Початок судового красномовства в Греції віднесено до часів Солона, як афінський архонт він зобов'язав кожного громадянина особисто захищати свою справу в суді. Так у суспільстві виникла гостра, життєво необхідна потреба в красномовстві і зріс попит на риторів-учителів красномовства, зокрема судового. Підготовка до професії адвоката зосереджувалася не на вивченні законодавства, а на оволодінні ораторським мистецтвом, яке в умовах усного і голосного судочинства перед живою аудиторією компенсувало брак юридичних знань. Виникнення і становлення адвокатури в Стародавньому Римі пов'язано з відповідними реформами, які спричинили появу професії адвоката.

У Стародавньому Римі з’явився термін «адвокат», яким називали рідних або друзів позивача, що супроводжували його до суду та давали поради. З часом назву «адвокат» було поширено на осіб, які допомагали позивачеві вести процес, збирали документи, підшукували засоби захисту.

Упродовж перших п'яти століть у Римі не було потреби у судовому красномовстві, оскільки діяв судовий патронат патриціїв, привілеєм яких було знання законів і процесу. З посиленням Риму, централізацією правосуддя значно збільшувалася кількість гучних судових процесів, де захист, як і обвинувачення, були незалежні, бо кожен мав право виступати як обвинувач у кримінальному суді.

Автентичних текстів судових промов адвокатів Риму майже не збереглося, проте імена відомих юристів, адвокатів викарбувані в історії людства, а саме: Катон, Красс і Антоній, Гортензій, Марк Тулій Цицерон.

Після Демосфена у Греції та Цицерона у Римі бурхливий розвиток красномовство поступово став сповільнюватися. З початком занепаду судового красномовства збігається розвиток римського права.

У середні віки в європейських країнах принципи організації адвокатури зазнають певних змін, зокрема щодо допуску до адвокатури. У Франції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Досвід практичної діяльності не був обов'язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура була абсолютно вільною професією. Будь-яка особа могла отримати право на заняття адвокатською діяльністю на невизначений строк. Класичний порядок допуску до адвокатури сформувався у цей період в Англії. Тут особи, які виявили бажання присвятити себе адвокатській діяльності, мали пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії, і через три роки отримували звання «внутрішніх адвокатів», які не мали права виступати в судах. Ще через п'ять років навчання «внутрішні» адвокати перетворювалися на «зовнішніх» і отримували право практикувати.

На території України праобраз інституту адвокатури почав відтворюватись ще в часи Київської Русі, коли роль захисників виконували «послухи» – особи, які могли посвідчити про попереднє життя обвинуваченого та «видоки» – безпосередні свідки події. Але у джерелах ХІІІ ст. такі особи згадуються як судові заступники під назвою «посол» або «прокуратор».

Професійна ж адвокатура в Україні сформувалася в період польсько-литовської доби, вперше була зроблена спроба впорядкувати справу судового захисту. Литовський статут передбачив спеціального урядового захисника для убогих людей, вдів і сиріт, які не могли себе захищати – прокурора, який міг бути лише професійний юрист, до якого пред’являлись високі етичні вимоги.

Як самостійний правовий інститут Адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х. рр. ХІХ ст. судової реформи. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за «Судовими статутами», затвердженими 20 листопада 1864 р.

У 1917-1922 роках за часів існування української державності під керуванням Директорії, Центральної ради та Гетьманату адвокатура не встигла сформуватися як повноцінний інститут через постійну політичну нестабільність і часті зміни уряду.

За часів СРСР адвокатура існувала швидше як формальна інституція, оскільки була абсолютно підконтрольна державі і не могла реально впливати на хід судового процесу.

Адвокат (від лат. advocates — прикликаний від лат. advoco — запрошую) — юрист, що надає професійну правову допомогу громадянам та юридичним особам шляхом реалізації права в їх інтересах.

В Україні адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Адвокатом може бути фізична особа, яка має повну вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи в галузі права не менше двох років, склала кваліфікаційний іспит, пройшла стажування (крім випадків, встановлених цим Законом), склала присягу адвоката України та отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.

Адвокат є самозайнятою особою, що провадить незалежну професійну (адвокатську) діяльність. обов'язки адвоката щодо клієнта мають включати:

а) консультації клієнта про його права та обов'язки, з роз'ясненням принципів роботи правової системи, оскільки вони стосуються прав і обов'язків клієнта;

б) надання допомоги клієнту будь-яким законним способом та вчинення правових дій для захисту його інтересів;

в) надання клієнту допомоги в судах, трибуналах та адміністративних органах.

Надаючи допомогу клієнтам при здійсненні правосуддя, адвокати повинні додержувати прав людини й основних свобод, визнаних національним і міжнародним правом, діяти вільно і наполегливо, відповідно до закону і визнаних професійних стандартів та етичних норм.

Адвокат має бути лояльним до інтересів свого клієнта.

Відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності є:

- надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;

- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;

- захист прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення;

- надання правової допомоги свідку у кримінальному провадженні;

- представництво інтересів потерпілого під час розгляду справи про адміністративне правопорушення, прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні;

- представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами;

- представництво інтересів фізичних і юридичних осіб, держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в іноземних, міжнародних судових органах;

- надання правової допомоги під час виконання та відбування кримінальних покарань.

Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.

Слідчий

Виникнення професії слідчого пов'язана з появою правоохоронних органів. Діяльність його полягає у зборі й перевірці будь-яких доказів за кримінальними справами. У компетенції слідчих ведення допитів, упізнань, обшуків, оглядів і слідчих експериментів. Нині слідчі працюють у органах досудового розслідування поліції, служби безпеки України, податкової поліції та прокуратури.

При провадженні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду або прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення. Постанови слідчого, винесені відповідно до закону в кримінальній справі, яка перебуває в його провадженні, є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами і організаціями, посадовими особами і громадянами.

Слідчий — це процесуально незалежний і самостійний суб’єкт кримінального процесу.

Слідчий при здійсненні досудового слідства в кримінальній справі повинен керуватись тільки законом, виходити зі свого внутрішнього переконання, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Слідчі незалежні від впливу та думки будь-яких органів державної влади, посадових осіб, громадських організацій, партій і рухів, колективів та угруповань, засобів масової інформації, окремих громадян. Проводячи розслідування, слідчий не повинен бути ні обвинувачем, ні захисником, він має бути дослідником та шукачем істини і представником судової влади зі всіма притаманними суддям гарантіями незалежності та самостійності.

Слідчий зобов'язаний повно й об'єктивно дослідити всі обставини справи, виявити як обвинувальні, так і виправдувальні, а також обтяжуючі та пом'якшуючі вину обставини. Він зобов'язаний також оперативно та у встановлений законом строк розкрити злочин та викрити винних у його вчиненні. При розслідуванні справи слідчий зобов'язаний виявити причини й умови, що сприяли вчиненню злочину, і через відповідні органи вжити заходів до їх усунення.

При провадженні досудового слідства слідчий наділений широкими повноваженнями. Він самостійно приймає рішення про спрямування слідства та провадження відповідних слідчих дій, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання санкції від прокурора чи постанови від судді. Водночас, процесуальна самостійність слідчого поєднується з його персональною відповідальністю за своєчасне і правильне розслідування справ, прийняття щодо них законних і обґрунтованих рішень.

Не можна недооцінювати важливість їхньої роботи, оскільки будь-яка кримінальна справа, перед тим, як бути розглянута судом, ведеться саме слідчим. Саме від якості роботи слідчого залежить те, на основі яких доказів суддя буде приймати рішення по справі. Тому робота слідчого вимагає високого рівня знань, професійних навичок та аналітичного мислення. Слідчий - юрист, який повинен розумітися на дуже широкому спектрі правових знань. Юрисконсульт може дозволити собі спеціалізуватися у чомусь одному, наприклад, договірному, акціонерному або банківському праві. Слідчий зобов'язаний знати все. Злочини скоюють у найрізноманітніших сферах: економічній, службовій, державної безпеки, проти особи, авторського права тощо. І щоб довести кримінальну справу до «переможного кінця», потрібно досконально з'ясувати, яким саме чином було вчинено злочин, хто його вчинив. Така складна робота є дуже важливою для усієї системи кримінального судочинства, оскільки є основою для подальшого вирішення питання про притягнення винних до відповідальності та відновлення порушених прав громадян і відшкодування збитків.