Релаксаційна казка "Чому фарбують яйця?"

Прочитайте казку
Чому фарбують яйця
Давним-давно, коли світ був іще молодий і сонце сідало спати раніше, ніж зараз, жила в селі дівчинка, яку звали Маринка. Очі в неї були темні, як нічне небо,
а коси — довгі, як соняшникове стебло.

Жила вона з бабусею Явдохою у білій хаті під солом’яним дахом. І найбільше Маринка любила сидіти на теплій печі і слухати, як бабуся розповідає казки.

Одного разу, напередодні Великодня, коли вся хата пахла паскою і цибулевим лушпинням, Маринка підійшла до бабусі й запитала:

— Бабусю, а чому ми фарбуємо яйця?
Курочці вони й так гарні — білесенькі чи коричневі.

Бабуся всміхнулась, протерла руки фартухом і сказала:

— Сідай, онучко. Я розкажу тобі те, що розповідала мені моя бабуся,
а їй — її бабуся. Це давня-давня правда.



Колись, дуже давно, жило на світі Зло. Воно мало тисячу ланцюгів, якими було прикуте до темної гори. І кожного разу, коли люди сварились, обманювали один одного чи забували про добро — один ланцюг розривався.

Але Зло боялося одного. Воно знало: доки люди малюють писанки — доти воно не вирветься на волю.

Бо в кожній писанці живе молитва.

Маринка здивовано подивилась на яйце в бабусиних руках.

— В отакому маленькому?

— В отакому, — кивнула бабуся. — Давні українські жінки знали: яйце — це початок усього. В ньому — зародок нового життя. Тому, коли малюєш на ньому ромб — це земля, яка родитиме. Малюєш безкінечник — щоб рід не перервався ніколи. Малюєш сонечко — щоб світло завжди перемагало темряву.

— А чому їх фарбують у різні кольори? — запитала Маринка.

Бабуся взяла до рук червоне яйце і сказала:



— Кожен колір — це своя мова. Червоний — це добро, радість і життя. А ще — Воскресіння Христове. Ось чому червона писанка є найголовнішою на Великдень.

— А чорна? — злякалась Маринка. — Чорна ж страшна.

Бабуся всміхнулась.

— Ні, онучко. Чорний — це колір нашої землі. Темної, родючої, тієї, що дає нам хліб. У чорному немає страху — є сила. Жовтий — то сонце і врожай. Зелений — весна, пробудження, надія. А білий — чистота душі.

— Бабусю, то виходить — кожна жінка, яка малює писанку, тримає той ланцюг?

— Кожна жінка. Кожна дівчинка. Кожен, хто малює з любов’ю, — відповіла бабуся.

І в хаті стало тихо. Тільки тріщав вогонь у печі та пахло воском.

Маринка підійшла до столу, де лежали приготовлені яйця. Взяла одне до рук — тепле, гладеньке, з ледь помітними цятками.

— Навчи мене, — сказала вона.

Бабуся всміхнулась — не дивуючись, бо наче знала, що так буде.

Вони сіли поруч. Бабуся показала маленький писачок — паличку з металевою воронкою на кінці, в яку наливають розтоплений бджолиний віск.

— Спочатку малюємо воском, — пояснювала вона. — Де поклали віск — туди фарба не проникне. Потім занурюємо у жовту фарбу. Знову малюємо воском — і в наступну фарбу. Так шар за шаром народжується писанка.

— А фарби звідки? — запитала Маринка.

— Колись усе брали з того, що росло навколо. Жовтий — з кори яблуні або гречаної соломи. Зелений — з кропиви. Чорний — з лушпиння соняшника або дубових горішків. А червоний — найважчий — зі звіробою. Природа сама давала фарби, треба було лише знати, де шукати.

Маринка малювала повільно. Спершу хрестик — за маму. Потім зірочку — за тата. Сонечко — за бабусю. Квіточку — за все село.

Руки тремтіли, лінії виходили криві. Але бабуся не виправляла — лише дивилась і посміхалась.



Як б’ються яйцями

На Великдень усі зібрались біля церкви. Дзвони гриміли так,
що здавалось — небо теж радіє.

Хлопчик Іванко підійшов до Маринки з яйцем у руці та хитро всміхнувся:

— Христос Воскрес! — сказала Маринка.

— Воістину Воскрес! — відповів Іванко, і вони вдарили яйцями одне об одне.



Маринчина писанка вистояла. Вона засміялась — адже казали: чиє яйце не тріснуло, тому весь рік буде щастя й здоров’я.

— Чому ми так робимо? — запитав хтось із малюків поруч.

Маринка вже знала відповідь:

— Коли два яйця б’ються і одне витримує — це знак. Знак того, що добро сильніше за зло. Що нове перемагає старе. Що життя — це не крихке, якщо в ньому є любов.

Малюки слухали, відкривши роти. А Маринка раптом зрозуміла: вона щойно зробила те саме, що бабуся робила для неї. Передала далі.



Кошик до церкви

Вранці бабуся виклала у вишитий кошик паску — високу, з рум’яною скоринкою — і поруч поклала писанки: червону, жовту, чорну з білими зірочками. І Маринчину — криву, але щиру.

Зверху накрила вишитим рушником із червоними маками.

— Несемо святити, — сказала вона.

Маринка йшла поряд і тримала кошик за ручку. Навколо тягнулись такі самі люди — з кошиками, зі свічками, з тихими усмішками.

І дівчинка відчула щось дивне і тепле всередині. Ніби вона — частина чогось великого. Чогось, що було до неї і буде після.

— Бабусю, — прошепотіла вона, — я хочу навчитись малювати писанки так само добре, як ти.

— Вже навчилась, — відповіла бабуся і поклала руку їй на плече. — Бо ти намалювала з любов’ю.

Поки люди малюють писанки — пам’ять живе. Поки пам’ять живе — живе і народ.

Старовинні орнаменти та символи писанок

Для допитливих дітей
- Як ти думаєш, що таке писачок?

Писачок — це справжній інструмент писанкаря: паличка з маленькою металевою воронкою, куди наливають розтоплений бджолиний віск. Ним малюють візерунки на яйці, а потім яйце занурюють у натуральну фарбу. Колись фарби робили самі: жовту — з кори яблуні, зелену — з кропиви, чорну — з дубових горішків, червону — зі звіробою.
В Україні є цілий Музей писанки в місті Коломия — там зберігається
понад 20 тисяч писанок!

Відпочинь. Послухай пісню. Заспівай