існують явища нематеріальні, внутрішні, суб'єктивні. Це наші почуття, бажання, спогади і т. д. Психічної життям наділена кожна людина.

Психіка визначається як властивість високоорганізованої матерії відображати об'єктивну реальність і на основі формованого при цьому психічного образу доцільно регулювати діяльність суб'єкта та його поведінку. З даного визначення випливає, що основними є тісно взаємопов'язаними між собою функціями психіки є: відображення об'єктивної реальності та регулювання індивідуальної поведінки і діяльності.

Відображення характеризує здатність матеріальних об'єктів у процесі взаємодії відтворювати в своїх змінах особливості і риси впливають на них об'єктів. Форма відображення залежить від форми існування матерії. У природі можна виділити три основних форми, або рівня, відображення. Нижчого рівня відповідає фізична форма відображення, характерна для взаємодії об'єктів неживої природи. Більш високого рівня організації життя відповідає фізіологічна форма відображення; в свою чергу, наступний рівень набуває форму найбільш складного і розвиненого психічного відображення. Специфічним для людської психіки є найвищий рівень відображення - свідомості. Свідомість інтегрує різноманітні явища людської реальності в справді цілісний спосіб буття, що робить людину Людиною.

Свідомість психічного життя людини полягає в його здатності відокремити в представленні себе, своє "Я" від життєвого оточення, зробити свій внутрішній світ, свою суб'єктивність предметом осмислення, розуміння, а головне - предметом практичного перетворення. Ця здатність людської психіки називається самосвідомістю, саме воно визначає межу, що розділяє тваринний і людський спосіб буття.

Психічне відображення не дзеркально, не пасивно, воно пов'язане з пошуком та вибором адекватних умовам способів дій, це активний процес. Іншою особливістю психічного відображення є його суб'єктивність: воно опосередковано минулим досвідом людини і його індивідуальністю. Це виражається насамперед у тому, що ми бачимо один світ, але постає він для кожного з нас по-різному. У той же час психічне відображення дає можливість будувати "внутрішню картину світу", адекватну об'єктивної реальності, і тут необхідно відзначити ще одну властивість психічного - його об'єктивність. Лише завдяки правильному відображенню можливо пізнання людиною навколишнього світу. Критерієм правильності є практична діяльність, в якій психічне відображення постійно поглиблюється, вдосконалюється й розвивається. Ще однією важливою особливістю психічного відображення є його випереджувальний характер, воно робить можливим передбачення в діяльності та поведінці людини, що дозволяє приймати рішення з певним часово-просторовим випередженням відносно майбутнього.

Найважливішою функцією психіки є регуляція поведінки і діяльності, завдяки чому людина не тільки адекватно відображає навколишній об'єктивний світ, але має можливість його перетворення в процесі цілеспрямованої діяльності. Адекватність рухів і дій людини умов, знарядь і предмета діяльності можлива тільки в тому випадку, якщо вони правильно відображаються суб'єктом. Ідея регулюючої ролі психічного відображення була сформульована ще Й. М. Сєченовим, який зазначав, що відчуття і сприймання є не тільки пусковими сигналами, але й своєрідними "зразками", у відповідності з якими здійснюється регулювання рухів.

Психіка являє собою складну систему, її елементи ієрархічно організовані і мінливі. Як будь-яка система, психіка характеризується своєю структурою, динамікою функціонування, певною організацією.

Рис. 1. Структура психіки людини

Прикріпіть, написаний вами, короткий конспект лекції