Складне речення

І цвіт, і грім, і дощ, і град – я серцем спраглим все приємлю, та збережу від граду сад і захищу від грому землю.

А полуниці довкола в рясній росі, і роса на них крапеляста, велика, мов полуниці!..

Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив.

змісту

інтонації

змісту, інтонації та сполучних засобів

Плюскотіла в темряві доспіла ярина, і на високій могилі, як побратими, урочисто застигли два полукіпки.

Заспівали треті півні, на сході вже давно вже згасли зорі.

І барвінком, і рутою, і рястом квітчає весна землю, мов дівчину в зеленому гаї…

Голову йому змила, ноги умила, в сорочці тонкій білій за стіл посадила, годувала, напувала, положила спати у кімнаті і тихенько вийшла з батьком з хати.

Був кінець липня, стояла нестерпна спека.

Радюк мовчав і думав, а Ольга, нічого не помічаючи, почала показувати йому свій гарненький новенький альбом.

Набігла друга хвиля і з глузливим шелестом злизала той вогник углиб.

Ні, скло було б мертве, а це тіло жило, переливалося ніжними перламутровими поблиском.

По небу  прокотився невидимий грім і впав десь поблизу, за лісом.

Худоба місила по дорогах чорнозем, табунець білокрилих голубів шугав у високості.

Перестало виспівувати й витьохкувати птаство всяк на свій лад, і лише дятел стукотів десь недалечко по корі всохлого дерева.

Якщо хтось розсердиться або заплаче, так і штовхана дасть.

частини якого рівноправні за змістом граматично поєднуються за допомогою сполучників

в якому одна частина за змістом і граматично залежить від іншої та пояснює її

в якому смислові відношення між частинами виражаються в усному мовленні інтонацією, а на письмі – розділовими знаками

[  ], (тому що..)

[  ]: [  ]

[  ], і [  ]

Зрідка спросоння заскрипить журавель або гупне біля якогось похиленого тину росяне яблуко.

Зрештою, полум’я грози пригасає, й тільки грім озивається з вершин.

М’яка, тепла курява кущами виросте  з – під ніг, а над головою ледь – ледь ворушиться вже прихоплене холодними світанками і ядерними росами листя.

Не було ні хомута, ні оглобель, і ніхто не сіпав за віжки, вказуючи  шлях.

Зморені коні ледве тюпали, кволо переставляючи ноги, та й самі вершники ледве трималися в сідлах.

Звідусіль їхали і йшли на ярмарок люди, а дівчата всю дорогу притрушували сміхом.

Скинеться зрідка у воді рибина, або нічний птах залопоче у темряві крилами.

А пісок дедалі сипучіший,  і мотоцикл зльоту раз у раз шугає в нього. 

Темніли стрілки щавлю, та смачно вабила конюшина.

Незабаром двері були вже відчинені навстіж, і бійці, поваливши в будинок, разом обійшли, обнишпорили його весь.

Мої літа давно вже на схилі, а я знову пориваюсь до зірок.

То пронесеться над болотами чайка, то промайне швидкий баркас.

Здалось на мить пливе у безвість ночі під парус хмар високий корабель.

На зеленій траві біті чайки сидять білі свічі юрять на тарелях латать.

Людство не усвідомить себе як єдине ціле, не буде йому добра.

Ще сонячні промені сидять досвітні огні вже горять.

Небо скоро затяглося хмарами стало мрячити.

Отут серед цвіту, здається: що якби людина навчилася мудрості в дерев, то не була б ворогом самій собі й природі.

Сонце вже котилося на захід, над полями здіймалася легка пара, у небі, як листя осики, тріпотіли крильцями жайворонки, зеленим соком пашіли трави, — у які причепурилися горбки.

Уявімо що світ, який нас оточує — це поле, а слова, які називають предмети навколишнього світу — рослини на цьому полі.

Проміння ламалося в хвилі, блищало, миготіло, рябіло наче хто сипонув на воду блискучими іскрами.

Високо поросло розкішне дерево вгору, укриваючи холодком зелену землю, на котрій, чіпляючись колосками за гілки, буяє розкішна рослина.

Як глибшають нині і далі, і очі, як солодко зерном засіялись дні, як грім і дощі щось туркочуть пророче – це квітень, це квітень в тобі і в мені.

Ніч має вроду темну й величаву, в ній подив таїни немов закляк, а день живий і жвавий, мов хлоп’як, веде при сонці осяйну забаву.

Заходить сонце в золотих лісах, на стовбурах палахкотить, живиця, краєчок хмари наче блискавиця горить у надвечірніх небесах.

Він повернув у напівзабуту вуличку, де під копитом сполоханим дзвоном розбивались і зітхали калюжки, і, взявшись за руки, стояли в спідничках верби-підлітки.

Вже так натомився за краєм своїм тужити, що вірші здавалось ридають уже під пером.

... місяць сходить.

... навколо стає темно.

... діти ідуть у домівки.

... птахи летять у вирій.

2

3

4

5

Кожушок його був весь мокрий, чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті.

Переді мною, наче брама, розчиняється діброва, до мене наближаються далекі тихі води і прихилені до них зорі.

Чорніє поле, і гай, і гори, на синє небо виходить зоря.

У хлопця аж мурашки пішли поза спиною: маляр видався йому за чарівника. 

Бери до серця і затям: душа творця не переквітне.

Мудрі люди порадили — не все читай упідряд…

Відра подзвонюють над степовою криницею, сонце спиняється в прошумілих кленах.

Сашко навшпиньках зайшов у свою кімнату, хутко ліг, заплющив очі: у синьому океані біля його хати повз грушу пропливали білі айсберги.