Одиниця з обманом. Всеволод Нестайко. Частина 6

* * *

Льоня Монькін сидить один.

Ліна Митрофанівна вже кілька разів садовила поруч з ним дівчаток, але жодна більше двох днів усидіти не змогла. Тікали…

Льоня Монькін

Льоня, або, як його ще називають, Льодик Монькін, страшенно не любив жіночого роду, тобто дівчат. У нього були на це свої причини. Коли він був маленький, він був дуже схожий на дівчинку. Може, через те, що мама відпускала йому довге волосся, пов'язувала великого яскравого банта і взагалі чепурила, як ляльку. Незнайомі жінки в тролейбусі сплескували руками й ахали: "Ах, яка у вас гарненька дівчинка!" Льодик густо червонів, а мама тільки весело сміялася. Згодом із випадково підслуханої розмови дорослих він дізнався, що його мама, виявляється, дуже хотіла, щоб у неї була дівчинка, а народився він, Льодик.

Як бачите, у нього були підстави не любити дівчаток. До того ж хитра доля раз у раз зіштовхувала з тими дівчатками. Виходило завжди так, що дівчатка доводили йому свою вищість. То якась Таня Верба краще за нього відповідала урок, то якась Люба Присяжнюк швидше за нього бігала, то якась Тося Рябошапка влучніше за нього кидала сніжки… Не кажучи вже про Макароніну, яка навіть у футбол (у чисто хлоп'ячу гру!) грала краще, ніж він. Льодик тільки червонів, зціплював зуби і дивився на них спопеляючим поглядом. Він би їх усіх! Але після того як Надя Трав'янко привселюдно натовкла йому носа, з дівчатками він не бився. Тьху на них! Хай їх грім поб'є!..

Льодик був філателіст, тобто збирав поштові марки. У нього було вже три клясери – це такі спеціальні альбомчики з кишеньками для марок. Більше філателістів у класі не було. Тут Льодик суперників не мав. Але й тріумфу особливого теж.

Коли він приніс у клас свої клясери, хлопці спершу обступили його, почали, штовхаючись, роздивлятися. І Спасокукоцький та Кукуєвицький навіть захоплено вигукнули: "Ух ти!.. Ах ти!.." Але тут Ігор Дмитруха ревниво скривився, витяг із кишені пачку якихось надзвичайних жувальних гумок і став щедро усіх частувати. І хлопці одразу втратили інтерес до марок. А Спасокукоцький та Кукуєвицький зневажливо пхикнули: "Подумаєш – марки! Велика цінність!" (Наче то й не вони щойно ухали та ахали). А дівчатка у Льодиків бік і не глянули – чи то знаючи Льодикове до них ставлення, чи то через дівчачу свою легковажність. Один тільки Шурик Бабенко додивився клясери до кінця. І наступного дня почав збирати марки. Однак, зібравши дев'ять марок, несподівано захопився значками й, кинувши марки, став збирати значки. Проте Льодик на нього не образився. На хлопців Льодик ніколи не ображався. Хлопцям він міг пробачити все на світі. Бо то ж хлопці!..

Цієї осені Тося Рябошапка принесла в клас нове захоплення – листування з дівчатками різних країн. Влітку вона відпочивала в Одесі, у міжнародному дитячому таборі, там вона познайомилася із зарубіжними школярами, списала цілий зошит адресами; приїхавши, роздала ті адреси подружкам, і зав'язалося жваве спілкування.

Таня Верба писала до Ісмени з Катовіце (Польща); Люба Присяжнюк – до Єви з Будапешта (Угорщина); Надя Трав'янко – до Еріки з Ейзенаха (Німеччина); а сама Тося Рябошапка листувалася одразу з трьома – зі Снєжаною з Пловдива (Болгарія), з Маріорою з Бухареста (Румунія) та Йованкою з Дубровника (Хорватія).

Тепер у дівчаток тільки й розмов було, що про те листування.

– А Ерика мені написала…

– А я Снєжані написала…

– А мені Йованка написала…

На всіх перервах – галала-галала-галала… Зберуться десь у кутку чи біля чиєїсь парти, одна одній показують листи, фотографії, сувеніри різні.

А то сядуть, книжками пообгороджуються (щоб хлопці не підглядали) – і пишуть: голови набік посхиляють, літери старанно виводять, кольоровими олівцями квіточки у кутках листів вимальовують (щоб гарно було) – тільки сопуть…

Льодикові все це було б, як то кажуть, "до ґудзика" (подумаєш, пишуть: "А я сьогодні п'ятірку одержала…", "А я вчора таке цікаве кіно бачила"), якби… не марки. Коли він бачив у дівчачих руках довгасті, з тонкого напівпрозорого паперу конверти і на них незнайомі закордонні марки, його очі загорались, а серце жалібно тенькало. Бо ж вони, джеркотухи пискляві, анічогісінько у тих марках не тямлять – розриваючи конверт, безсовісно рвуть і марки (щоб їм спідниці порвало!).

Якось, перехопивши Льодиків погляд, Тося Рябошапка враз стрепенулась і сказала:

– Ой, це ж тобі марку, мабуть, треба!.. Так на, бери!

Й інші дівчатка, почувши, теж ойкнули:

– Ой! Правда! Це ж ти збираєш! Візьми! Візьми!

Льодик почервонів, як помідор, презирливо скривився і сказав:

– С-спас-сибічки! У мене такі є! Скільки завгодно!

Ну не міг же він узяти від них – від них! – цю подачку, як ви не розумієте!.. Хоч у нього, звичайно, таких марок не було!І Ще більша досада і злість на жіноче плем'я охопили його.

"Ич! У марках ні бельмеса не тямлять, а їм з усього світу листи з тими марками йдуть!.. А я…" І якось сама собою виникла у Льодика думка – а чому б оце і йому не почати листуватися з кимось із інших країн. Це ж так просто: написав коротенького листа, а тобі прийшла відповідь, знову написав – і знову відповідь, і щоразу на конверті – марка. Тільки одклеюй і складай у клясер… Але кому й куди писати? Де взяти адресу? У тих сорок-білобок викрасти? Так у них же всі адреси дівчачі. А писати дівчинці, хоч би Льодика й на шматки різали, він не буде. Тільки хлопцеві! Але ж де дістати адресу закордонного хлопця?…

І раптом… Допоміг випадок (недарма він чоловічого роду!).

Льодик узяв у бібліотеці книжку, яку щойно перед ним здала Надя Трав'янко. "Небувале буває" Сергія Алексєєва (бачите, навіть назва символічна!). Прийшов додому, розгорнув, а там – лист. Тільки, будь ласка, не думайте, ніби Льодик такий, щоб просто собі читати чужі листи!.. Але якщо ти така ґава, що залишаєш свої листи у бібліотечних книжках, то хто тобі винен?

Це вже, даруйте, не твій лист, а бібліотечний.

І його можуть читати всі абонементи, тобто абоненти.

А коли і я абонент, то…

Льодик розгорнув листа.

"Добрий день, Надя! Дуже спасибі тобі за фото ваш прекрасний Київ. У мене все порядок. Тільки один неприємність. Я посварився з мій друг Гудрун. Той, що живе в сусідстві, в шостий номер. Ну, ти знаєш. Тому я тепер переживаю. Не знаю, як зробити назад мир і дружба. Ну от. А як ти?

Пиши. Буду відповідати. Привіт.

Еріка".

У Льодика підскочило у грудях серце. Ой! Так це ж те, що треба!

Гудрун! Хлопець! Та ще й посварився з Ерікою. От молодець! Мабуть, здорово вона йому в печінки в'їлася, та Еріка. А що ж! Дівчата – вони всюди однакові. Що в нас, що в них. Мабуть же ж, виставлялася, яка вона прекрасна – і гарна, і метка, і розумна. А йому це набридло, і він послав її по-німецькому куди треба. І тепер вона, бач, переживає, не знає, "як зробити назад мир і дружба". Мабуть, така сама, як Надька Трав'янко, якщо з нею листується. І той Гудрун, сердега, очима кліпатиме і ще візьме й помириться. Треба йому написати, підтримати, застерегти.

Адреса є. Раз по сусідству, – значить, на тій самій вулиці. Правда, прізвища нема. Але Ейзенах – місто невелике. Значить, і будинки там невеликі. І навряд, щоб у шостому номері було багато Гудрунів. Таке незвичне ім'я. Може, він і на весь Ейзенах один.

Відчуваючи жар у грудях і тремтіння в усьому тілі, Льодик сів за листа.

"Добрий день, Гудруне! – бадьоро почав він. – Пише тобі Леонід із Києва. Не дивуйся, що я пишу. Просто наші дівчата листуються з вашими. І мені стало відомо, що ти посварився з Ерікою. Вона тепер переживає і не знає, як з тобою помиритися. А ти не переживай. Держи хвоста бубликом! Я певен, що то вона винна. У нас теж дівчата вередливі, і ми з ними сваримося. З ними інакше не можна.

Давай будемо листуватися. Пиши мені, а я писатиму тобі. З міжнародним привітом Леонід Монькін".

Льодик подумав-подумав і приписав: "Я збираю марки. А ти?"

Він перечитав листа і лишився ним дуже задоволений. Здорово написано, по-чоловічому! Гудрун оцінить. Особливо оте "держи хвоста бубликом"! І приписка ловка. Нічого не просив, і водночас кожному дурневі ясно, що треба прислати марок.

Льодик пішов на пошту, купив спеціальний конверт для міжнародної кореспонденції та відправив листа.

А того, Трав'янчиного, щоб вона ні про що не догадалася, дуже спритно підсунув їй у підручник – хай думає, що сама туди поклала.

І став чекати відповідь. День чекає, два, три… Тиждень чекає…

Щодня по кілька разів зазирає у поштову скриньку. Навіть наважився запитати листоношу. Та усміхнулася й весело сказала: "Пишуть".

За цей час Льодикові двічі вже снилися міжнародні сни.

Одного разу наснилося, що на його ім'я з закордону прибув цілий вагон марок. І він не знає, куди ті марки подіти. Залізничне начальство вимагає, щоб він негайно розвантажував свій вагон, а мама категорично заперечує, щоб він завалював усю квартиру марками.

Удруге йому наснилося, ніби його обирають президентом міжнародної антидівчачої асоціації. Це чомусь відбувалося на вокзалі й обирали його не люди, а… чемодани. З кольоровими закордонними наклейками у вигляді поштових марок. І головував на тих дивних зборах Гудрун, який, до речі, теж був не людина, а чемодан. "Авжеж, – думав уві сні Льодик, – тепер зрозуміло, чому в нього таке ім'я. "Гудрун", "чемодан" – навіть звучить однаково".

І Гудрун-чемодан, плямкаючи кришкою, наче ротом, говорив: "Чого ти дивуєшся? Я ж тобі писав у листі, що президентом будеш ти. Я ж тобі писав", – думав уві сні Льодик. – Як це я забув. Він же мені писав. Я ж одержав від Гудруна листа. Чого ж я дивуюсь".

Так було уві сні. А наяву – ніяких листів не було.

Минув іще тиждень. І ще три дні.

Нічого.

Крім газет, дитячого журналу та рахунків за міжміські телефонні переговори батьків – анічогісінько. Льодик просто зненавидів поштову скриньку (у-у, теж жіночого роду, капосна!). Нарешті він махнув рукою: "Та! Вже не прийде. Мабуть, той Гудрун не одержав мого листа. Прізвища ж я не написав. Ну й не треба! Не дуже й хотілося!"

І от коли він махнув рукою і перестав чекати, несподівано надійшов лист.

Повертаючись зі школи, Льодик зустрівся біля під'їзду з листоношею. Листоноша весело усміхнулась і сказала:

– А-а! Пан Монькін?! Леонід?! Вам лист! – вона швидко перегорнула у сумці велику купу листів, витягла одного й подала йому.

Занімілою рукою Льодик узяв довгастого конверта. І, розгубившись, навіть забув подякувати листоноші. Та, все ще усміхаючись, зайшла до під'їзду, а він лишився надворі.

У лівому куточку конверта була наклеєна синенька стрічечка, на якій білими літерами були написані іноземні слова, а у правому – аж сім різноколірних марок: на одній – дядечко в окулярах, на другій – будинки якісь, на третій – якийсь орнамент, а на чотирьох інших – по дві барвисті гарнющі пташки. У Льодика аж дух перехопило. Таких марок у нього ще не було.

"Молодець, Гудрун! Ух молодець! Не хлопець, а молоток!"

Тремтячими пальцями Льодик розірвав конверт.

На землю посипалися кольорові листівки із зображенням якогось старовинного замку на горі. І ще – зображенням донизу – впала якась менша листівочка, на звороті якої був напис: "Леоніду від Ерики та Гудрун. На дружбу-фройндшафт", – піднявши, прочитав Льодик. Перевернув і… серце в нього зупинилося. З кольорової фотографії, обнявшись, усміхалися йому… дві дівчинки…

Якби з неба просто на голову йому зараз упав марсіанин – Льодик не був би такий вражений. Гудрун – дівчинка!.. Це було неймовірно. Як це могло бути?! Ерика ж писала: "Мій друг Гудрун", "Той, що живе в сусідстві…". І раптом Льодик згадав: "Тільки один неприємність…" Та то ж вона просто… просто помилилась. Погано ще знає мову і плутається у родах й відмінках. А він, йолоп: "Держи хвоста бубликом!.. У нас теж дівчата вередливі, і ми з ними сваримося. З ними інакше не можна…" От тобі й маєш – "один неприємність"!.. От уже сміялися, мабуть!..

З під'їзду вийшла усміхнена листоноша.

– Ну що – дочекався? Приємно одержувати листи, правда ж? О, та ще й од дівчат! – вона зиркнула на фотографію, яку він не встиг сховати, підморгнула йому й пішла.

Краще б вона вдарила його своєю сумкою по голові!

"Дочекався"! Справді, дочекався!

Ой! Що ж тепер буде!

Ерика й Гудрун, звичайно ж, написали Наді Трав'янко, а та рознесе по всій школі… І… "У нас теж дівчата вередливі…" Ну дадуть йому тепер ці дівчата! Задражнять, засміють – жити не захочеш!.. Хоч на край світу тікай!

Наступного дня Льодик до школи не пішов.

Зранку заохав, застогнав і сказав мамі, що дуже болить голова й горло. Мама, звичайно, стурбовано обмацала його лоба і, хоч температури не виявила, сказала, щоб сидів удома.

До півдня Льодик пролежав на тахті, перебираючи і переглядаючи марки. Для нових семи марок він одвів окрему сторінку клясеру. Що б там не було – не викидати ж їх!

Лежав, переглядав марки і думав.

А ті Ерика й Гудрун, видно, єхидні дівчата. Ні слова йому не написали, тільки підписали фотографію – і все. Мовляв, дивись, дурню, і начувайся. Догадуйся сам, у яку калюжу ти сів зі своїм листом! Марок йому, бач, закортіло! Барахольщик! Так на тобі марки, клей їх собі хоч на носа! Але за ті марки ти ще заплатиш! Сльозами вмиєшся!

І так Льодикові стало кепсько, так кепсько, що йому здалося, наче він і справді захворів. І голова начебто заболіла, і горло… І температура ніби підвищилась.

А вдома нема нікого. Тато й мама на роботі, прийдуть тільки увечері.

Льодик відчув себе таким самотнім і нещасним, і так йому стало себе шкода, що він… заплакав.

І в цей час у двері подзвонили. Льодик стрепенувся: "Невже мама?!" Коли Льодик хворів, мама іноді відпрошувалася на роботі й приходила зразу по обіді.

Льодик швиденько витер сльози і побіг відчиняти.

Відчинив двері… й закляк.

На площадці з портфелями у руках стояли Таня Верба, Тося Рябошапка, Люба Присяжнюк і Надя Трав'янко.

– Ти що – захворів?

– Чого ти не був у школі? – Ми принесли тобі уроки.

– І прийшли провідати, бо я одержала вчора листа від Ерики.

Льодик зіщулився, втягнув голову в плечі й позадкував.

– Ой, дівчата, він таки хворий! – вигукнула Тося Рябошапка.

– Дивіться, який блідий!

– І… і заплаканий! Дивіться! – скрикнула Люба Присяжнюк.

– Ой, що тобі болить? – забідкалася Таня Верба.

– Йому треба негайно лягти! – вигукнула Надя Трав'янко.

І не встиг Льодик отямитися, як дівчатка підхопили його попід руки, потягли до тахти і силоміць поклали.

"Ну, зараз почнеться!" – з відчаєм і безнадією подумав Льодик і заплющив очі – він не хотів бачити їхніх торжествуючих облич.

На якусь мить дівчата завмерли. А тоді…

– Ой, – прошепотіла Тося Рябошапка. – Дивіться, як йому погано!

– Здається, знепритомнів! – прошепотіла Таня Верба.

– Бідолаха! – прошепотіла Люба Присяжнюк. – Бачите, який він тонкий і вразливий. А ми…

– А ми, – зітхнула Надя Трав'янко, – ми ж завжди вважали, що він противний… А він узяв і помирив Ерику й Гудрун.

Льодик ледь-ледь розплющив одне око – сміються, чи що? Та дівчатка й не думали сміятися. Обличчя в них були абсолютно серйозні й зосереджені.

– Так же ж і пишуть, – знову зітхнула Надя Трав'янко. – "Нас помирив ваш хороший товариш Леонід Монькін. Передайте йому дуже спасибі!" І що він там таке написав?…

І раптом Льодик усе зрозумів. І зовсім розплющив очі. Авжеж! Він написав Гудрун, що Ерика переживає, і Гудрун стало совісно, і вона перша побігла миритися (це ж так важливо, щоб хтось перший зробив крок!). Отже, сам того не бажаючи, він допоміг їм помиритися. І, вдячні йому за це, вони не стали писати, як він помилився… І ніхто з нього тепер не сміятиметься й не кепкуватиме. Гаряча хвиля несподіваної радості зненацька огортає Льодика, і він не може втриматися від усмішки. Дівчатка дивляться на нього і теж щиро й радісно усміхаються.

І тут йому враз спадає на думку, що радість – жіночого роду… І дружба, між іншим, – теж…

Але мир – усе-таки чоловічого…

Питання на перевірку уважності. Скільки нових марок з'явилось у хлопчика після відповіді Еріки?