Сприйняття й опрацювання навчального матеріалу
Мінілекція
"Особливості літературно-мистецького життя України 1920–1940-х років"
Прочитайте відомості про українську літературу 20–40-х років ХХ ст. і стисло їх перекажіть за самостійно складеним планом.
Письменники ХХ ст. почали відходити від того, щоб фіксувати у своїх творах події і факти, вони вже не прагнуть бути моралізаторами й пророками свого суспільства, а занурюються в загадкову людську душу, свідомість і підсвідомість.
У яких історичних умовах розвивалося мистецтво, зокрема й література, у ХХ ст.? Соціалістична революція, дві світові війни, колективізація, Голодомор, сталінські репресії, кілька хвиль еміграції, розпад Радянського Союзу й здобуття Україною незалежності. Так, література й інші види мистецтв розвивалися за своїми внутрішніми, естетичними законами, проте на них певною мірою впливали й зовнішні, суспільні чинники, у яких формується художня свідомість митця. Справді, у літературі ХХ ст. стають актуальними такі проблеми, як митець і влада та свобода творчості. Перед радянськими митцями поставав вибір: оспівувати соціалістичну дійсність чи сповідувати свободу самовираження.
1920-ті роки — період творчого піднесення української літератури.
У 20-х роках ХХ ст. розквітла творчість багатьох талановитих митців різних стильових уподобань і смаків. Письменники об’єднуються в літературні організації, угрупîвання, школи.
Поезія. У цей час заявили про себе нові поети: В. Сосюра, П. Тичина, Є. Плужник та ін. Деякі з них об’єднувалися в групи на основі своїх естетичних уподобань і світоглядних позицій.
Київські неокласики — М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара та ін. — використовували античні теми, сюжети, міфологічні îбрази. Відмежувавшись від пролетарської культури, митці цієї групи зосереджували свою увагу на історії, культурі та моральних цінностях. Вони проголошували гасла «чистого» мистецтва, оспівували красу як таку; культивували вишукані поетичні форми, віртуозну ритміку.
Авангардну літературу, яка виникла як різка реакція на традиційні напрями в літературі, представляла організація «Нова генерація» (1926–1930), яку очолював Михайль Семенко. Авангардизму як літературному напряму властивими були схильність до експериментів, висміювання та пародіювання застарілих форм. Цей літературний напрям виявився в різних модерних течіях — в абстракціонізмі, кубізмі, футуризмі (з ними ви ознайомитеся в старших класах). Футуристи у своїй творчості зображали епоху технічного прогресу, його спрямування можна визначити трьома м: місто, машина, маса. Заслугою М. Семенка й інших футуристів було використання урбаністичних (міських) мотивів, яких у поезіях попередніх епох бракувало. Показовим у цьому плані є його вірш «Місто», у якому поет сміливо експериментує з формою: розміщення рядків, довільне римування, алогічна мова, рвані слова, тавтології.
Проза.
Найбільші літературні організації — «Плуг», «Гарт» і ВАПЛІТЕ — утворилися в тодішній українській столиці Харкові, саме тут найпотужніше вирувало культурно-мистецьке життя України.
На літературному небосхилі з’явилося багато нових імен: М. Хвильовий, Ю. Яновський, Г. Косинка, В. Підмогильний, О. Довженко. Їхній доробок тематично збагатив українську літературу. У 20-х роках ХХ ст. тема революції ще була актуальною, але поступово відходила на другий план. У 30-х роках у творах багатьох прозаїків відчувається часткова ідеологічна заангажованість. Актуальним стає зображення побуту, нових стосунків між людьми. Майстри епічних жанрів більше уваги приділяють особистості та її внутрішньому світу, людині активної дії, яка здатна протистояти хаосу світу.
Драматургія.
У 1920-х роках в Україні діяло 74 професійні театри. І хоча на переважній більшості сцен ішли традиційні вистави, проте голосно про себе заявляли в цей час і нові драматурги й режисери. Представником експериментального напряму був талановитий режисер Лесь Курбас — представник «розстріляного відродження». Саме він створив український модерний театр «Березіль», що ставив драматичні твори на сцені ще одного представника «розстріляного відродження» — М. Куліша («Мина Мазайло», «Народний Малахій»). Цими постановками Лесь Курбас вивів український театр на європейський рівень.
У цей період з’являються п’єси В. Винниченка, якими цікавилися театри Західної Європи. 1921 року «Чорну Пантеру й Білого Ведмедя» екранізували в Берліні. На поетиці символізму будували свої п’єси Я. Мамонтов («Республіка на колесах») та І. Кочерга («Алмазне жорно», «Свіччине весілля», «Майстри часу»).
«Розстріляне відродження». Помітним явищем у мистецькому русі була літературна дискусія 1925–1928 рр., приводом для якої стала стаття М. Хвильового «Про “сатану в бочці”, або Про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії». М. Хвильовий та його однодумці ставили за мету витруїти рабський дух зі свідомості українського народу, вони дбали про високу художню майстерність і свободу у висловленні свого «Я», про вольову людину. Заклик М. Хвильового «Геть від Москви! Дайош психологічну Європу!» розділив літераторів на два табори: тих, хто орієнтувався на здобутки тодішнього європейського мистецтва, і тих, хто готовий був оспівувати новий соціалістичний устрій. Дискусія з літературної переросла в політичну: влада змусила ВАПЛІТЕ оголосити про свій «саморозпуск», а багатьом членам цього угруповання навісили ярлик «ворога народу».
1932 року урядовою постановою «Про перебудову літературно-мистецьких організацій» було зупинено вільну діяльність письменницьких організацій та утворено Спілку рядянських письменників України, яка й досі існує як Національна спілка письменників України (НСПУ). Цим кроком влада втрутилася в органічний літературний процес, що гальмувало природний естетичний розвиток і перетворювало літературне мистецтво на свою «служницю». На 1930-ті роки припадають масові репресії, зокрема 1937 р. (пік сталінських репресій!): «на честь 20-ліття Жовтня» в урочищі Сандормох (на півночі Росії) було розстріляно 1111 в’язнів Соловків, серед яких було 130 письменників, а саме: М. Зеров, М. Куліш, Лесь Курбас, В. Підмогильний та ін. Протягом 1920–1930-х років жертвами масових репресій стало понад 500 українських митців.
Літературний процес на західноукраїнських землях.
Літературний процес на західноукраїнських землях відбувався дещо автономно від Наддніпрянської (тоді вже радянської) України. Письменники орієнтувалися на європейську літературу. Продовжували творити вже знані В. Стефаник, О. Кобилянська, Б. Лепкий. Розвивалися символізм, імпресіонізм, експресіонізм, авангардизм. У цей час на літературному небосхилі з’являються нові імена та мистецькі угруповання.
У ліриці найпотужніше зазвучало ім’я Б.-І. Антонича. Його поетичні твори характеризувалися гуманістичним пафосом і колоритною образністю, міфологізмом та асоціативністю .
З перших же збірок «Привітання життя» і «Три перстені» Б.-І. Антонич став кумиром молоді.
У 20–30-х роках ХХ ст. на західноукраїнських землях розвиваються як малі, так і великі прозові жанри: від оповідання та новели до повісті й роману. Цей період представлений такими іменами, як Ірина Вільде, О. Турянський, А. Чайковський, Б. Лепкий.
Драматичні твори характеризуються багатством тем, стилів і жанрів. У стилі символізму й неоромантизму написані п’єси В. Пачовського та Ю. Липи.
Українська література в еміграції.
Історик Б. Кравців підрахував: у 20–40-х роках ХХ ст. з України емігрували 83 письменники, ря - туючись від переслідувань радянської влади. Багато митців знайшли собі прихисток у Чехословаччині, президент якої Т. Масарик мав симпатії до українців і сприяв тому, щоб вони могли здобувати освіту рідною мовою. У Подєбрадах було відкрито Українську господарську академію, у Празі діяли Вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, Український вільний університет та Українська мистецька студія.
Більшість емігрантів друкувала свої твори у львівському «Віснику», навколо цього часопису гуртувалися Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна, Олег Ольжич, О. Теліга, Юрій Клен — власне, ці письменникийписьменниці становилиядро «празької школи» поетів. Усі вони писали в річищі неоромантизму та неокласицизму. У своїй творчості «пражани» розмірковували над причинами поразки у визвольних змаганнях за Україну; вони сформулювали ідеал людини — духовно сильної та вольової, національно свідомої.
Серед прозаїків-емігрантів найпомітнішими були І. Багряний — автор пригодницького роману «Тигролови», з яким ви ознайомитеся найближчим часом, та У. Самчук, що прославився романом-трилогією «Волинь».
.png)
