Складні речення з різними видами зв’язку (ТО №4)

Про юність золоту, що одцвіла зорею, лишились старості лиш спогади одні.

Осінній вітру крок, і хмари над землею, і пада жовтий лист в вечірньому огні.

Коли почую твій співучий голос і легкий сміх навколо забринить, мені здається: серед поля колос гойдається і пташка десь дзвенить.

На старості літ Джеря любив довгими зимніми вечорами розказувати дочці й онукам, де він бував, що він бачив, в яких краях ходив, з якими людьми зустрічався.

Сонце і повітря лоскочуть щоки, а зелень ялинкових гілок виглядає з-під снігу так свіжо, що здається, надворі стоїть весна, одягнена у білі шати.

Минає літо, осінь вже бреде, лісів багрянець торкнувся вересневий, і пахне чебрецем, і листя де-не-де, кружляючи, лягає під дерева.

В ті дивні дні, коли мої штани іще тримались на одній підтяжці, я все ніяк допетрати не міг, що крутиться земля, мов куля кругла.

Варто писати про наші села й міста, про наші вулиці, треба називати їх справжніми іменами, щоб у людських серцях рідна земля оживала, щоб чоловік, уперше потрапивши на те чи інше місце, безпохибно пізнав – ось він, той край, про який читав.

Яків повів коней навпростець, і було чутно, як тріщав у них під копитами сушняк.

Ніна спочатку думала про Якова Македона, що привернув її увагу, та згодом сильніші спогади витіснили його образ, і перед очима постали і люди інші, і події, що їх довіку не забути.

То поїзд затримували на станціях, бо колія була зайнята, то машиніст довго домовлявся із станційними працівниками, що не хотіли відпускати вугілля, взагалі поїзд чомусь довго стояв перед семафором.

Майже кожного місяця я приїздила до Києва, але раз у раз траплялося так, що або Ванда Львівна виїхала до Львова, або я через якісь обставини не могла її дочекатися.

Постановник не осипав Ярославу компліментами, він після роботи тільки потиснув їй руку, але цей мовчазний потиск руки був для неї дорожчий за слова.

Пташки замовкли, трави стихли, лише берези сколихнулись, лише вербиці поклонились та вітер золотим од дерева до дерева почав шпурляти, кружляючи червоне.

Тихо розмовляли, наказували, як бути з хлібом, що треба продати, що купити, чим засіяти пари і що сіяти по озимині.

Дивовижні сцени можна було побачити в ці хвилини в таборі: той сміявся, той плакав, там обнімалися, там підняли на руки й цілували стареньку бабусю, що принесла останню качку.

Він так розійшовся, що в Євмена не залишилося найменшого сумніву: буде все так, як вирішив Таливон.

Половець став на порозі – досвіток був повитий білими пасмами, під стіною темніла калюжа, проте не дощило.

Море дедалі втрачало спокій; чайки знімалися з одиноких берегових скель, припадали грудьми до хвилі і плакали над морем.

Якось химерно запахли абрикоси: запах був ніжний і нагадував чомусь старий Прованс і старомодні кабріолети.

Тиха долина, на якій щоліта розлунювався мелодійний передзвін кіс виповнювалася гуркотнявою машин і не було вже тиші ні на луках, ні навіть у самій Кобзівці, куди вечорами доносився глухий гул...

Хочеться кожне слово помити в українській криниці, де дівчина воду брала, і хай ті слова стоять чистими рядами, щоб незабутнє вигравало в них і радувало людські серця.

А вкінці настав той день коли я все роздав убогим голоті каріотській щонайгіршій, а сам пішов з порожніми руками в одній одежині без торби навіть шукать учителя.

Не зійшов ти ще й на трибуну, а вже там стояла клепсидра, той холодний часомір, що краплею по краплі невблаганно вимірює тобі той час короткий що вділено для оборони правди.

Людина іде по рідних вулицях, де пройшло її дитинство, де буяла молодість, де проходили найкращі роки життя.

Панас той і Микола народилися в розложистих степах, де вітер та народ була їх перша школа.

Вишиває і співає, і ніхто не зна, де узор вона кінчає, де ту пісню почина.

За морем холодним, в далекій чужині, де сонця ніколи не видно з тайги, де нетрі, болота лихі та пустинні, та скали кремінні, та вічні сніги.

[…], (у яких...), а […], […]?

[…], (у яких...), а […], […]?

[… , (у яких..., а(...), ...]?

(Хіба...), (у яких...), а[…], […]?

Хоч у житті стрічав тебе я рідко, та все ж мені той спогад серце гріє.

Дедалі скульптор все більше переконувався в тому, що мусить негайно виїхати звідси.

Почувається, як їм щасливо у парі, як гарно та вільно і беззвучно плисти по озерцю.

У нас тепер іде свята війна за оборону небесної держави, і боротися ми всі за неї мусим до загину, хто чим здолає: хто вогнистим словом, хто вчинками проречистими.

Частини складного речення з різними видами зв'язку поєднуються тільки сполучниками сурядності.

Складнопідрядне речення — це речення із сурядним та безсполучниковим зв'язками.

Частини складного речення з різними видами зв'язку поєднуються тільки сполучниками підрядності.

Частини складного речення з різними видами зв'язку можуть поєднуватися сполучниками сурядності, підрядності, сполучними словами та інтонаційно (сурядний, підрядний, сполучниковий і безсполучниковий зв'язки).

Перед ним блиснув вугол білої стіни, підперезаний внизу червоною призьбою; зачорніли чорною плямою одчинені двері з одвірками, помальованими ясно-синьою фарбою з червоною вузькою смужкою навкруги.

Чимсь гарячим сповнилось її затріпотівше серце і вогнем розлилося у грудях, примусивши зашарітись червоною зорею її бліде лице, блиснути чорним алмазом очі; груди сколихнула хвиля забутого щастя.

Тепер я розумів її страх; вона стояла посеред страху, немов посеред крижаної води, і я мусив вишукувати слова, щоб її страх розтопити; я шукав для неї розради, а до мене самого крижана вода підпливала, просочувалася в душу.

Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче і посміхається крізь сльози осінь і натрушує журбу на мою наболілу душу.

Є прадавні скарби, що намертво лежать у землі, і є живі скарби, що йдуть по землі від покоління до покоління, огортаючи глибинним чаром людську душу.

Погортайте сторінки сивих віків, і вам відкриється багато поетичних таємниць, і ви почуєте голоси творців, імена яких так розгубила історія, що вже навряд чи знайдемо багатьох сіячів, чия поетична нива, ставши народною, квітує й сьогодні...

Крізь шибки вікон стежили за рекрутом сиві бабусі і він, вітаючись із сусідами йшов вузенькою вулицею, де поряд з іншими убогими хатами стояла його хата з трьома вікнами і такою давньою покрівлею, що вже замість соломи виднівся суцільний мох з, якого буйно росли окремі стеблини жита.

Весняне сонце ще не було пекуче, воно лише приємно пригрівало живим теплом, і степ дихав вільготно.