Прочитай текст.
Василь Бедро
"Вербові ночви"
Пам'ятаю…щосуботи мати
(Хоч вона й не мала вихідних)
Вносила вербові ночви в хату -
Нас купала трьох у ночвах тих…
Вкине в воду чебрецю, ромашки,
Чудернацький жмутик череди,
Зернятка якої, мов мурашки,
Вусики висовують з води.
Ой! Який духмяний запах в'ється!
Крутиться від нього голова,
А матуся - радісно сміється
Й теплу воду в ночви долива.
Як була матуся наша схожа
В той жаданий, неповторний час
На святу Марію – Матір Божу,
Що з ікон дивилася на нас.
Сорочки й підштаники одягнем,
Свіжо пахне чисте полотно.
На лежанці теплій грітись сядем
На стареньке вицвіле рядно.
Подавала нам вечерю мама,
Скудну, бідну, як сама біда.
Місяць нам присвічував…і з нами
Разом повечеряти сідав.
***
«Кобзаря» було відкриє мати
(Що від школи в неї ще лишивсь)
І почне нам жалісно читати,
Що бувало й сльози в нас лились.
А надворі свище хуговиця,
Б'ється в вікна, у трубі гуде,
А мені вже крізь дрімоту сниться
Катря, що заметами бреде.
Де ж бо їй сховатися в цю пору
Серед ночі в полі, у ярках?
Як же їй зігрітися надворі
Із малим Івасем на руках?
…Умовляє мама, щоб впустила,
Коли в наші двері, в пізній час
Тихо стукне Катря нещаслива,
Щоб з дитям погрітися у нас…
А бувало плакала і мама,
Як читала нам тоді про те,
Як в догоду вірі й гайдамакам
Гонта погубив своїх дітей…
***
І казки від «Ріпки» до «Принцеси»
Набирали іншої ваги,
А вже в снах, у ночвах я – Телесик
Утікав від хитрої Яги…
І нема ніякого секрету,
Що святе від цього відчуття,
Ночви стали нашим амулетом,
Котрий нам урятував життя.
Як в війну, тоді за автоматом
Із району німець приїжджав,
Рідну неньку мав він розстріляти
(Людям так перекладач сказав).
Та коли той увійшов до хати
І побачив нас у ночвах тих -
Подобрішав, перестав кричати,
Усміхнувсь, замислився, притих.
Він дививсь, немов на янголяток,
Як ми в ночвах плюскались собі,
Мабуть, пригадав своїх хлоп'яток,
Рідний дім, дружину далебі…
Потім фото він дістав з кишені,
Подивитись матері звелів.
(Пояснив, що у його німкені
Також троє отаких синів).
Під кінець він ще оглянув хату,
Ту, що за наказом мав спалить.
Встав…Подумав…Щось хотів сказати…
Руку опустив – та й вийшов вмить.
Дякую ровесникам тим щиро,
Кланяюсь сьогодні за всіх нас,
Із-за них їх батько тоді з миром
Нас лишив, не виконав наказ…
Відступивши від вимог вермахту,
Сатанинських фюрера ідей,
Він - арієць -у полтавській хаті
Повернувся серцем до людей.
***
Згодом ночви замалими стали,
Все в житті спливає в забуття.
Ми тоді уже попідростали,
Вже вкусили перший шмат життя.
Нам про ночви розказала мати
Про жахливий випадок з війни,
Не могла на дрова їх рубати-
Дорогими стали нам вони.
Як весною води розливались,
Ми до річки ночви притягли,
Квітів первоцвіту назбирали,
Заквітчали ночви, як могли.
Брат Павло з старої плащ - палатки
Парус ночвам на гілля нап'яв,
Розвернув під вітер їх спочатку
Так, щоб парус сили набирав.
А вже потім відштовхнув тихенько,
Щоб квіток не позбивати з віть
(Ночвам шлях лягав некоротенький),
Брат сказав, прощаючись: «Пливіть».
І глибокі ночви ті вербові
Поміж лози й вільхи молоді -
Попливли з дитинством десь за обрій
По весняній звиреній воді.
Може, десь пливуть по тихих плесах
Ті вербові ночви відтоді.
І веслує веслами Телесик
Срібний слід лишає на воді…
Ах ви, ночви, ви мої вербові!
Вже вас не побачу наяву.
Ви - мій човник мрії і любові,
На якім і досі я пливу.
У казкове те моє дитинство,
Що злетіло, наче й не було,
Яблуневим цвітом пломенисто
У саду життєвім відцвіло…
Я писать про вас старавсь правдиво…
Ви пробачте, ночви, мо' й не так,
Ви - моє святе, одвічне диво -
Мить мого дитинства золота!(604 сл.)
