Контрольна робота № 3. Складне безсполучникове речення. Складне речення з різними видами зв'язку

Здалось на мить пливе у безвість ночі під парус хмар високий корабель.

На зеленій траві біті чайки сидять білі свічі юрять на тарелях латать.

Людство не усвідомить себе як єдине ціле, не буде йому добра.

Ще сонячні промені сидять досвітні огні вже горять.

Небо скоро затяглося хмарами стало мрячити.

Хмара грізно суне за Бориспіль темна тиша опада в лиман.

Здасться чую лопають каштани жовто-зелену викидають брость.

Править хтось малим човенцем в’ється стежечка злотиста.

Не русалонька блукає то дівчина ходить.

Зайде сонце Катерина по садочку ходить.

стало чути навіть політ бджоли.

навіть дерева стоять безшелесно.

пролунав дзвоник на урок.

усе навколо принишкло.

навколо запанувала дзвінка тиша.

Сонце заходить, гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє.

Плачуть дощі в снігах, просять вітри спочину і розбивають в прах зоряну павутину.

Ранок був безвітряний, тихо пролітала негуста пороша, садок ніби відпочивав.

Минає літо, осінь вже бреде, лісів багрець торкнувся вересневий.

Планета сива над віками крутиться, минають дні, і пахне сіножать.

Небо прорізали вогняні стріли, ударив грім, на пильних дорогах знявся вихор.

І пригадалося йому дитинство: над водами хиляться лози, лелека пливе в висоті.

Не щебече соловейко в лузі над водою, не співає чорнобрива, стоя під вербою.

Скрізь, де пройшов дощ, свіжо — нарешті дочекалися прохолоди й поживи землі.

Кажуть люди: пальцем торкнеш ластів’яче гніздо — птиця одразу покине ваш двір.

На білу гречку впали роси, веселі бджоли одгули, замовкло поле стоголосе в обіймах золотої мли.

Коли тебе в саду стрічаю, сад квітне знову і цілий світ пісні вплітає в твою розмову.

Тим часом обважнілі садки півдня осипались абрикосами,
земля вже ними була встелена, що й ніде ступити.

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини, і вишні чорноокі стоять до холодів.

Здоровенний дуб розлігся, розширився своїм кострубатим гіллям, так що аж темно під ним.

Отут серед цвіту, здається: що якби людина навчилася мудрості в дерев, то не була б ворогом самій собі й природі.

Сонце вже котилося на захід, над полями здіймалася легка пара, у небі, як листя осики, тріпотіли крильцями жайворонки, зеленим соком пашіли трави, — у які причепурилися горбки.

Уявімо що світ, який нас оточує — це поле, а слова, які називають предмети навколишнього світу — рослини на цьому полі.

Проміння ламалося в хвилі, блищало, миготіло, рябіло наче хто сипонув на воду блискучими іскрами.

Високо поросло розкішне дерево вгору, укриваючи холодком зелену землю, на котрій, чіпляючись колосками за гілки, буяє розкішна рослина.

Як глибшають нині і далі, і очі, як солодко зерном засіялись дні, як грім і дощі щось туркочуть пророче – це квітень, це квітень в тобі і в мені.

Ніч має вроду темну й величаву, в ній подив таїни немов закляк, а день живий і жвавий, мов хлоп’як, веде при сонці осяйну забаву.

Заходить сонце в золотих лісах, на стовбурах палахкотить, живиця, краєчок хмари наче блискавиця горить у надвечірніх небесах.

Він повернув у напівзабуту вуличку, де під копитом сполоханим дзвоном розбивались і зітхали калюжки, і, взявшись за руки, стояли в спідничках верби-підлітки.

Вже так натомився за краєм своїм тужити, що вірші здавалось ридають уже під пером.

... місяць сходить.

... навколо стає темно.

... діти ідуть у домівки.

... птахи летять у вирій.

2

3

4

5

Кожушок його був весь мокрий, чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті.

Переді мною, наче брама, розчиняється діброва, до мене наближаються далекі тихі води і прихилені до них зорі.

Чорніє поле, і гай, і гори, на синє небо виходить зоря.

У хлопця аж мурашки пішли поза спиною: маляр видався йому за чарівника. 

Бери до серця і затям: душа творця не переквітне.

Мудрі люди порадили — не все читай упідряд…

Відра подзвонюють над степовою криницею, сонце спиняється в прошумілих кленах.

Сашко навшпиньках зайшов у свою кімнату, хутко ліг, заплющив очі: у синьому океані біля його хати повз грушу пропливали білі айсберги.