Християнська церква в ІV–ХІ століттях. (підготовка до історичного диктанту)

Коли і де виникло християнство?

Християнська церква і ранньосередньовічні держави

У Римській імперії гоніння на християн поступово припинилися від 313 року до кінця IV ст. Прихильники нової віри отримали право вільно дотримуватися релігійної обрядовості та поширювати знання з Біблії – священного писання християнської віри. Відомий філософ Аврелій Августин (354—430) після здобуття вестготами Риму написав відомий твір «Про град Божий», у якому переконував, що боротися потрібно за спасіння душі, а не за земні блага. Він прославляв Бога, міркував над людськими характерами (додав такі чесноти, як віра, надія і любов), запропонував розуміння часу, вважав можливою «справедливу війну», яка би порушували заповідь «Не убий!». Його ідеї вплинули навіть на те, що певний час рай уявляли саме у вигляді розкішного міста. Ранньосередньовічна церква постійно конфліктувала з численними єресями (ученнями, що їй суперечили). Такі конфлікти не тільки урізноманітнювали релігійну мапу Європи, а й зміцнювали церковну структуру та «відсіювали» тих, хто сумнівався в догмах (непохитних засадах) первинного християнства. Після того як франкські королі стали надійними союзниками Риму, церква взялася долати ідейних ворогів ще й воєнними способами. Після упокорення єретиків (послідовників єресей) та охрещення язичників вона значно посилила свою міць і розширила простори панування християнства. Якщо станом на кінець V ст. воно зосереджувалося на території Західної Римської імперії та Візантії, то вже до Х—ХІ ст. розпросторилося на північ та схід, охопивши терени германських племен (сучасної Німеччини), частково середньовічні Русь, Болгарію, країни Скандинавії та Балканського півострова, князівства Польщі та Чехії, Угорське королівство.

Окремо розвивалася Ірландська церква, де християнство укорінилося ще від римських часів та процвітало в численних монастирях. Покровителем Ірландії вважають Святого Патрика, християнського місіонера V ст. Особлива повага до природи, місцеві обрядові та календарні особливості, збереження дохристиянських ідей у ставленні до світу вирізняли ірландських християн у тогочасному суспільстві. «Золоті часи» ірландського впливу тривали в VI—ІХ ст., коли місіонери (наприклад, святий Колумбан) засновували чернечі обителі в багатьох регіонах Європи. Ірландці володіли старими релігійними текстами, написаними правильною латинською мовою. Навіть імператор Карл Великий для відродження культури наказав користуватися насамперед ірландськими рукописами. Церква розвивала богослов’я; запроваджувала періоди «Божого миру», коли припинялися війни; навчала господарювати; піклувалася про знедолених та бідних; зберігала пам’ятки культури, зокрема хроніки, аннали. Вона також втручалася в управління державами, перешкоджала розвиткові наук, гальмувала технічний поступ, обмежувала волю і вибір людей. Релігійність середньовічних людей здебільшого була поверховою та показовою. Через незрозумілу латинську мову середньовічні християни погано орієнтувалися в церковних догмах, не розуміли проповідей, вірили в забобони, магію, поєднуючи язичницькі обряди з християнськими.

«Великий розкол» 1054 року.

Як релігійний осередок, Константинополь змагався з Римом за вплив на християн. Духівництво з обох центрів колись єдиної імперії по-своєму відповідало на єресі та посвоєму хрестило язичників. Надалі протистояння зростало. Скажімо, у Великій Моравії (країні, що існувала на території сучасної Чехії), спершу відчувався вплив візантійців. Однак невдовзі тут було визнано зверхність Риму. Схоже вчинила київська княгиня Ольга, яка запросила місію зі Священної Римської імперії, щоб тиснути на Візантію. Розбіжності, крім усього, виявлялися в догмах та богослужіннях. Для прикладу, на Заході молилися латинською мовою, а на Сході – грецькою. «Західні» віряни хрестилися п’ятьма пальцями, складеними разом, тоді як «східні» – трьома. Навіть священники відрізнялися зовнішнім виглядом. Назрівав великий розкол. У 1054 році християнська церква поділилася на дві незалежні гілки: західну (католицьку під проводом Папи Римського) та східну (православну під проводом Вселенського Патріарха Константинопольського). Обидві вели постійні суперечки, явно чи таємно протистояли одна одній. Східна церква не мала єдиного центру. У містах Александрія, Антіохія, Єрусалим, Константинополь перебували кілька її очільників – патріархів. Найавторитетнішим став Патріарх Константинопольський. Він зазвичай корився імператорові Візантії. З одного боку, це гарантувало підтримку та захист, а з другого – означало залежність від світської влади.

Для християн західного обряду головним містом був Рим, а західну церкву очолював папа (єпископ Римський, наступник святого апостола Петра, якого вважають першим папою). Спочатку папи римські теж корилися королям. Проте в 754 р. Піпін Короткий спеціальним документом затвердив папу Стефана керівником незалежної держави в Центральній Італії. В історії цей документ відомий як «Піпінів дар». Завдяки йому папи римські, по суті, зрівнялися з європейськими володарями та почали відігравати першорядні ролі в ухваленні урядових рішень. Папська держава сформувалася як теократична (тео – «Бог», «кратос – «влада»), адже в ній політична влада належить главі церкви і обґрунтовується волею Бога. Від Х ст. в духовне життя Риму втручалися німецькі правителі. Вони домоглися для себе права призначати на церковні посади своїх людей. Щоправда, у наступні століття вищому католицькому духівництву вдалося звільнитися з-під надокучливої залежності від світських володарів.

Ієрархія небесна і земна

Благословення від Папи Римського, мініатюра, XIV ст.

У Західній церкві сформувалася власна ієрархія. Це своєрідні посадові «сходинки», на яких розташовувалися священнослужителі: від нижчих до вищих за титулами (посадовими ступенями). До вищого духівництва належали кардинали, архієпископи, єпископи – ті, які отримували титули безпосередньо від Папи Римського. Єпископи управляли церковними округами (територіями) – єпархіями. Вони також надавали посадові ступені служителям культу нижчих сходинок – звичайним священникам. Важливу місію виконували також абати та абатиси (настоятелі й настоятельки монастирів). Східна церква замість одного глави мала п’ятьох рівнозначно впливових патріархів (Ієрусалимського, Константинопольського, Нікейського, Антіохійського та Александрійського). Натомість замість кардиналів у православ’ї є митрополити, які управляють митрополіями, наставляючи місцевих єпископів. У ХІ столітті було встановлено обов’язкову безшлюбність католицького духівництва. Натомість у православ’ї розрізняють «чорне» духівництво (монахи, які склали чернечі обіти) та «біле» (нижче духівництво, яке може брати шлюб). Відповідно до земної ієрархії в Середньовіччі уявлялася також «небесна ієрархія». За нею розрізняють дев’ять ангельських чинів: серафими, херувими, престоли, домінати, сили, владні, начала, архангели та ангели (найбільш наближені до людей). Серед сімох архангелів особливо вирізняється архистратиг Михаїл, командувач Божого війська в боротьбі з нечистими силами. Важливими стали Церковні собори – збори представників духівництва для обговорення і вирішення питань віри, норм морального життя, устрою й управління суспільства християн. Найвищу владу мали Вселенські собори, на яких збиралися всі найвизначніші ієрархи для визначення та обговорення нових догм. Наприклад, Перший Нікейський собор у 325 р. ухвалив Символ віри, установив час святкування Великодня та засудив окремі єресі. Перший Константинопольський собор (381 р.) сформулював віровчення про Святу Трійцю. Проте після розколу 1054 р. православні визнають тільки частину рішень, прийнятих на деяких західнохристиянських соборах .

Пройти історичний диктант!