Іван Франко. Філософська поезія. Змістовий зв’язок «Легенди про вічне життя» з поезією збірки «Зів’яле листя».

Мінілекція

Філософська лірика Івана Франка

(ознайомтеся та запам'ятайте)

1. Людина в універсальному контексті — вічність, природа, історія

Франко бачить людину не як окрему одиницю, ізольовану у своєму часовому проміжку, а як частину великого космічного та історичного процесу.
Для нього людина — мікросвіт у макросвіті, маленька, але цінна часточка вічного руху Всесвіту.

Тому у його філософських поезіях часто з’являються:

• величні образи природи — гір, моря, вітру, сонця;

• мотиви історичного руху народів, епох;

• протиставлення миттєвості людського життя і нескінченності часу.

У такому контексті Франко ставить людину перед великими питаннями: що вона означає у світі, що визначає її цінність, як співвідноситься її коротке життя з вічністю.

2. Основні філософські питання поета

— Що робить життя цінним?

Франко доходить висновку, що цінність життя не в його тривалості, а в змістовності:
в здатності любити, творити, боротися, прагнути і ставити перед собою мету.
Людина стає справжньою особистістю тоді, коли вона переживає глибокі емоції, коли «горить», а не просто існує.

У цьому сенсі Франко заперечує ідею пасивного, безконфліктного життя:
без боротьби, без страждання, без духовного руху немає повноти буття.

— Чи можлива вічність для людини?

Ця тема особливо яскраво розкрита у «Легенді про вічне життя».
Вічність постає не як дар, а як випробування — тяжкий тягар, якщо він не наповнений почуттями та людським досвідом.

Для Франка вічність у фізичному сенсі — небажана, адже вона забирає головне:

• змінність,

• розвиток,

• динаміку переживань,

• можливість цінувати момент.

Франкова думка:
Людині потрібна не вічність, а насиченість життя.

— Що є справжнім щастям?

Франко показує, що щастя — це не сталий стан, а мить, яку людина усвідомлює через контраст.
Щастя існує, поки існують:

• біль,

• радість,

• розлука,

• прагнення,

• боротьба.

У поета щастя нерозривно пов’язане з любов’ю — часто трагічною, болючою, але справжньою.
Саме тому у «Зів’ялому листі» любов стає не просто почуттям, а сенсом буття, центром особистої філософії.

3. Гармонія між обов’язком і почуттям, мрією та реальністю

Франко часто переживав внутрішні конфлікти:
між громадською діяльністю і особистими бажаннями, між прагненням до боротьби і прагненням до ніжності й любові.

У його ліричних і філософських віршах відчутний пошук рівноваги:

• між розумом і серцем,

• між соціальним і інтимним,

• між мрією про ідеал і суворою дійсністю.

Франко показує, що гармонія можлива лише тоді, коли людина приймає і свою слабкість, і свою силу, і свій біль, і свою любов.
Для нього внутрішня цілісність — це вміння жити правдиво, не зраджуючи себе.

4. Суть філософської лірики Франка

Франкова філософська поезія — це поєднання:

• інтимних почуттів;

• соціальної свідомості;

• екзистенційних роздумів.

Вона веде читача до висновку:
Людина повинна жити духовно активно, емоційно чесно і внутрішньо вільно; тільки так її життя матиме сенс, навіть якщо воно коротке.

Знайомство зі збіркою «Мій Ізмарагд»

1. «Мій Ізмарагд» — збірка творів Івана Франка. Видана у 1898 році.

2. У староруській літературі «Ізмарагдами» називалися збірки статей і притч морального характеру, в яких читач знаходив відповідь на ті чи інші питання повсякденного життя.

3. Збірка «Мій Ізмарагд» створена на переспівах біблійних легенд, притч та повчань, але автор подає нам свою мораль, мораль народу. Це він — той самий революціонер-демократ, який повчає. Саме тому й додає займенник «мій».

4. Матеріал до видання збірки автор збирав довгих 15 років.

5. У збірці знайшли своє відображення болючі роздуми автора над сенсом людського життя, зв’язком вічності буття і кохання.

6. Головна думка збірки «Мій Ізмарагд». Назвою автор висловив заповітну мрію, щоб творчість завжди була ясною і відбивала, як дорогоцінне дзеркало-смарагд, щиру людську моральність.

7. Провідні мотиви збірки — громадянські.

8. Збірка поділяється на 6 циклів:

   Поклони;

   Паренетикон;

   Притчі;

   Легенди;

   По селах;

   До Бразилії.

9. «Паренетікон», «Притчі» та «Легенди» — це і є ота «кругова оборона» поета не тільки від зовнішніх ворогів, як сучасних йому, так і наступних, але й від власних тривог і сумнівів. У циклах «По селах» і «До Бразилії» перед нами постають вражаючі картини з життя гнаного й жорстоко визискуваного робочого люду Галичини.

10. Використовуючи теми й сюжети із стародавніх, у тому числі і старохристиянських джерел, письменник виступив з непримиренною критикою, як сам зазначав, «колінопреклонної, поклонобійної та черствосердої» моралі християнства.

11. У збірці переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро й зло, красу і вірність, обов’язок і зміст людського життя. В збірці, крім таких віршів, як «Сідоглавому» , «Декадент» , спрямованих проти антипатріотів, декадентів , вміщено цикл барвистих і глибоких за змістом «Притч» .

12. “Мій Ізмарагд” відкриває цикл “Поклони”, в якому вже назва розкриває жанрову й архітектонічну специфіку поезій: це своєрідні спогади, згустки пережитих вражень, уявні поклони Україні, поклони-відповіді або поетичні листи і поклони-послання ліричного героя коханій дівчині. Кожна поезія має чітко вираженого адресата, що свідчить про внутрішню діалогійність дискурсу. Крім того, перший цикл “Мого Ізмарагду” прикметний тим, що містить у згорнутому вигляді наскрізні мотиви усієї книжки.

13. Смисловим центром збірки є цикл “Паренетікон”, в основі якого також лежить принцип книги християнської моралі.

14. Своєрідну ліричну трилогію давньої мудрості становлять цикли “Паренетікон”, “Притчі” і “Легенди”. Якщо у першому циклі максими християнської етики подані в афористичній формі, то в “Притчах” вони розгорнуті в цілі історії.

15. Повнота охоплення життєвої мудрості виявляється уже в заголовках віршів: відкриває цикл “Притча про життя”, а завершує – “Притча про смерть”.

16. Цикл “Легенди” додає перли мудрості з інших релігійних та культурних традицій буддійської, арабської, старовавилонської, давньоєгипетської, античної. У такий спосіб у цій збірці показується цілісний універсальний моральний образ людини.

17. Завершують збірку цикли “По селах” і “До Бразилії”, що апелюють до сучасних проблем – пригноблення народу та еміграції.

Як і в «Зів’ялому листі», в «Моєму Ізмарагді» поет намагався оздоровити хворе суспільство, зронити в душу читача «хоч краплю доброти, лагідності, толеранції». Ненависті і злобі, «дрібним шпиганням» і численним кривдам І. Франко протиставив мудрість віків і «розкіш братньої любові.

Знайомство з поезією "Легенда про вічне життя"

1. Прочитайте

   1
   Олександер Великий весь світ звоював
   І отсе в Вавілоні мов бог раював.
   А побожний аскет вік в пустині прожив
   І молитвою й постом богині служив.
   Наче сонце, що разом прогонює тьму,
   Так богиня в опівніч явилась йому.
   Прихилилась і мовить: "Мій вірний слуго,
   Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?"
   А с к е т м о в и т ь:
   "Хоч яке се життя і трудне, і сумне,
   Дай, щоб старість і смерть оминули мене".
   Б о г и н я м о в и т ь:
   "Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,
   На ж тобі сей малий золотистий горіх."
   Одну нічку не спи, один день промовчи
   І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.
   Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,
   Дасть тобі молодим вічно жити воно".
   
   2
   
   Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,
   І готовивсь аскет на великую річ.
   Ось огонь розпалив із пахучих полін
   І кадило в огонь щедро кидає він,
   І закони господні проходить умом,
   Щоб очистити ум, не схибити притьмом.
   Та ось сумніви в серці повстали страшні:
   "Вічно жить — молодим — ну, пощо се мені?
   Чи вертати у світ, де панує борба?
   Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!
   О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!
   Та безцінний твій дар комусь іншому дам.
   У нас цар молодий, богорівний наш цар!
   Богорівним зовсім його зробить твій дар.
   Міліонам він сонце, життя є нове,
   Для добра міліонів хай вічно живе".
   
   3
   
   Олександер Великий весь світ звоював,
   Та дівчини рабом себе він почував.
   Персіянки Роксани предивна краса
   В його серці горить, мов пожар, не згаса.
   У обіймах його та красуня горда
   Наче тає, на груди його припада;
   Та хвилина мине, і він чує, що ось
   В її серці вороже ворушиться щось,
   І в очах, ще вогких від любві і жаги,
   Дикі іскри горять, наче злі вороги.
   З її уст вилітають бажання страшні —
   Се бажання пожарів, убійства, різні,
   Їй опертись король не здоліє й на мить:
   Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!
   Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?..
   День у день із небес його кидає в ад.
   
   4
   
   Олександер Великий богині моливсь:
   "Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!
   Або дай, щоб скінчилася мука моя,
   Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?
   Чом міняється так, кілько є в дні годин?
   І чи в серці її я паную один?"
   В тій хвилині аскет перед ним опинивсь
   І покірно царю до землі поклонивсь.
   "Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги
   Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.
   Не згордуй! Сей малий золотистий горіх —
   Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх".
   І він все розповів, відки має сей плід,
   Що робить, щоб богині сповнить заповіт.
   "Міліонам ти сонце, добродій єси,—
   Будеш жить вічно юний, як плід сей з'їси".
   
   5
   
   "Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!"
   І великим, безсмертним почув себе цар.
   "Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?
   Постаріє, зів'яне, мов квітка марна!
   Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?
   З нею жить! Або радше ти сам умирай!"
   Вже й не думає цар, до Роксани біжить:
   "Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!"
   І сказав їй усе, відки має сей плід,
   Що робить, щоб богині сповнить заповіт.
   "Коли любиш мене, моє сонце ясне,
   Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.
   А не любиш...— урвав.— Кого хочещ люби!
   Ось тобі сей горіх! Що захочеш — роби!"
   Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров,—
   Олександер не ждав її слова — пішов.
   
   6
   
   Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?
   Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?
   Не про те! Інший жар в її серці горить!
   Інший бог там живе! Інший цар там царить.
   Він мета її мрій, осолода очей,
   Над усіх милий їй генерал Птолемей.
   Хоч не любить її і холодний, як лід,
   Вона рада свій вік дать за сам його вид.
   "Вічно жить молодій, а без нього? О, ні!
   Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!
   Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!
   А як ні, то мені краще в світі не буть".
   Птолемея знайшла і дала йому плід,
   І сказала, який в нім лежить заповіт.
   А як ніч надійшла, вона тихо пішла,
   Олександру в вино трути-зілля влила.
   
   7
   
   Занедужав король, важко стогне, кричить,
   А Роксана при нім не ридає, мовчить.
   Головами хитають старі лікарі,
   І тривога, як ніч, залягла у дворі.
   По всім краю йде вість, наче змора та сон,
   І сумує весь край, і рида Вавілон.
   Ось у строях, білилах, рум'янах ціла,
   В Олександрів покій куртизана ввійшла.
   "Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!
   Ось від мене тобі чудодійний горіх!
   Се богині є дар. Як з'їси те зерно,
   Вічно жить тобі дасть вічно юним воно".
   Спалахнув Олександер: "Нещасна, дрижи!
   Від кого маєш плід сей? По правді скажи!"
   Та дівча не дрижить, не спускає очей:
   "Мені дав його твій генерал Птолемей".
   
   8
   
   Олександер у болях жорстоких лежав
   І в руці своїй плід чудодійний держав.
   "Вічно жить і любить! День за днем! День від дня!
   А життя — то борня! А любов — то брехня!
   Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!
   День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!
   Не для нас, о богине, твій божеський дар!
   Хоч над світом я цар, та над серцем не цар.
   Міліони людей можу вбить, погубить,
   Та чи змушу кого мене вірно любить?
   Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!
   Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?
   А без щастя, без віри й любові внутрі
   Вічно жить — се горіть вік у вік на кострі!
   Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!
   Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!"
   
   9
   
   Серед болю в постелі підводиться цар,
   І побожно цілує чудовний той дар,
   І в тріскучий огонь із пахучих полін
   Чудодійний горіх бистро кидає він.
   І здалось, що вже біль не так люто палив,
   Мовби в збурену кров охолоди налив.
   Прояснів його ум, серце збулось химер,
   А в опівніч саму Олександер умер.

2. Прослухайте

3. Проаналізуйте

   Паспорт твору

   Автор – Іван Франко

   Рік написання – 1898

   Збірка – «Мій Ізмарагд» (цикл «Легенди»)

   Рід – лірика

   Жанр – філософська поезія

   Вид лірики – філософська

   Тема - Поетичний роздум поета про сенс буття людини (для чого живе, що є для неї найцінніше).

   Ідея - Возвеличення взаємного кохання як одного із критеріїв людського щастя, прагнення людини бути щасливою, навіть якщо для цього треба відмовитись від безсмертя

   Основна думка - «А без щастя, без віри й любові внутрі /Вічно жить – се горіть вік у вік на кострі!»)

   Віршовий розмір – чотиристопний анапест

   Римування – паралельне

   Сюжетні елементи композиції:

   Експозиція– Олександер Великий весь світ звоював

   І отсе в Вавілоні, мов бог раював.

   А побожний аскет вік в пустині прожив

   Зав’язка – На ж тобі сей малий золотистий горіх.

   Розвиток дії і кульмінація – А без щастя, без віри й любові внутрі

   Вічно жить — се горіть вік у вік на кострі!

   Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!

   Розв’язка – Прояснів його ум, серце збулось химер,

   А в опівніч саму Олександер умер.

   Сюжет:

   За сюжетом твору доброчесний аскет прожив майже все життя посеред пустелі, і тому заслужив увагу однієї богині. Вона дала монаху золотавий горішок, що приносить вічне життя. Проте аскет не бажає жити вічно і віддає горіх Олександру Македонському – легендарному володарю. А він в свою чергу передарує горіх коханій дівчині Роксані. Але вродлива персіянка любить іншого – генерала Птоломея. Полководець же уявляє вічне життя не з Роксаною, а з однією куртизанкою. Коли Роксана отруює Македонського, то ця сама куртизанка приносить постраждалому чарівний горіх, адже кохає його. Олександр не хоче ділити вічність з нелюбою, і тому відрікається від вічного життя і кидає горішок у вогонь.

   Послідовність подій, змальованих у “Легенді про вічне життя”:

   Богиня подарувала аскетові горіх. - Горіх потрапляє до Олександра Македонського. - Подарунок коханій Роксані. - Роксана дарує коханцеві Птоломею. - Птоломей передає горіх куртизанці. - Горіх повертається до царя. - Царь викидає горіх. - Смерть Олександра Великого.

   Художні засоби

   Епітети: “побожний аскет”, “золотистий горіх”, “молодий цар” “богорівний наш цар” , “предивна краса”, “красуня горда”, “дикі іскри”, “чудодійний горіх”.

   Метафори: “очистивши ум”; “сумніви в серці повстали страшні”;”І в очах … дикі іскри горять”

   Порівняння: “І отсе в Вавілоні мов бог раював”, “Наче сонце, що разом прогонює тьму”, “В його серці горить, мов пожар, не згаса”; “Дикі іскри горять, наче злі вороги”

   Гіперболи: “Олександер Великий весь світ звоював”

   Риторичні запитання: “Вічно жить — молодим — ну, пощо се мені?”

   Образи та символічні образи:

   Головні герої: аскет, Олександр Македонський, Роксана, доблесний генерал та його куртизанка.

   Головним образом твору є горіх. Він символізує чиєсь багатство, а не своє власне. Адже це дерево можна назвати багатим, проте воно для себе не отримує абсолютно нічого від своїх плодів, які є дуже поживними та цінними для інших. Ще дерево-горіх дуже часто примерзає від мінусової температури, ламається від сильних поривів вітру. Тому цей символ є не чим іншим, як уособленням категорії людей, які в силах допомагати всім, хто поруч і хто цього потребує, але не можуть забезпечувати та захищати власну особу.

   Проблематика:

   Використовуючи казковий сюжет, І. Франко розглянув важливу філософську проблему про життя і смерть та дійшов висновку, що людина має жити стільки, скільки їй відпущено. Він ототожнює зраду, відступ із духовною смертю, руйнуванням цілісності духу, гармонії.

Зв’язок «Легенди про вічне життя» із «Зів’ялим листям»

Спільні мотиви

1. Любов як сенс існування.

   • У легенді герой страждає через те, що вічність не наповнена любов’ю.

   • У «Зів’ялому листі» любов — рушій усіх переживань, цінність, без якої «в’януть» і життя, і душа.

2. Страждання як невід’ємна частина людських почуттів.

   • Герой легенди усвідомлює, що життя складається з радості й болю.

   • Ліричний герой збірки «вмирає», «згорає», «мучиться», але саме це робить його почуття справжніми.

3. Мотив смерті/вічності.

   • У легенді: вічність виявляється тягарем.

   • У «Зів’ялому листі»: герой часто просить смерті, бо вона — вихід від мук нерозділеного кохання.

4. Пошук гармонії й неможливість повного щастя.

   • Герой легенди не знаходить гармонії у вічності.

   • У «Зів’ялому листі» герой не знаходить гармонії в коханні.

Філософське узагальнення

Франко стверджує:
щастя можливе лише в русі часу, у змінності, у живому переживанні кохання.
Вічність без емоцій — мертва; життя без кохання — також мертве.

Жанровий контраст і єдність ідей

• «Легенда про вічне життя» — філософська алегорія.

• «Зів’яле листя» — ліричний щоденник серця.
  Та обидва твори ведуть до однієї думки:
  цінність людського життя визначається глибиною почуттів, а не тривалістю існування.

Завдання: Складання асоціативного куща

«Вічність і любов у моїй уяві»

Оберіть одне з двох слів:

• «вічність»

• «любов»

та складіть асоціативний кущ

Асоціації можуть бути:

✨ Емоційні: що ти відчуваєш, коли чуєш це слово?

📖 Літературні: які твори, герої, цитати згадуються?

🌍 Філософські: які ідеї, поняття пов’язані з ним?

🎨 Візуальні: які образи, кольори, символи виникають?

Творче конструювання

Уяви, що ти — мудрець, якому запропонували вічне життя. Напиши короткий монолог на тему :

«Чи прийму я безсмертя без любові?»

Рефлексія «Світлофор»

Познач свій стан після уроку:

🟢 Я все зрозумів і хочу дізнатися більше

🟡 Було цікаво, але дещо залишилось незрозумілим

🔴 Мені було складно, хочу повторити матеріал

Домашнє завдання

Написати міні-есе на тему

«Чи хотіла б я/хотів би я жити вічно? Чому?»