НМТ курс з історії України

Нова січ - остання Запорозька Січ була заснована з дозволу і під наглядом російського уряду 31 березня 1734 року отаманом-гетьманом І. Малашевичем на Правобережжі Дніпра у Великій плавні, що займала 26-тисяч десятин. Підставою для подальшого існування Нової Січі як території був підписаний у 1734 році Лубенський договір про визнання запорожцями московського протекторату. Для нагляду за діями козаків царський уряд побудував за 2 км від Нової Січі укріплення з двома напівбастіонами і постійною залогою — так званий Новосіченський ретраншемент.

Остання Запорозька (Підпільненська) Січ (1734—1739). Розташовувалася на великому півострові, що омивався р. Підпільною (притока Дніпра). Для нагляду за діями козаків царський уряд побудував у 2 км від Нової Січі укріплення з двома напівбастіонами і постійною залогою — т.зв. Новосіченський ретраншемент. З Нової Січі вирушало Запорозьке Військо на театр російсько-турецьких воєн у 1735—1739 і 1768—1774, у 1771—1773 з січової гавані виходила запорозька флотилія, що двічі здійснила Чорноморсько-Дунайську експедицію. На початку червня 1775 за наказом Катерини II Нова Січ була зруйнована, а Вольності Війська Запорозького анульовані. На місці Січі виникло с. Покровське, яке в 50-ті роки XX ст. опинилося під водами штучного Каховського моря.

На території сучасної України, в Північному Причорномор’ї, існувало понад 30 грецьких колоній. Першою грецькою колонією на півдні України історики вважають поселення на острові Березань, що неподалік сучасного міста Очакова Миколаївської області. Найбільшими з них були Пантікапей («Рибний шлях»), Херсонес («Півострів») та Ольвія («Щаслива»).

Поліс, який заснував колонію, називали метрополією, що в перекладі з грецької означає «материнське місто».

Велика грецька колонізація (VIІІ-VI ст. до н .е.) — процес заснування грецькими полісами власних поселень на нових землях.

Колонії (античні) — поселення, засновані греками в процесі колонізації Середземномор'я й Чорноморського узбережжя.

Колонізація — переселення на нові землі та їх господарське освоєння.

Місто-метрополія — місто, яке є засновником нового поселення — колонії.

Давньогрецький глиняний посуд — амфори, що використовувалися для перевезення олії та вина. Музей підводної археології в Бодрумі (Туреччина).

882 року з далекого Новгорода вирушила флотилія, що тримала курс на південь. Заволодівши Смоленськом і Любечем, новгородські бойові дружини на чолі зі своїм полководцем Олегом невдовзі підійшли до гір Київських.

Дізнавшись, що княжать тут Аскольд і Дір, Олег відрядив до них своїх послів, які сказали київським правителям, буцімто вони купці, що йдуть до греків, і запросили киян поглянути на їхні товари. Коли ж Аскольд і Дір прийшли на берег Дніпра, де “купці” розіпнули намет, сховані воїни Олега вийшли з лодій і вбили Аскольді і Діра.

Після прибуття Олега на береги Дніпра Київ став стольним градом усієї Руської держави. Під зверхністю Києва і об'єдналися землі схіних слов'ян від Новгорода на півночі й до причорноморських степів на півдні. Ясна річ, що сталося це не відразу, але Олег поспішив офіціально оголосити Київ своєю столицею.

Як розповідає літописець Нестор, “І сів Олег і князюючи в Києві, і мовив Олег: ”Хай буде се мати городам руським".

Якщо раніше у літописах писали: “…поляни, яких нині звуть Русь”, то з цього моменту поняття “Руська земля” поступово розширюється. Тепер на сторінках літопису воно виступає у кількох значеннях - як територіальна назва Київщини, Чернігівщини і Переяславщини. а також вживається стосовно всіє різноликої в етнічному відношення території Давньоруської держави.

Київському князю доводилось довго підкорювати своїй владі східнослов'янські племінні союзі.

Літописні оповіді, висвітлюючи події к. ІХ - др.п. Х ст. повідомляють про “примучення” і обкладення даниною племінних союзів древлян, сіверян, радимичів та уличів.

Утвердившись у Києві. Олег почав воювати спочатку проти древлян і, покоривши їх, наклав на них данину велику.

Під 885 роком літопис сповіщає про те, що Олег встановив свою владу над полянами, древлянами. сіверянами, радимичами, а з тиверцями та уличами продовжував воювати.

Системі “примучування” племінних союзів і обкладання їх даниною відповідало полюддя як форма збору данини.

Полюддям називали і сам об'їзд київським князем підвладних земель для збору данини. Київський князь зі своїми дружинниками вирушув на полюддя звичайно восени і тільки навесні повертався до стольного граду. Данина стягувалась у заздалегідь визначених місцях - становищах, де в добре натоплених хатах ставав на відпочинок князь разом зі своїм почтом.

Данини вистачало не тільки для того, щоб прогодувати князівських дружинників, а й давало неабиякий прибуток державній скарбниці.

Особливий зиск мали київські правителі від продажу на міжнародних торговельних ринках хутра, меду та інших товарів, здобутих під час полюддя.

У цей час племінні княжіння східних слов'ян ще зберегли певну автономію. Влада київського князя не була ще настільки сильною, щоб впливати на те, як місцеві князі розпорджаються фінансами чи проводять суд на своїх землях.

У місцях, що були центрами племінних княжінь, сиділи місцеві “велиції” (великі) князі, які знаходились у залежностіі від Києва. Вони сплачували київському князю данину і мали ходити з ним у віськові походи.

Київським правителям доводилось рахуватись з цими “велиціями”. Навіть угоди, які укладались з Візантією, були підписані всіма “княжіннями”..

907 року, Олег здійснив грандіозну воєнну експедицію на Константинополь.

“Пішов Олег на Греків… на конях і кораблях, і було кораблів числом 2 тисячі” зафіксував літописець.

Коли руські лодії наблизились до столиці Візантійської імперії, греки замкнули великим ланцюгом затоку Золотий Ріг. У такий спосіб вони перегородили подальший шлях кораблям, змусивши їх пристати до берега на значні віддалі від Константинополя. Тоді Олег звелів своїм воїнам зробити колеса і поставити на них кораблі. Вітер надував вітрила, і кораблі русів рушили суходолом до міста. Це видовище так налякало греків, що вони попросили запросити у Олега миру.

У цій літописній оповіді, мабуть, також реальні події тісно переплелися з легендарними. Очевидно, русам доводилося перетягати лодії суходолом (так званим “волоком”) і цей факт пізніше було по-новому осмислено нащадками.

Тим часом, поставивши Константинополь на коліна, Олег запросив у греків велику контрибуцію - по 12 гривень на кожного воїна ("І зажадав Олег, щоб вони данину дали на дві тисячі кораблів: по 12 гривень на чоловіка, а в кораблі було по 40 мужів").

Крім того, Візантія зобов'язувалась виплачувати щорічну данину руським містам. З-поміж останніх в угоді названо Київ, Чернігів, Переяслав, Полоцьк, Ростов, Любеч, а також інші міста. де, “сиділи князі, під Олегом сущі”.

Русько-візантійська угода 907 року містила також статті, що регулювали торгівельні зв'язки між обома країнами. Визначалася певна кількість руських купців, яких мали утримувати у Візатії і яким надавалося право безмитної торгівлі у Константинополі.

Потім Олег на знак перемоги повісив щита свого на ворота Царгорода і повернувся до Києва.

Не одна Візантія познала тоді силу руського меча. У складі візантійського війська давньоруські дружинники воювали з арабами на Кріті, брали участь в італійському поході проти лангобардів у 936 році за імператора Романа Лакапіна. Великого розголосу набули також походи русів на Каспійське побережжя Кавказу та Закавказзя у 909-910 рр. та в 912-913 рр.

Свідченням широко визнання Русі на міжнародній арені було також урочисте поновлення русько-візантійської угоди у 911 році. До Константинополя з Києва прибуло представницьке посольство у складі 15 чоловік “іже послані від Олега, великого князя Руського, і всіх, що є під рукою його, світлих бояр і князів”. Ця угода “миру і любові” закріплювала рівноправні союзницькі відносини між обома країнами, що встановилися після 907 року.

Підводячи підсумки діяльності Олега, літописець під 912 роком повідомляє про те, що “Жив Олег, мир маючи з усіма країнами”.

Однак якихось конкретних свідчень про князювання Олега у Києві літописець не наводить, а переповідає знамениту легенду про смерть його “від коня”.

Олег повірив у пророцтво волхвів-ворожбитів, що прийме він смерть від коня свого, і дав слово ніколи не сідати на нього, ні бачити його.

Через багато років, дізнавшись про смерть того коня, він забажав оглянути кістки його. І,коли насміхаючись над волхвами, яким був повірив, пхнув Олег ногою череп коня свого, виповзла звідти змія і вжалила його. за свідченням автора “Повісті минулих літ”, Олега було поховано у Києві на горі Щекавиця.

Новгородські ж перекази називають місцем його поховання місто Ладогу, на півночі.

Легенда про смерть Олега, на думку деяких дослідників, походить від скандинавських переказів про норвезького воїна Одду. Вочевидь, в усних переказах, вона потрапила на землі Русі, була призвичаєна до наших умов і записана літописцем. Чому саме Олег так загинув? Бо в свідомості тогочасних людей він був чужою людиною, прийшов до Києва “із-за моря”. Навіть смерть від коня підкреслює нелюбов тогочасних мешканців Русі до Олега. Адже пророцтво смерті від коня, який у народних переказах втілює тільки добро, могла бути наврочена лише ненависному завойовнику, підступному вбивці руського князя з династії Києвичів.

У XIV-XV ст. Україна стала об'єктом уваги іноземних держав — Литви, Польщі та Угорщини, які прагнули територіального розширення за рахунок українських земель.

Закарпаття, розташоване на південних схилах Карпатських гір та в басейні р. Тиси, у X-XI ст. входило до складу Київської Русі. Занепад Київської держави, монголо-татарська навала активізували загарбницькі наміри Угорщини. У XII ст. вона поширила свою владу на території сусідніх держав, у тому числі і на Закарпаття. Остаточно ці українські землі було включено до складу Угорщини у другій половині XIII ст.

Інша українська земля — Буковина, розташована між середньою течією Дністра та Головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії річок Пруту і Серету, у 1349 р. також була загарбана Угорщиною. З 1359 р. Буковина увійшла до складу Молдавського князівства. У першій половині XVI ст. Буковина разом із Молдавією підпала під владу Туреччини.

Чернігово-Сіверщина

У першій половині 13 століття, в наслідок подальшого дроблення на уділи та довгої боротьби чернігівських князів за Київ і Галич, що велася з перемінним успіхом, Чернігівське князівство занепало. В 1223 році у битві на Калці загинув чернігівський князь Мстислав Святославич.

18 жовтня 1239 Чернігів захопили монголи, а князь Мстислав Глібович урятувався лише втечею до Угорщини. Його наступник Михайло Всеволодович був убитий монголами під час відвідин Орди (леґенда зробила з нього мученика за віру). Чернігівське князівство, розділене на низку уділів, на довгий час потрапило у безпосередню залежність від Золотої Орди. Частина населення відійшла на північ, де постав новий центр — Брянськ. Останнім знаним чернігівським князем з лінії Ольговичів був Леонтій (бл. 1300).

Відомо, що в Чернігові був удільним князем Роман Михайлович (імовірно, з руської династії), який загинув у Смоленську в 1401 році. Протягом перебування в складі Великого князівства Литовського і Руського землі Чернігівського князівства кілька разів змінювали господаря.

У 1355–1356 роках Чернігів був звільнений від влади Золотої Орди литовсько-руськими військами під керівництвом литовського князя Ольгерда Гедиміновича, який приєднав землі Чернігівського князівства до Великого князівства Литовського і Руського.

Прагнення Литви об’єднати під своєю владою «всю Русь» наштовхнулося на протидію Московського князівства, яке проводило т.зв. політику «собирания русских земель». Водночас із воєнними діями на заході в середині 50-х років XIV ст. Литва розпочинає активний наступ на чернігово-сіверські землі. Активну роль в експансії Литви на схід і південь відігравав син Гедиміна — великий князь литовський Ольгерд (1345—1377). Доручивши своєму брату Кейстутові оборону Литви на заході від німецьких рицарів, Ольгерд енергійно продовжував політику свого батька — приєднання давньоруської спадщини. У 1350-х роках він прилучив північну частину Чернігово-Сіверщини з містами Брянськ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Стародуб, створивши тим загрозу Московському князівству. Відкритий конфлікт між обома державами спалахнув у 1368 р., коли Ольгерд втрутився у боротьбу московського і тверського князів на боці останнього. Несподівано литовське військо вступило у межі Московського князівства і підійшло до Москви, оточивши в кремлі князя Дмитра Івановича. Проте здобути кремль не вдалося. Спустошивши навколишню місцевість, Ольгерд був змушений відступити. Ця литовсько-московська війна (1368 — 1372) стала початком упертої і довголітньої боротьби між Московським князівством і Литовською державою за гегемонію на сході Європи.

У 1496 році Великий князь Литовський Олександр Казимирович надає Чернігів «для годування» князю-московиту Семену Можайському, який попросив політичного притулку в Литві, тому що ворогував із великим князем Московським Іваном III. Але вже 1500 року цей князь, вчинивши державну зраду, разом з іншими сіверськими князями-емігрантами з Московії, переходить на державну службу до московського князя Івана III, що спровокувало чергову московсько-литовську війну. У квітні 1500 року Чернігів було окуповано московськими військами. За мирним договором 1503 р. всі сіверські міста відійшли до Московської держави.

• Успіху литовців сприяло те, що руські землі були ослаблені золотоординським пануванням.

• Більшість місцевого населення розглядало литовців не як завойовників, а як визволителів від татар.

• Руські князі та боярство не намагалися боротися з литовцями, а в більшості випадків добровільно визнавали їхню владу.

• Золота Орда в цей час була ослаблена боротьбою за владу і усобицями між ворогуючими ордами.

Вирішальним у підкоренні українських земель Литві став 1362 р. Цього року військо трьох сусідніх народів – литовського, українського та білоруського – розгромило військо монголо-татар на Синіх Водах, давши початок звільненню українських земель від монгольського іга.

Битва на Синіх Водах - історична битва між литовсько-руським військом та військами Золотоординської імперії, що відбулася 1362 року на річці Синюха (Сині Води). В результаті битви литовсько-руське військо здобуло перемогу, що вважається завершенням звільнення земель Русі від ординського панування.

«Значення битви на Синіх Водах для входження руських земель до складу Князвства Литовського»

Основні факти:

Дата: 1362 рік.

Місце: Річка Синюха (Сині Води), південь України.

Учасники: Литовсько-руське військо (Ольгерд) проти Золотоординських князів.

Результат: Перемога литовсько-руського війська.

Значення: Завершення звільнення земель Русі від Золотої Орди. Руські землі складали близько 90 відсотків усієї території Великого князівства Литовського, і приблизно таке ж співвідношення існувало щодо національного складу населення. Тому литовську державу тих часів деякі дослідники небезпідставно називають також Литовсько-Руською державою.

Литовський період історії України був новою фазою розвитку того самого суспільного організму, успадкованого від Київської Русі. Руські землі в економічному і культурному відношенні стояли вище Литви. Не випадково литовські завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним впливом східнослов'янських народів.

Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрацій та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. Навіть офіційний титул литовського князя розпочинається словами: "Великий князь Литовський і Руський...". Саме тоді з'явилась відома приказка: "Квітне Польща латиною, квітне Литва русиною".

Литовські князі переходили в православ'я, сприймали мову, культуру, звичаї Русі, охоче укладали шлюби з українськими та білоруськими княжими доньками.

Отже, спочатку литовська зверхність не була надто обтяжливою для України. За цих сприятливих для українського народу умов Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність.

Але після смерті Ольгерда в зовнішньополітичному становищі Великого князівства Литовського настав перелом, що обумовив новий напрям усієї подальшої його історії. Цим переломом стала Кревська унія Литви з Польщею (1385 р.), яка поклала початок новому періоду в історії Литовської держави – поступового витіснення руських впливів польськими.

Працюємо зі схемою: «Соціальний устрій населення в ХІІІ – ХІV»

Засновником Великого князівства Литовського був Міндовг, який у середині XIII ст. об’єднав під своєю владою Аукштайтію, Жемайтію, частину Ятвягії та оволодів частиною Західної Русі. На початку 60-х років XIII ст. Міндовг зробив спробу захопити також Чернігово-Сіверщину.

Швидке зростання Литовської держави почалося при Гедиміні (1316-1341). Добре зміцнивши тили, він узявся за розширення своїх володінь. Цьому сприяло те, що литовські князі дуже ретельно подбали про розбудову військової справи. Вони постановили за правило: хто має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто ж відмовляв­ся від військової повинності, у того забирали землю. Це правило поширювалось на всі суспільні верстви - від князів до селян. Можна сказати, що Литва на той час мала велике організоване військо. Гедимін завершив приєднання білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання українських земель. Експансія Литви на схід і північ Русі натрапила на сильний опір з боку Московського князівства. Вирішальна роль у захопленні українських земель належить сину Гедиміна - Ольгерду (1345-1377), який заволодів Чернігово-Сіверщиною, а в 1362 р. зайняв Київ.

Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрацій тощо були прийняті Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала руська, нею велися всі ділові папери.

Литовські князі переходили у православ’я, сприймали мову, культуру, звичаї Русі, охоче укладали шлюби з українськими та білоруськими княжими доньками.

Отже, можна виділити такі особливості статусу українських земель у складі ВКЛ:

• приєднання відбувалося переважно мирним шляхом через бажання князівств позбутися монгольського ярма;

• система управління залишалася незмінною: руські князі сплачували щорічну данину та надавали збройну допомогу;

• руська мова стала державною;

• православна церква зберігала панівне становище;

• збереглося руське законодавство;

• литовці приєднувалися династичними шлюбами з українцями;

• панувала українська культура.

До середини XIV ст. Велике князівство Литовське цілком сформувалося, як держава та значно розширило свою територію. Це розширення відбувалося, в основному, за рахунок входження до складу ВКЛ білоруських та українських князівств.

з 1398р. Литовська держава стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтіське.

1401 року була підписана Віленсько-радомська унія. Це зближення створило умови для перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві (1410).

В 1432-1440 рр. у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському відбувалась ще одна громадянська війна. Протягом 4 років (1432-1435) в межах ВКЛ фактично існувало дві держави — власне Литва і Велике князівство Руське. Перше очолював Сигізмунд, друге - Свидригайло, якого проголосили Великим князем Руським (Київським). Хоча осідком Свидригайла вважався Полоцьк.

Політичний та державний устрій ВКЛ формувався у 15-16 ст. як станово-представницька монархія, влада, у якій сконцентрувалася в руках литовської магнатсько-шляхетської верхівки. Відбувається посилення влади феодалів над селянством, оформлення їх особистої залежності, втрата прав на землю.

Експансія — прагнення держави до захоплення нових територій.

Інкорпорація — приєднання, включення нових територій (земель, держав).

Литовсько-татарський кондомініум — спільне управління приєднаними українськими територіями, за якого зберігалась їх данницька залежність від Орди.

Унія — союз, спілка, об’єднання, єдність.

Верхній замок Луцька, пам'ятка архітектури та історії національного значення.

Літописний Лучеськ з його фортецею вважають дітищем Володимира Великого. Він не був таким могутнім і обороноздатним, як у часи литовських князів, однак, попри це, 1069 року зумів витримати облогу польського війська під час походу на Київ короля Болеслава II Хороброго.

11 жовтня 1618 р. військо королевича Владислава та козаки Петра Сагайдачного розпочали наступ на Москву. Штурм тривав протягом декількох годин з третьої ночі і до світанку. Нападники змогли увірватись до міста зі сторони Арбатських воріт, проте, не отримавши належну підтримку, атака зупинилася. Не бачачи можливості продовження атаки, підрозділи Речі Посполитої із невеликими втратами відступили від міста.

Важкі воєнні обставини змусили московську владу піти на переговори, що вперше відбулися 31 жовтня поблизу Тверських воріт. Протягом листопада велись тривалі переговори між польськими та московськими послами. Кожна з сторін очікувала скорішого виснаження свого супротивника. Тим часом окремі загони запорожців продовжували атакувати московські міста на північ та північний-захід від Москви, розорюючи Ярославський та Вологодський повіти, тим самим підриваючи економічні ресурси держави.

Петро Конашевич-Сагайдачний — український полководець, гетьман реєстрового козацтва, кошовий отаман Запорізької Січі. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства, організатор доби козацьких походів.

У період між 1605 і 1610 Сагайдачний стає на чолі Січі кошовим отаманом.

У 1616 році відбувся історичний похід на Кафу, турецьку твердиню в Криму з найбільшим в імперії ринком рабів.

Згодом Сагайдачний та очолюване ним козацьке військо, спільно із польською армією, відіграло вирішальну роль у розгромі 1621 р. під Хотином турецької армії.

Гадяцький договір — угода, укладена 16 вересня 1658 року під містом Гадяч з ініціативи гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, що передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви.

Умови угоди. Велике Князівство Руське (ВКР) охоплювало територію Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств і входило на рівних правах із Польщею і Литвою до складу Речі Посполитої. Виконавчу владу і командування військом здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Обирали гетьмана козацтво, шляхта та духовенство. Вища законодавча влада належала Національним зборам. У ВКР запроваджувалися посади канцлера (прем’єр), маршалка (спікер), підскарбія (віце-прем’єр і міністр фінансів) і вищий судовий трибунал. Усе діловодство мало вестися руською (староукраїнською) мовою.

ВКР мало право створити монетний двір для карбування власної монети. Збройні сили ВКР: 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. постійного найманого війська. Польським військам заборонялося перебувати на території ВКР. У разі воєнних дій, перебуваючи на територіях ВКР, вони переходили під командування гетьмана.

ВКР мало право на два університети (Києво-Могилянська колегія отримувала такі ж права, як і Краківський університет, а другий вуз мали заснувати в іншому місті), а також відкривати гімназії, колегії (середні навчальні заклади). Землі шляхти, конфісковані після 1648 року, поверталися попереднім власникам. Питання селян та козаків, що вже мешкали на цих ґрунтах, не врегульовувалося. Обумовлювалося лише, що шляхтичам заборонено тримати приватні збройні загони. Саме останній пункт значною мірою пояснює не сприйняття Гадяцького договору значною частиною козацтва і старшини.

Наслідки угоди. Угода не було прийнята українським суспільством за багатьма причинами.

Зборівський договір (1649 р.) – мирний договір, укладений між гетьманом України Б. Хмельницьким і польським королем Яном ІІ Казимиром 8.(18).8.1649 р. у м. Зборові (тепер Тернопільська обл.) після перемоги української армії у Зборівській битві 1649 р. Договір був підписаний під тиском кримського хана Іслам-Гірея III, який, намагаючись не допустити державного посилення України, підтримав польські домагання на укладення перемир’я.

За умовами Зборівського мирного договору Українська держава – Гетьманщина – визнавалась польським урядом у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Волинь та Поділля залишались під владою польського короля.

У Гетьманщині влада належала гетьману (звідси і назва держави), резиденція якого знаходилась у Чигирині. Коронне польське військо на цю територію доступу не мало. Водночас на території козацької держави зберігалась польська адміністрація, хоча на всі відповідальні пости король мав право призначати тільки православних шляхтичів.

За Зборівським мирним договором зберігались Вольності Війська Запорізького, число реєстрових козаків встановлювалося у 40 тис. чол. (насправді їх було значно більше) і проголошувалась амністія всім учасникам національно-визвольної війни. Католицька і православна шляхта зрівнювалася у правах, а православний київський митрополит мав увійти до польського сенату. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Незважаючи на ряд невигідних для України умов (обмеження території, повернення польської адміністрації, заведння реєстру), в цілому Зборівський мирний договір дав можливість Б. Хмельницькому зміцнити становище Української держави.

Наслідки договору:

• ані Україна, ані Річ Посполита не були задоволені договором: почалися антигетьманські виступи селян і міщан, що не потрапили до реєстру; польський сейм схилявся до силового розв’язання козацького питання і протягом 1650 р. готувався до війни з Гетьманщиною;

• договір створив умови для формування української державності.

Андрусівське сепаратне перемир'я 1667 (Андрусівський сепаратний договір, Андрусівський мир) — угода між Московським царством і Річчю Посполитою про припинення війни, підписана (30 січня) 9 лютого 1667 року в селі Андрусове під Смоленськом терміном на 13,5 років. Угода стала завершенням московсько-польської війни 1654—1667 років.
За умовами сепаратного договору:
припинилась польсько-московська війна 1654—1667;
встановлювалося перемир'я на 13,5 років;
під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ;
в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом;
Київ з околицями на два роки передавався Московському царству, проте в умові був ряд застережень, які давали можливість залишити Київ за Московським царством назавжди;
Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав;
царський уряд зобов'язувався виплатити Речі Посполитій як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн польських злотих (близько 200 тисяч рублів).
Річ Посполита і Московське царство зобов'язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана та Османської імперії, що викликало з її боку ворожу реакцію, підсилену підтримкою Франції, Англії, Голландії та Австрії.

Козацькі літописи - це історико-літературні твори кінця XVII – середини XVIII століття, присвячені козацьким війнам та подіям в Україні. Вони відрізняються від традиційних літописів, оскільки, крім хронологічного переліку подій, містять економічну, політичну та культурну характеристику України і сусідніх держав, а також відомості про видатних діячів.

• Жанр:

  Історико-літературний твір, що поєднує елементи літопису, хроніки, щоденника та мемуарів.

• Зміст:

  Більшість літописів присвячені Національно-визвольній війні українського народу (1648-1654 роки) та іншим подіям в історії України.

Найвідоміші козацькі літописи:

"Літопис Самовидця" (автор Роман Ракушка-Романовський), "Літопис Григорія Граб`янки" та "Літопис Самійла Величка

Георгій Нарбут "Еней та його військо", 1919 р.

Катерина Білокур

Марія Примаченко

Самоіш "Бій Богуна з Чарнецьким під Монастирищем в 1653 році”,1931"

Правобережне козацтво в останій третині ХVІІ ст.

Бахчисарайський мир між Москвою та Османською імперією

Після підписання Журавневського миру ( 1676р Польща - Османська імперія) Османська імперія закріпила за собою Поділля і більшу частину Правобережжя. Гетьманом залишили Ю. Хмельницького з резиденцією м. Немирів , контролював його турецький паша , що перебував у Кам’янці-Подільському .

13 січня 1681р. Москва і Стамбул підписали Бахчисарайський мир на 20 років, за ним :

• Кордон між ними по Дніпру;

• Лівобережна Україна з Києвом та Запоріжжямза Москвою, Південна Київщини на і Поділля- за Туреччиною;

• Сторони не споруджують і не відбудовують укріплень між Пд. Бугом і Дніпром і не заселяють ці землі;

• Всі бажаючі мають право полювати, рибалити, добувати сільв Південноукраїнських степах;

• Турецький султані кримський хан зобов’язувалися не допомагати ворогам Московської держави.

Таким чином в самому центрі України утворилася і була закріплена документально «пустка».

У 1684 р. король Ян ІІІ Собеський видав універсал, яким дозволяв козакам колишніх правобережних полків селитися навколо Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас, Умані, Кальника та Білої Церкви.

Це рішення мало декілька наслідків — забезпечувало безпеку південно-східних рубежів Речі Посполитої, відзначало заслуги українського козацтва у протистоянні османській загрозі, а також мало на меті господарське освоєння розореного тривалими війнами українського Правобережжя.

Черговий сейм , скликаний на початку 1685 р., своєю постановою від 16 лютого підтвердив законність королівського універсалу, визначивши наступне: «Усіх козаків низових і українських, які побажали визнати Могилу гетьманом, мають осідати на Україні, їм повертаються їхні прадавні вольності, свободи і привілеї, що були даровані нашими попередниками…».

Процес відновлення

Відновленню життя в Правобережній Україні значну увагу приділяв Степан Куницький , якого Собеський затвердив гетьманом ще в 1683 р. За досить короткий час його гетьманства (1683—1684) були відбудовані міста Корсунь, Богуслав, Мошни.

Гетьману Андрієві Могилі було дозволено набирати полковників не з шляхетського стану, як було досі, а серед козацької старшини. Відразу по цьому на Правобережжі відродилося декілька козацьких полків — Білоцерківський (Фастівський), Брацлавський, Вінницький (Кальницький) та Корсунський.

Для гетьманської резиденції Могила обрав місто Немирів на Вінниччині. Влітку 1687 року призначив наказним гетьманом полковника М. Булигу. Під час гетьманування Могили у 1686, 1687, 1689 роках за дорученням уряду Речі Посполитої складалися козацькі компути (списки, реєстри).

Процес заселення цих земель очолили старі заслужені козаки Семен Палій, Захар Іскра, Самусь (Самійло Іванович) та Андрій Абазин. На відміну від своїх попередників, які спиралися переважно на військовий, авантюристичний елемент, вони віддавали перевагу осілому, землеробському населенню. Декларовані пільги привертали сюди мешканців Лівобережжя, переселенців з інших районів Правобережжя, Галичини, вихідців із Білорусі та Молдови.

На теренах, визначених владою Речі Посоплитої, було створено чотири територіальні козацькі полки. На території полків влада належала полковникам, сотникам й іншим представникам адміністрації. На місцях поширювалися норми звичаєвого та козацького права. У містах і селах створювалися органи козацького самоврядування. Очолював козацьку адміністрацію наказний гетьман, якого призначав король. У 1689—1693 рр. наказним гетьманом був Гришко, а його наступником став Самусь.

Козаки нових полків (2 тис. яких були записані до реєстру) брали активну участь у війні з Османською імперією, за що отримували чималі гроші від влади Речі Посполитої. Зміцнення козацтва призвело до загострення конфлікту із шляхтою, що спалахнув у 1688 р. Але поки йшла війна з Османською імперією, верховна влада Речі Посполитої закривала на це очі.

Проте, постанова сейму дещо запізнилася оскільки на момент її ухвалили на теренах Правобережжя вже існували полки полковників Сулими, Булук-Баші, Барабаша, Корсунця та інших. Вони мали власну самостійно організовану владу, володіли козацькими вольностями й піддаватись королю не мали жодного бажання.

Тим не менш, легітимація козацьких поселень королівським універсалом і сеймовою постановою додало інтенсивності колонізаційним рухам, що перед тим носили стихійний характер. Особливо привабливо для переселенців виглядала Фастівщина, де урядував полковник Семен Палій.

Він користувався великим авторитетом серед козаків і посполитих, мав покровителів в оточенні короля і на його землі охоче переселялися не лише мешканці правого берега Наддніпрянщини, а й з Поділля, Волині, Полісся і навіть Галичини. Також багато охочих переселитись під захист Палія було з Лівобережжя, що дуже бентежило лівобережну старшину і гетьмана Івана Самойловича.

Унаслідок відновлення «козацьких вольностей» наприкінці XVII — на початку XVIII ст. територія Київщини, Брацлавщини, Східної Волині та Центрального Поділля була фактично незалежною від влади Речі Посполитої.

Військово-політична діяльність українських гетьманів й козацької старшини та поступова колонізація ними правобережних земель у першій половині 80-х рр. XVII ст. зрештою принесли свої результати. За визначенням вітчизняних істориків, протягом другої половини 1680-х — 1690-х рр. тут ішов неухильний процес відродження політичних структур Гетьманщини.

У січні 1699 р. в Карловиці було підписано мирний договір між Річчю Посполитою і Османською імперією . Річ Посполита здобула назад Поділля з Кам'янцем, Османська імперія зреклася своїх претензій на Україну. Перед Річчю Посполитою на Правобережній Україні відкривалися привабливі перспективи. Шляхта Речі Посполитої посунула на Поділля, Брацлавщину і південну Київщину. На Поділлі відразу були відновлені старі порядки Речі Посполитої.

Після зменшення османської загрози влада Речі Посполитої вже не була зацікавлена у підтриманні козацького устрою, тому у 1699 р. було прийнято рішення про ліквідацію козацтва на Правобережній Україні. В подальшому це рішення призвело до великого повстання Палія у 1702—1704 рр.

« Вічний мир» між Московською державою та Річчю Посполитою

Щоб залучити Москву до боротьби з Османською імперією та закріпити за собою Правобережжя , король Польщі пішов на примирення з Москвою .

6 травня 1686року між Москвою та Річчю Посполитою було підписано «Трактат про Вічний мри» , за ним:

• Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом та Смоленськ.

• Річ Посполита отримувала 146 тис. рублів компенсації за відмову від претензій на Київ.

• Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Речі Посполитої.

• Південна Київщина й Брацлавщина від містечка Стайок по річці Тясмин, де лежали міста Ржищів, Трахтемирів, Канів, Черкаси, Чигирин та інші, дуже спустошена османсько-татарськими і московськими нападами, мала стати «пусткою», нейтральною територією між Московією і Річчю Посполитою.

• Уряд Речі Посполитої обіцяв надати православним свободу віросповідання, а московський уряд обіцяв їх захищати.

• Поділля залишалося під владою Османської імперії (в 1699 було приєднано до Речі Посполитої).

• Московське царство анулювало попередні договори з Османською імперією та Кримським ханством і вступило до антиосманської Священної ліги, а також зобов'язувалось організувати воєнний похід проти Кримського ханства (Кримські походи 1687 і 1689).

Хоча умови Вічного миру набували чинності відразу після підписання договору, польський сейм ратифікував його тільки в 1710. Вічний мир остаточно затвердив насильницький поділ українських земель між двома державами, що значно ускладнювало і послаблювало національно визвольний рух в Україні.

Україна в повоєнний період (1945–1955). Цей період увійшов у новітню історію як час повоєнної відбудови. Друга світова війна завдала величезних втрат продуктивним силам України й супроводжувалася колосальними жертвами. Водночас її важливим наслідком стало возз’єднання українських земель, здійснене завдяки рішенням глав провідних держав антигітлерівської коаліції.

З огляду на вагомий внесок у розгром нацистської Німеччини та її союзників Україна стала співза сновницею Організації Об’єднаних Націй (ООН) – міжнародної організації, створеної з метою збереження миру та розвитку співпраці між народами. Економіку України відбудовували в надзвичайно складних умовах – внутрішніх і міжнародних.

У 1945 р. Україна стала країною – засновницею ООН. Восени 1945 р. Підготовча комісія розробила порядок денний першої сесії Генеральної Асамблеї ООН. Віцеголовою Під го товчої комісії був тодішній нарком закордонних справ УРСР Дмитро Мануїльський.

Запрошення делегації УРСР на Сан-Фран циську конференцію 1945 р., за офіційною версією, свідчило про міжнародне визнання внеску українського народу в перемогу в Другій світовій війні. Українська РСР (звісно, у складі СРСР) стала настільки помітним фак тором антигітлерівської коаліції, що здобула право бути фундатором Організації Об’єд на них Націй.

Василь Симоненко

Василя Симоненка називали “витязем молодої української поезії”.

Дисидент. Разом з іншими талановитими представниками української молоді Василь Симоненко бере участь у роботі Клубу творчої молоді, їздить Україною, спілкуючись із ровесниками.

Помер він 14 грудня 1963 р. Поет прожив лише 28 років.

Василь Стус був представником українського культурного руху шістдесятників. Псевдонім В. Стуса – Василь Петрик. Василя Стуса прийнято називати дисидент. Бере участь у роботі Клубу творчої молоді. Василь Стус у кінотеатрі “Україна” (С.Параджанов, “Тіні забутих предків”, Київ, 1965) виступив проти арештів української інтелігенції. Він сказав: “Хто проти диктатури – Встаньте”.

Повномаштабне вторгнення

Мізинська стоянка палеоліт

античність

трипілля

Збручський ідол слов'ян

Україна в повоєнний період 1945– 1955 рр.

Україна в умовах десталінізації 1956–1964 рр.

Україна в період системної кризи радянського ладу 1965–1984 рр.

Відновлення державної незалежності України 1985–1991 рр.

Розвиток України як незалежної держави 1992–2013 рр.

Європейський вибір України. Російсько-українська війна з 2014 р.

16 серпня 1945 р. – підписання Договору про радянсько-польський державний кордон

29 червня 1945 р. – підписання Договору між СРСР і Чехословацькою Республікою про возз’єднання Закарпатської України з УРСР 10 лютого 1947 р. – підписання мирних договорів представниками УРСР (у складі 20 інших союзних та об’єднаних держав) із Румунією, Угорщиною, Фінляндією, Болгарією та Італією

4 квітня 1949 р. – створення Організації Північноатлантичного альянсу (НАТО)

Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ) – міжнарод на економічна організація країн «народної демократії», яку створили в Москві в січні 1949 р. СРСР, Болгарія, Польща, Румунія, Угорщина, Чехословаччина.

У 1955 р. економічний союз було доповнено військовим –Організацією Варшавського договору (ОВД). Він юридично закріпив присутність радянських військ у Центрально-Східній Європі.

Карікатура Текст до карикатури: «План Маршалла – те саме, що план маршала Сталіна, але без механічних проблем»

22 січня 1946 р. у складі УРСР було створено Закарпатську область із центром у м. Ужгород. Крім неї, до західних областей належали: Волинська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Дрогобицька (у 1959 р. об’єднана із Львівською), Станіславська (у 1962 р. перейменована на Івано-Франківську), Чернівецька, Ізмаїльська (існувала в 1940–1954 рр., у 1954 р. увійшла до складу Одеської області)

Останній обмін територіями з Польщею відбувся в лютому 1951 р.

9 вересня 1944 р. – підписання між Польським комітетом національного визволення і урядом УРСР угоди про обмін населенням.

Січень – квітень 1946 р. – «Велика блокада»

28 квітня – 29 липня 1947 р. – акція «Вісла»

21–26 жовтня 1947 р. – операція «Захід»

5 березня 1950 р. – загибель Романа Шухевича

Вісла - Військово-політична операція польської прорадянської влади, що стала інструментом етнічної чистки й полягала в депортації українського населення з південно-східних регіонів Польщі (Лемківщина,Холмщина, Надсяння й Підляшшя) до її північно-західних земель.

Ще у квітні 1947 р. політбюро ЦК Польської партії робітничої ухвалило створити для застрашення непокірних українців концтабір у Явожно.

Роман Шухевич (псевдо Тарас Чупринка), (1907–1950) Політичний і військовий діяч українського революційно-визвольного руху 1920–1950-х років, генерал-хорунжий УПА (1944). Брав активну участь у діяльності Карпатської Січі. Під час розколу в ОУН увійшов до складу Революційного проводу ОУН, створеного С. Бандерою. Навесні 1941 р. очолив батальйон «Нахтігаль» з української сторони. Брав участь у проголошенні Акта відновлення української державності 30 червня 1941 р. У серпні 1943 р. був обраний головою Бюро Проводу ОУН і призначений головним командиром Української повстанської армії.

У травні 1954 р. у підземному бункері на Львівщині був заарештований голова Генерального секретаріату УГВР, головний командир УПА і провідник ОУН в Україні Василь Кук.

Квітень 1945 р. – арешт митрополита УГКЦ ЙосипаСліпого (ув’язнений до 1963 р.)

8–10 березня 1946 р. – Львівський псевдособор, на якому було ліквідовано УГКЦ

1950 р. – завершення суцільної колективізації взахідних областях України

У 1946–1947 рр. у Дрогобицькій області було відкрито газові родовища, а в

1948 р. – побудовано найбільший тоді в СРСР і Європі магістральний газогін

Дашава – Київ.

Йосип Сліпий (1892–1984)

Митрополит Української греко-католицької церкви від 1944 р. З 1929 р. перший ректор греко-католицької Львівської богословської академії, створеної на базі греко-католицької семінарії з ініціативи митрополита Андрея Шептицького в 1928 р. У 1945 р. заарештований, перебував в ув’язненні, на каторжних роботах, у засланні. 1963 р. звільнений за клопотанням Папи Римського Івана ХХІІІ і президента США Джона Кеннеді. Виїхав до Італії, оселився у Ватикані. 1965 р. Папа Павло VI надав Й. Сліпому титул кардинала.

1946–1947 рр. – масовий голод в УРСР

Березень 1946 р. – затвердження Верховною Радою УРСР п’ятирічного плану відбудови і розвитку народного господарства на 1946–1950 рр.

1948 р. – ліквідація Єврейського антифашистського комітету

1948 р. – розгортання антисемітської кампанії цькування так званих космополітів

Карикатура з журналу «Перець», 1948 р. Текст до карикатури: «До зустрічі нового квартиранта. – Добро пожалувати, товаришу ГАЗ!»

Репатріація – повернення до країни осіб, які внаслідок різних причин опинилися на території інших держав.

ПРИЧИНИ ГОЛОДУ 1946–1947 рр.

• Посуха і неврожай 1946 p.

• Надмірно високі плани хлібозаготівель

• Зменшення внаслідок війни посівних площ, занепад матеріально-технічної бази колгоспів, нестача

• спеціалістів і робочої сили

• Зовнішньополітичні інтереси керівництва Радянського Союзу

  Перші ознаки нової репресивної кампанії з’явилися ще в січні 1944 р., коли Сталін зустрівся в Кремлі з групою українських діячів куль тури і дав зелене світло відкритому цькуванню кінорежисера і письменника Олександра Довженка за «відхід від засад марксизму-ленінізму, український буржуазний націоналізм».

  

  «Буржуазний націоналіст» – ідеологічно зумовлений термін радянського періоду, яким позначали тих, хто виступав за розвиток національної культури, мови, збереження звичаїв та історичних традицій свого народу.

  «Ждановщина» – ідеологічна кампанія з переслідування та дискредитації діячів культури і науки в СРСР, інспірована секретарем ЦК ВКП(б) А. Ждановим.

  Космополітизм – система поглядів, що передбачає розширення поняття «батьківщина» на весь світ. Сьогодні космополітами називають, зокрема, тих, хто вважає себе громадянами світу.

  Антисемітизм – форма національної та релігійної нетерпимості у ставленні до євреїв як на побутовому, так і на державному рівні.

  З ініціативи Сталіна наприкінці 1948 р. розгор нулося гоніння проти так званих космополітів – інтелектуалів єврейської національності. Їх називали «безрідними космополітами», «антипатріотами», «низькопоклонниками», що плазують перед реакційною культурою буржу азного Заходу. Пошуки « космополітів» і їх критика були поширені на всі культурні центри республіки та всі сфери літературно-художньої творчості.

  заідеологізованість – перетворювала загальноосвітню школу на знаряддя контролю комуністичної партії над молодим поколінням.

  Олександр Богомолець (1881–1946) Видатний учений-пато фізіолог, праці якого сприяли розвитку майже всіх напрямів патологічної фізіології, ендо кри нології, дослідженням у галузі імунітету тощо. Дослідник вивчав суть і біо логічні процеси старіння, обґрунтував провідні засади геронтології. Його роботи про продовження життя, боротьбу з багатьма на той час невиліковними хворобами стали науковим проривом, який слугував фундаментальною основою для сучасної медицини.

  

  Олександр Палладін (1885–1972)

  Один з основоположників вітчизняної біологічної хімії, засновник української школи біохіміків, родоначальник нейрохімії як науки. Був фундатором Інституту біохімії АН УРСР (згодом названий його ім’ям). Наукові праці вченого стосуються біохімії нервової системи і м’язової діяльності. У 1967 р. на Міжнародному нейрохімічному конгресі у Страсбурзі О. Палладіна вшанували як патріарха світової нейрохімії.

  

  Сергій Лебедєв (1902–1974) Дослідник у галузі електротехніки, розробник i конструктор першого комп’ютера в СРСР. Директор Інституту електротехніки АН УРСР у 1948–1951 рр., директор Інституту точної механіки та обчислювальної техніки АН СРСР у 1952–1974 рр. Основоположник вітчизняного ком п’ютеро буду ван ня: лабораторія С. Лебедєва стала організаційним зародком Обчислювального центру АН України, а згодом Інституту кібернетики АН України.

  

  Лисенківщина – політична кампанія з переслідування учених-біологів, зокрема генетиків, та інших науковців, погляди яких не відповідали державній ідеології.

  Катерина Білокур. Колгоспне поле.1948–1949 рр.

  

  Катерина Білокур. Хата в Богданівці. 1955 р.

  

  Тетяна Яблонська. Хліб. 1949 р.

  Вересень 1953 р. – затвердження М. Хрущова першим секретарем ЦК КПРС

  1953–1954 рр. – повстання політичних в’язнів у сталінських концтаборах

  Лютий 1956 р. – ХХ з’їзд КПРС. Засудження масових репресій і культу особиСталіна

  Жовтень 1961 р. – ХХІІ з’їзд КПРС.Нова програма КПРС