Складне речення з різними видами зв'язку

Щодалі хвиля більшала, проте козаки були байдужі до неї: не первина їм в море ходити.

Якщо придивитися до квіточки каштана, то можна помітити на ній барвисті плями.

Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце.

У верховіттях вітер колобродить, сумує стежка дичками внатрус.

Дехто і мене пізнає - догадуюсь по не­сподіваних окриках позаду; чим я більше набли­жаюся додому, тим тяжче стає від ваги тих не­сподіваних тривожних окриків.

У п'ятницю, перед самою війною, сон мені приснився: вийшла я з хати, стала на взгір'ї, а вни­зу наш Дніпро і Кошова поєдналися, розкинулися, як небеса прозові.

Удень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні.

Одного весняного ранку, коли під моїм вікном брунькував фіолетом бузок і на ранніх яб­лунях розпускався рожево-білий цвіт, я вийшов з хати на подвір'я і став як зачарований, - у саду дзвінко витьохкувала якась незнайома мені пташ­ка.

День той ткався і ткався із різних настроїв, у яких переважав радісний, та подеколи до нього долучався і сумний.

Так це ім’я прилипло до Івана, пізніше письменник додав до нього прізвище Черемшина, яке взяв від назви річки Черемош.

Село також у тумані, але з гори видно, як сонце прудко біжить десь із поля.

Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче і посміхається крізь сльози осінь і натрушує журбу на мою наболілу душу.

Той, хто з народом долю поділяє, від нього має щедру нагороду.

Листя не може плисти проти течії, воно жовтіє від туги, опадає, і вода відносить його до моря.

Одного зимового погожого дня забарабанили, заспівали дзвіночки — на нашу вулицю ввірвалася трійка в яблуках.

Поети йдуть за горизонт — поезія зостається віч-на-віч з вічністю.

І на цих високих пам’ятниках спочивають не тільки запізнілі перелітні птахи, а й, здається, у надвечірніх сутінках дрімають обважнілі хмари.

Я слухав рідну пісню, рідну мову, і вона лилася струмком, у якому переплелись запахи калини, чебрецю, лепехи.

На нього чекало багато роботи: треба було виносити з хати сіно й жолобки з-під насіння, протерти вікна, поставити сітку, розтикати попід стелю деревій.

Мовчала трава, мовчало віддалік громаддя копиць, схожих на вершників, усе потонуло в безобрійній німій тиші.

Позеленіли вікна, повітря стало бузково-синім, і верхівки тополь вигойдувались на поривчастому вітрі.

Мати брала пучками ягоду, несла до вуст, і, коли роздушувала черешню, то в кутиках уст спалахував сік

Вишнево-яблуневі садки, що сьогодні зранку були такі змерзлі, подобрішали, потеплішали, і село звеселіло, людські обличчя погіднішими стали.

Дурманом віяло з густих заростей, які двома застиглими хвилями означали нічну вулицю, танучи в повітрі, а з обійсть долинав дух матіоли.

Рожевий пил спадав, синіло все кругом, і коси золоті зоря вплітала в трави.

День і ніч стугоніли під вікнами ковані колеса возів, коні кресали копитами іскри, від ходи танків тремтіла хата.

Ти до мене прийшла не із казки чи сну, і здалося мені, що стрічаю весну.

Марко піднімається на підсинений пагорб, де крізь сон зітхає кучерявий овес, і застигає на місці: од вітряка до нього йде його Оленка з білим вузликом у руці..

Діти плачуть, і плачуть дерева.

Не говори печальними очима те, що бояться вимовить слова.

Жовті квіти, як важкі піски, осипаються.

Дні минають – і лік їх загубиш, бо зробилися ночі малі.

Люди до неї говорять — не чує, не слухає.

А тобі якусь хвилю здалося, що зараз ось іде вона мимо криниці, під яблунею, а отой німб таки світиться довкола її посіченої сивиною голови.

Ось мати ступила вбік, і тепер кругла таріль сонця засріблилась у густій блакиті, а довкола материної голови вже не іскрився й не мерехтів німб.

Тут росли колючі кущі терну, шипшини та глоду, красувалися й дозрівали на вітах ламкої крушини темно-червоні ягоди, що їх у народі звуть вовчими.

Вітер підганяв їх на снігових белебнях, але як тільки вони скочувались у яр, Сіроманцеві доводи­лося похекати та попріти.

Я опустив руку з чирям у воду, але воно навіть не нахилилося до води, серед якої виросло.

Михайло якраз натрапив на ту розмову чи суперечку, встряв у неї й почав доводити інспекторові, що він не має права лаяти учнів, і сказав щось образливе для самого інспектора.

Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце.

Дивовижні сцени можна було побачити в ці хвилини в таборі: той сміявся, той плакав, там обнімалися, там підняли на руки і цілували стареньку бабусю, що при­несла останню качку.

Я мрію так життя прожити, щоб у плодах моїх хитались віти, щоб розроставсь в глибинах корінь мій.

Так це ім’я прилипло до Івана, пізніше письменник додав до нього прізвище Черемшина, яке взяв від назви річки Черемош.

Пташки замовкли, трави стихли, лише берези сколихнулись, лише вербиці поклонились, та вітер золотим од дерева до дерева почав шпурляти, кружляючи чер­воне.

Вітер підганяв їх на снігових белебнях, але як тільки вони скочувались у яр, Сіроманцеві доводилося похекати та попріти.

Я опустив руку з чирям у воду, але воно навіть не нахилилося до води, серед якої виросло.

Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце.

Як верби гарно похилились, мов дивляться, що там робиться внизу, по тих хатках та вулицях, та й собі радіють, що люди відпочивають, що їм затишно й гарно.

Над ними зумлили комарі, біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка а над усім світом протікала зоряна імла.

Гусак випірнув, і сперся забитим крилом на воду, крило заболіло, запекло наче сперся він ним не на воду, а на вогонь.

Підрядний та безсполучниковий.

Безсполучниковий, сурядний, підрядний.

Підрядний та сурядний.

П’яти частин

Трьох частин

Чотирьох частин

Чотирьох частин і відокремленим означенням

але бажання жити не покидало дівчину.

зникали останні крихти до життя.

пекло душу.

Уява хлібороба витворила божества які на його думку опікувалися Родючістю землі у низках міфів та легенд проповідувалися моральні норми ставлення до неї землю не можна було паплюжити ні дією ні словом.

Глибоку повагу відчували люди до землі яка “парує та хліб готує” і повага ця часто доходила до обожнювання.

Біля Дніпра на камені гарячім заснув і сон мені приснивсь горю край шляху полум’ям вербовим

підмет, означення, присудок: присудок, означення, означення, підмет, означення, присудок, підмет;

[ ] , [ ] , ( яку...) . ;

підмет, обставина, присудок: присудок, означення, підмет, підмет, присудок, означення;

[ ] : [ ] , [ яку...] . ;

підмет, означення, присудок: присудок, означення, означення, підмет, підмет, обставина, присудок, означення;

[ ] : [ ] ; ( яку...) .

підмет, обставина, присудок: присудок, означення, означення, підмет, підмет, присудок, додаток;

[ ] : [ ] , ( яку...) . ;

Старий поволі пішов на пасіку, щоб попрощатися з бджолами.

Пишається калинонька, явір молодіє, а кругом їх верболози й лози зеленіють.

Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своїх ключів.

Щоб прийшло на землю сподіване щастя, треба великої праці, бо щастя не дається дурно.