Неготовність до дистанційного навчання може зумовити надзвичайно глибоку кризу в освітній системі, – Ігор Лікарчук

Ексочільник УЦОЯО ділиться думками щодо готовності української освіти працювати в дистанційному режимі.

Карантин – це справжнє випробування для країни, для кожної сфери її діяльності. Саме такі жорсткі умови надають уявлення про внутрішні ресурси та функціональність системи охорони здоров’я, економіки, соціальної політики тощо. Звісно ж, однією з перших приймає удар сфера освіти.

Чи готова освіта в Україні перейти на дистанційне навчання? Чи вдасться їй витримати у такому режимі впродовж декількох місяців? Про це на своїй сторінці у фейсбуці ділиться думками ексочільник Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук.

На мою скриньку приходить чимало листів від батьків, які не можуть зрозуміти, що відбувається. Переважна більшість нашого вчительства організацію дистанційного навчання зрозуміли як трансляцію учням – за допомогою вайбера, телеграма, месенджера та електронної пошти – домашніх завдань з паперових підручників та їхню перевірку. Або ж як надання доступу до примітивно створених презентацій та якихось pdf-файлів, котрі, на їхню думку, несуть навчальне навантаження. Цим, власне, і спотворюється ідея організації дистанційного навчання, – наголосив пан Лікарчук.

За його словами, лише достатньо незначна кількість закладів та педагогів здійснюють системну організацію такого навчання за допомогою Google-сервісів та інших апробованих систем дистанційної освіти.

Українська система загальної середньої та професійної освіти виявилися не готовою до організації дистанційного навчання своїх учнів, що в умовах можливого довготривалого карантину стає реальною загрозою її існуванню взагалі. Не готовими виявилися не лише школи, ПТНЗ чи вчителі. Візьму на себе сміливість стверджувати, що і МОН також, – зізнався Ігор Лікарчук.

Ексочільник УЦОЯО вважає, що МОНу потрібно дистанційно розвивати не підготовку до ЗНО, а забезпечити розгортання потужної електронної освітньої платформи, на базі якої організувати справжнє системне дистанційне навчання для закладів освіти всієї країни.

В організації дистанційного навчання в системі загальної та професійної (професійно-технічної) освіти є три великі проблеми.

 Перша проблема  – це готовність, уміння та бажання пересічного педагога здійснювати дистанційне навчання. Проблема, на думку Ігоря Лікарчука, надзвичайно складна, зважаючи на професійну ментальність українського вчительства та рівень освітнього менеджменту, зокрема менеджменту персоналу.

У нашій системі величезна кількість директорів закладів освіти та освітніх чиновників з більшим задоволенням примусять вчителя скласти, скажімо, якийсь план роботи на час карантину, ніж організують роботу так, щоб вчителя терміново дистанційно перенавчити і створити йому умови, необхідні для роботи в системі дистанційної освіти.

На жаль, багатьох учителів це влаштовує, адже їм краще скласти ще один план, в якому мають бути слова «дистанційне навчання», ніж серйозно перенавчатися із фронтального педагога до організатора та учасника (на засадах співучасті) дистанційного навчання.

Чиновникам, які у своїй переважній більшості також не розуміють сутності справжнього дистанційного навчання, «План роботи вчителя на час карантину» укупі із домашніми завданнями у вайбері, будуть видаватися вершиною досягнень.

 Друга проблема  – це готовність, уміння та бажання учнів опановувати знання дистанційно. В українській системі загальної середньої та професійної (професійно-технічної) освіти так довго і наполегливо привчали учнів до формального відвідування школи, що вони звикли до «потрібно ходити до школи», але не до «потрібно в школі вчитися».

Потреба в опануванні знань в більшості старшокласників не сформована.

Натомість, чиновники, школа та батьки сформували потребу успішно скласти ЗНО. Робота школи оцінюється за формальними зовнішніми ознаками та рейтингами за результатами ЗНО, а не за тим, як саме вона забезпечує якість освіти.

Тобто, фактично відбулася девальвація ціннісних орієнтирів у функціонуванні системи загальної середньої освіти. То чому віддасть перевагу пересічний учень та вчитель: підготовці до ЗНО у формі «натягування» чи системному оволодінню навчальним матеріалом, та ще і дистанційно? На жаль, віддають перевагу першому. І система їх до цього штовхає.

 Третя проблема  – контент навчального матеріалу для дистанційного навчання. Його практично немає, за винятком спеціалізованих Інтернет-ресурсів. Те, що може зробити пересічний вчитель – у кращому разі якісь презентації, посилання на той чи інший ресурс, скан pdf-файла тощо. І, звісно ж, чергове домашнє завдання.

Довготривалий карантин та перспективи його продовження виявили величезну проблему нашої шкільної освіти. Вона полягає в тому, що за прикрашанням стін і створенням нового освітнього простору в закладах, ми виявилися не готовими до впровадження інших, крім фронтальних, технологій організації освітнього процесу. Між іншим, якби були готовими, то не було б потреби і закривати малокомплектні школи. Така неготовність може зумовити надзвичайно глибоку кризу в освітній системі. Набагато глибшу, аніж та, що є сьогодні. Аж до втрати системи, – підсумував Ігор Лікарчук.

Шановні освітяни, а чи погоджуєтеся з думкою Ігоря Лікарчука ви?

Фотоматеріали взяті з офіційного сайту LB.ua.


Вас також можуть зацікавити такі матеріали: 

Неетично і непрофесійно порівнювати результати ЗНО між закладами і регіонами – Ігор Лікарчук

Свобода вибору суб'єктів підвищення кваліфікації буде доброю петардою для ОІППО – Ігор Лікарчук

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ залишилося:
0
2
міс.
0
1
дн.
2
0
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!