Пряма мова. Цитата.

Ні, не клич мене, весно, казала я їй, не чаруй і не ваб даремне (Леся Українка).

На шляху, прощаючись, Люба сказала Ти б колись, Михайлику, і до нас заскочив. Ідеш собі з ковзанки, то й заверни в наш двір (М. Стельмах).

Важливо не те, як малюю я, а що в тому бачать інші сказав Валерій Я ніколи не стану художником. Я це зрозумів І радий, що зрозумів вчасно (Ю. Мушкетик).

Вмивайся, вмивайся, дитино квапить мене мати (М. Стельмах).

«З щастя та горя скувалася доля» – каже людська поговірка (Панас Мирний).

«Ну, добре, стримав образу Аркадій Петрович. – Не одрікаюсь од своїх слів» (М. Коцюбинський).

Струна бринить лагідною луною: «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» (Леся Українка)

«Леоніде, – Адріана відірвала обличчя від долоні – а ви читали «У пошуках утраченого часу» Марселя Пруста?» (Р. Іванчук)

А це що таке притишила Соломія до себе Краще про концерт думай (В. Врублевська).

Так, бачу, ти усім тут добре надоїв Кіт Вовкові сказав Чого ж ти, братику, сюди і забігав (Л. Глібов).

Вставай, будила Івана Марічка. Вставай і ходім (М. Коцюбинський).

Що ж я буду в світі Божому діяти сама з малою дитиною промовила Немидора (І. Нечуй-Левицький).

Як подумав тоді Тіні коротшають так само непомітно, як і людське життя (Г. Тютюнник).

«Щасливий ти в нас, Даньку» – щебетали дівчата, хрумаючи бублики (О. Гончар).

«Де ж він, де?» – гукнув Бертольдо, – «Що ж він криється між вами?» (Леся Українка)

«Що це за дівчина? Де вона взялася в нашому селі, – думав молодий Джеря (І. Нечуй-Левицький).

Бабуся питає: «А що, дітки? Чого прийшли, мої соколята?» (Марко Вовчок)

«П, - а , - П».

«П, - а : - П».

«П, - а , - п».

«П! – а: - П».

Дівчина грайливо запитала: «А може, вона справді лісова мавка? »

«Не проводжайте мене.» - Попросила дівчина рідних.

«Михайлику, хочеш побачити диво? – питає мене дядько Себастіян. - Підійди до мене…»

Казав пан: «Кожух дам», та слово його тепле.

„Отже, тут кращі хліба, ніж під селом, – подумав сам собі, – тут, мабуть, сильніший дощ пройшов...”

Мельник повів сивою од років і борошна головою на розчинені двері: „Ще хтось молоти під’їхав. І ночі не доспав.”

„А ви спробуйте заспівати колискової,” – зірвалося в мене.

„Михайле, ти ще не в хаті? – гримнув з катраги дід. – Гляди, бо перепаде нам обом за лебедів!”

„Не чуєш, як літо пішло нашим народом?” – дивується мати.

Щось намалював розпитувала Марійка (Ю. Мушкетик).

І голос сильний нам з гори, як грім, гримить Лупайте цю скалу (І. Франко).

Мої друзі – вбогі бідолахи говорить Кармель От мої друзі (Марко Вовчок).

Здоров був, любий жінка говорила, а в голосі її сльоза бриніла (Леся Українка).

За що ж хто-небудь попитає Зозуля Півня вихваляє (Л. Глібов).

Спали мені на думку відомі рядки, в яких Павло Тичина закликав природу хлюпни нам, море, свіжі лави! О земле, велетнів роди!

«Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова…» – писав Панас Мирний.

В. Сухомлинський зазначав, що любов до Батьківщини неможлива без любові до рідного слова.

Уява поета малювала таку картину: «Летим. Дивлюся, аж світає, Край неба палає ,Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає» (Т. Шевченко).

«Не дивуйтеся, - сказав князь Данило, - я вклонився Києву - матері городів руських» (В. Малик).

Він гукнув ще раз щосили: «Хто є в Храмі? Озовися!» (В. Малик).

«Спасибі діточки, що защедрували в нашій хаті,» - жебонить жіночий голос (М. Стельмах).

Одна сказала: «Гляньте, гарно як! Немов облита снігом кожна гілка!» (М. Рильський).