(Копія) Пряма та непряма мова. Цитата.

«Добрий вечір вам»: заспівав позаду тоненький дівочий голос.

«Ні, — сказав сам собі Василько — щуки я не піймаю, бо вона прудка».

«Життя мені всміхалося, — говорив Франко, — а діти були промінням».

«Коли я сита, то така я добра», ковтнувши жертву, просичала Кобра.

Мама сказала: як же ж мені сумно, хочу побачити рідненьку сестру.

Літо в осені питає: де ти поділа журавлів.

До булави треба голови!, казали запорожці.

Ой казали, говорили по всім селі люди — «Та вже з того козаченька нічого не буде!»

«Опізнився, небораче, одказав земляк йому, хто кохав життя ледаче, непереливки тому».

«Дозвольте і мені, панове, річ держать!» — тут обізвалася Лисиця.

Один мудрець вдало підмітив: Чим більше пізнаєш людей, тим більше починаєш любити тварин.

Павло Тичина сказав про Сковороду «Великий наш філософ щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовністю глибоку і щодо світогляду свого — чисту та моральну».

«Ще б ми стільки прочитали, як ти, — докинула Василина і пояснила подрузі: — Взимку цілі ночі просиджує над книжками».

Коли садили капусту, господарка хапалася за голову — «Дай же, Боже, час добрий! Щоб моя капусточка приймалась і в головки складалась, щоб із кореня була коренистая, а із листу голосистая!»

«А в нашій учительській роботі треба, щоб минули роки й десятиліття, поки стане людиною той, хто несміливо переступив поріг школи і вивів на папері олівцем перші палички та кружечки, написав перше слово», думав учитель.

Український письменник В.Винниченко якось сказав: “Як нудно й сіро проходить життя людей неталановитих, так нудно й нецікаво живуть без любові навіть талановиті”.

“Суспільність, – говорив М. Грушевський, – що має віру в себе, мусить мати й відвагу глянути на правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу”.

“Слово – найтонше доторкання до серця, – був переконаний В.Сухомлинський, – воно може стати і запашною квіткою, і живою водою і розжареним залізом”.

“Митець не може відвернутися від своєї сучасності, – говорив Альбер Камю і далі пояснював: “Якби він відвернувся від неї, то промовляв би в порожнечу”.

«Може, у цій лісовій хатинці ховається зараз Мавка» – подумалось мені.

Мені сказав розумний садівник: «Коли пересаджуєш дерево, роби це з любов’ю».

«Краса і мудрість – писав Еріх – не розкіш, не привілей, а радість, дарована всьому світу».

Мирослав Дочинець радить – «Не виставляй напоказ усе, що маєш, – завтра вже нікого не здивуєш».

«Стерегти ліс», – сказав Харитон – «треба не рушницею, а любов’ю».

«Життя лише доти має вартість, – говорив батько частенько – доки людина може допомагати іншим».

«Поки людина жива, вона ніколи не повинна втрачати надії», – говорив давньоримський філософ Сенека.

«Це ж хто сказав, що одна ластівка не робить весни?» – переможно вигукнув Таран.

Давньогрецький філософ Епікур казав: «Якщо доля особливо прихильна до людини, вона дає їй вірних друзів».

«Розумні люди говорять тому, що їм є що сказати, – стверджував мудрець і додавав: – А дурні просто хочуть сказати хоч щось».

«Голова за булаву? — глузливий сміх козацький дзвінким ляпасом хльоснув Яремі в обличчя. — Мала плата, ясновельможний пане, за голову Хмельницького».
«П?» — а.— «П».

«Дякую панове! — сміючись відповів Богун. — Лазня непогана!»
«П! — а. — П!»

«Се твоє поле?» — боязко спитала вона Чіпку.
«П ?»,— а.

Коли батько сказав, що мене прийняли у другу групу, мати одразу сумно повторила своє: «І що тільки буде з цієї дитини?»
«П»:— а ?.

Микола сказав батькам, що я не хочу сватать Варки.

Старий Джеря просив Миколу, щоб той не зачіпав осавулу та не дражнив пана.

Чіпка думав, що мати моя грішна, бо вона мене била малого.

Нимидора сказала Миколі, що я весь свій дитячий і дівчачий вік поневірялась у чужій хаті.

"Мова - то серце народу; гине мова - гине народ", це спостереження І. Огієнка містить у собі велику та сумну правду.

Т. Шевченко був глибоко переконаний, що український народ порве кайдани колоніалізму, тому й заявляв -

"Борітеся - поборете!"

Т. Шевченко вірив у велике майбутнє України й українського народу та палко закликав своїх земляків:

І чужому научатесь,

Й свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає...

Ідеологи звинуватили Миколу Руденка, як він сам згадує, у "Грубих помилках у поетичній творчості".

Олесь Гончар пише, що Леся Українка: "поряд із Шевченком, Франком, Панасом Мирним, Коцюбинським... наполегливо розвивала й зміцнювала літературну мову..."

У статті про О.Кобилянську сказано, що "Класичним зразком алегоричної мініатюри є поезія в прозі "Рожі".

"Борітеся - поборете!" - цими словами Т.Шевченко став на захист усіх поневолених.

В. Сухомлинський вважав, що: " вміння читати - означає бути чутливим до змісту й краси слова, до його найтонших відтінків".

Борис Буряк пише, що: "У художній структурі сценаріїв і фільмів О.Довженка завжди присутній сам автор".

Важливу композиційну роль відіграє монолог Мавки, що розпочинається словами

"О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

Чистим, палючим, як добре вино,

Вільними іскрами вгору злетіло".

Шевченкове "...треба миром, громадою обух сталить..." стало афоризмом.

Образ Прометея Т.Шевченко використав як символ мужності, нескореності, а отже, й остаточної перемоги: "Не вмирає душа наша. Не вмирає воля".

"Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову" - так визначає роль мови в житті нації Л. Костенко.

Словами: "Від кларнета твого - пофарбована дудка зосталась" Євген Маланюк характеризує пізнього Павла Тичину.

Композицію роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" О. Білецький характеризував як "будинок із багатьма прибудовами й найбудовами".

М. Рильський наголошував, що "не тільки в художній лутературі, а й у кожному слові людському увага до мови - доконечна річ для того, щоб думка знайшла свою справжню кришталеву форму".