• Всеосвіта
  • Бібліотека
  • Культура
  • Зовнішнє і внутрішнє оформлення оселі сьогодні і колись. Традиційні меблі, посуд, прикраси. Ліплення із пластиліну традиційного українського посуду

Зовнішнє і внутрішнє оформлення оселі сьогодні і колись. Традиційні меблі, посуд, прикраси. Ліплення із пластиліну традиційного українського посуду

Опис документу:
Заняття краєзнавчого гуртка (початковий рівень)

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Тема: Зовнішнє і внутрішнє оформлення оселі сьогодні і колись. Традиційні

меблі, посуд, прикраси. Ліплення із пластиліну традиційного українського посуду

Мета: формувати уявлення про інтер'єр давнього українського  житла,  предмети старовин-

ного посуду, меблів  тощо, вчити помічати  їх самобутність, оригінальність; поглиби-

ти знання учнів про українські традиції оформлення житла, меблі, посуд та прикраси,

познайомити з народними повір’ями, з ними пов’язаними; розвивати пізнавальні

можливості школярів; коригувати дрібну моторику рук у процесі творчої діяльності;

виховувати шанобливе ставлення до українських народних звичаїв і традицій

Обладнання: комп’ютер, презентація, набори пластиліну, дощечки і пластмасові ножі для

занять ліпленням, записи українських народних мелодій

Хід заняття

І. Оргмомент.

ІІ. Оголошення теми і мети заняття.

ІІІ. Розповідь учителя про зовнішнє і внутрішнє оформлення оселі сьогодні і колись.

Традиційне українське народне житло вирізняється не тільки своїм мальовничим зовнішнім виглядом, але й багатством інтер’єру, оздобленого з певним мистецьким смаком, притаманним лише українцям. Хата – житловий простір людини, місце родинних обрядів, символ добробуту. Вигляд української хати, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер, індивідуальність, з іншого – унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований.

Житло було прообразом Всесвіту наших предків. Тому воно мало чотиригранну будову чотири стіни відповідали чотирьом сторонам світу. Вікна виходили на схід і на південь до сонця. З північного боку, де панували темні, злі сили, вікон не було. Кожна частина житла також мала своє символічне значення.

Для будівництва житла використовували передусім деревину: дуб, сосну, акацію, вербу, лозу та інші, по змозі, породи дерев, які були доступні селянинові залежно від його матеріального становища. Також використовували глину, житню солому, очерет, полову. Стіни «в шули» часто обмазували сумішшю глини й соломи. Були й хати з «городженими» хмизом, лозою або ж очеретом і «закиданими» глиною стінами. Звісно, стіни, у зведенні яких використовували глину, здебільшого необхідно було «виправляти» сумішшю глини із соломою та надавати їм більш привабливого естетичного вигляду.

Зовні стіни зазвичай оздоблювали побілкою, хоча призьбу «підводили» рудою (жовтою) або червоною глиною. Так само «обводили» вікна та двері. Долівку, як правило, робили з глини, добре вирівнювали й мастили. Усередині ж стіни хат завжди були побілені, а їхній низ – підведений червоною або рудою глиною. Останнє мало велике символічне значення, оскільки вважали, що обведення житла – це замикання кола. Таким чином закривали доступ до хати нечистій силі.

Поріг – це межа між зовнішнім і внутрішнім світом, а також межа між підземним світом – світом померлих – та світом живої людини. Звідси і повір’я про те, що на даху, на горищі живе добре божество – домовик. Унизу – під порогом – потойбічний світ, де живуть померлі.

Щоб захистити житло від зла, над вхідними дверима часто вирізувалися знаки-обереги: кола, розетки символи сонця, хрести. Ці знаки наносилися на сволок у хаті, а такожна віконні рами. Вочевидь, колись такі магічні знаки наносилися й на піч, але, утративши своє оберегове значення, вони залишились лише прикрасою.

Один із найдійовіших оберегів – це підкова. За формою вона нагадує чашу. Чаша може збирати, а може роздавати, так і підкова, залежно від місця і способу її прикріплення може виступати подателем благ, або ж вмістилищем цих благ.

Згідно з повір'ям, підкова може залучити любов і удачу, допоможе отримати благословення від вищих сил, досягти процвітання і зміцнити здоров'я.

Якщо підкову прибити ріжками вгору, вона сприятиме збереженню в будинку багатства і стабільності. Вважається, що будинок в цьому випадку завжди буде «повною чашею», і достаток в ньому забезпечений. Така підкова приверне в сім'ю успіх, мир і радість. Деякі прихильники такого підвішування вважають, що ріжки, спрямовані догори, вбирають в себе позитивну енергію з космосу. А потім ця енергія розподіляється по всьому будинку.

Коли підкова спрямована ріжками вниз, вона захищає будинок від проблем і негараздів. Завдя-ки такій формі сімейного вогнища не торкнуться хвороби, пожежі, грабунки та розбій. А всі, хто проходять під нею, будуть обсипані щастям і удачею.

Хто не страждав перекосами у житті, міг використовувати обидві підкови: ту, що дає блага, і ту, що їх збирає. Це найгармонічніший варіант. Не обов’язково використовувати справжню підкову. Це може бути малюнок, поробка.

На формування інтер’єру впливало планування комплексу житлових споруд; традиції щодо розміщення в оселі предметів побуту та інших речей, без чого не міг уявити свій дім українець (образи, рушники, обереги та інше обладнання).

Бували випадки, коли стіни й печі оздоблювали декоративним розписом. Стелю найчастіше білили. На ній виступали один поздовжній і, залежно від розмірів хати, один, два або й три поперечні сволоки (сволочки). Сволок посідав важливе місце в сільській хаті. Часто його переносили зі старої хати в нову. сволоки мили, що надавало їм особливого вигляду в хатньому інтер’єрі. вони були дбайливо вигладжені, нерідко профільовані. Також на них вирізьблювали хрести, солярні знаки, різні молитви, імена господарів та інших членів родини, а іноді й невеличкі тексти. За сволок клали пучки часнику, полину, інші освячені трави, аби відлякувати злих духів. У деяких місцевостях сволоки й сволочки були мальовані восково-жовтим або темно-червоним кольорами. Їх також могли просто білити.

Від 50–60 х років ХХ ст. сволоки почали переносити на горище, що привело до зміни художніх особливостей інтер’єру житла. Крім того, балки, що могли виступати на стелі, замащували глиною та забілювали, що спричинило утворення нової форми стелі – вона стала плоскою. Хоча траплялися й підбиті дерев’яними дошками стелі, які зазвичай білили.

У нас, як і загалом на значній території Наддніпрянщини, наприкінці XIX ст. було поширене таке планування жител: хата + сіни + комора або хата + сіни. Від початку XX ст. масового розпо-всюдження набули будівлі з двома житловими приміщеннями, розділені між собою сіньми. У цих житлах спостерігаємо появу «великої хати» («чистої», «світлиці»). Інтер’єр таких хат існував у двох варіантах: із піччю – «тепла хата»; без печі або з грубкою – «холодна хата», «хатина».

Житло українського селянина вимагало випробуваного віками поділу приміщень за функціо-нальним призначенням. І справді, усе обладнання й предмети інтер’єру традиційної української хати, крім своїх основних функцій – створення зручностей для відпочинку, зберігання різних речей та оздоблення, – мають і символічне значення. Таке ставлення народжувалося світоглядом селянина, його поетичною душею.

Так, спальну частину – дощаний піл – розміщували біля печі (біля груби). Його застеляли т. зв. «маткою», що виконувала роль сучасного матраца. Окрім того, могли використовувати й мішки з травою (сіном, соломою), що слугували селянинові подушкою чи матрацом. Накривалися ряднами, кожухами. Заможніші сім’ї мали пір’яні, пухові подушки та «перини», вовняні покривала, які виконували функцію ковдри. Над полом вішали жердку, а на ній – хустки, легкий одяг, полотно. на свята жердки прикрашали також веретами, зіллям, різними травами.

Робочу частину виокремлювали біля печі та вхідних дверей. Крім печі, в якій готували їжу у глиняному посуді, на побілених стінах кольоровою плямою виділявся мисник із гончарним посудом, оздобленим вишитими рушником чи рушником для витирання посуду (стирач). Мисник – дерев’яна поличка або невеличка шафа для посуду, яку чіпляли біля дверей або над ними.

Мисник із посудом та рушником для його витирання

Проте найпомітніше місце належало гончарному посудові: горщикам, макітрам, глечикам, мискам. Миски дуже часто мали багатий декоративний розпис, тому їх ставили на верхні полиці мисника – ці вироби прикрашали житло. Пізніше з’явилися спеціальні шафки для посуду, які закривали двома дверцятами. Також посуд іноді розміщували на спеціальних поличках над вхідними дверима між сіньми та хатою.

Загадки про кухонне начиння

1. У лісі зростав, у столяра побував, в кімнаті оселився, полотном укрився. (стіл)

2. В землі робився, на кружалі вертівся,

На огні пікся, на базарі бував, людей годував,

Як упав, то й пропав, ніхто не поховав. (горщик)

3. Маю рот і одне вушко. Хто такий, вгадай? (кухоль)

4. Маю чотири ноги ще й чотири роги,

В полотно мене вбирають, їсти й пити заставляють. (стіл)

У Лабораторії історії та традицій українського хатобудування Українського національного центру екологічної архітектури і зеленого будівництва Придніпровської державної академії будівництва та архітектури доступний для огляду глиняний посуд Придніпров’я, зібраний під час польових досліджень співробітниками і студентами: гладущики, довжанки, баранці, куманці, ринки, молочники, миски, горщики, глечики тощо.

ІV. Ліплення традиційного українського посуду.

  • А зараз ми з пластиліну спробуємо своїми руками відтворити посуд, у якому готували їжу наші бабусі.

  1. Самостійна робота учнів.

  2. Обговорення створених дітьми виробів.

  3. Виставка дитячих робіт.

Розповідь учителя:

Елементи житла та інтер’єру були не просто предметами, але й досить змістовними знаками, що виконували як художню, практичну, так і магічну функції. Скажімо, стіл, що займав чільне місце на покуті, був і залишається неодмінною складовою хатнього інтер’єру. Колись його ще вважали своєрідним «мірилом достатку»: у заможніших родин стіл був із кращої деревини, бідніші родини мали дещо скромніший стіл, а подекуди доводилося робити і «збірний стіл», тобто з різних порід дерев. Форма столу найчастіше була прямокутною. Довжина залежала від кількості дітей у родині та розмірів хати.

- А ви знаєте повір’я, пов’язані зі столом?

- Через стіл молода подавала нареченому хустку, засвідчуючи свою згоду на шлюб.

- На Святвечір на столі залишали на ніч кутю, а в поминальні дні – коливо, щоб могли пригоститися предки.

- На стіл не можна було сідати («чиряками обсипле»), залишати на ньому на ніч ножа, сірники, класти ключі. Вважалося, за це можуть образитися домашні божества.

- Не можна сідати за стіл у шапці, бо стіл – це престол.

- Не годиться стукати по столу ложкою або ножем, бо буде сварка.

- Не можна пригощати на незастеленому столі, особливо дівчину, бо чоловік її буде лисим.

- Не можна сідати їсти на куток стола, бо не вийдеш заміж (не оженишся).

- Не годиться класти ключі на столі, бо будеш забувати.

Поряд зі столом, якщо цьому сприяли розміри житла, могла стояти й скриня. У ній зберігали святковий одяг, полотно, верети, усілякі цінності. Скрині могли бути мальовані в темно-зелений, брунатний, червоний та синій кольори, на тлі яких часом зображували квіти у вазонах. Якщо скриня була з плоским віком, її використовували як стіл. Столи й скрині могли застеляти скатертиною.

Лави, що стояли вздовж хати під причілковою та чільною стінами, ставили на масивних «ковбицях» або кілках, забитих у долівку. У заможніших родин вони завжди були застелені деко-ративними доріжками – т. зв. «лавниками». Їх оздоблювали різнокольоровими смугами. Ткали верети з вовни й конопель. На стінах заможніші селяни вішали оздоблені рослинним та геометрич-ним орнаментами килими.

До речі, інтер’єр житла, його декоративно-художні елементи в предметах побуту не привертали б до себе такої уваги, якби господині щотижня перед вихідними та святами не дбали про чистоту, порядок, регулярно не білили й не малювали стін, печей, не мастили долівки. Особливості інтер’єру, що пов’язані з багатовіковими народними традиціями, роблять житло селянина таким мальовничим і неповторним.

У системі побутового та господарського укладу життя у селянській оселі великого значення надавали освітленню (різновид джерел, засобів, способів та приладів, за допомогою яких селяни освітлювали помешкання в денну або вечірню пору). Є два різновиди джерел освітлення народного житла – природне і штучне. Джерела природного освітлення – сонце і місяць, прямі або відбиті промені яких потрапляють у хату крізь вікна чи відчинені двері.

Оскільки вікна в хаті були малого розміру та розташовувалися низько, природного освітлення не вистачало. Воно зростало внаслідок поступового збільшення кількості вікон, особливо їх розмірів та висоти стін.

Джерелом штучного освітлення народного житла був вогонь, який селяни здавна добували різноманітними засобами та способами й утримували на певний час за допомогою спеціальних приладів. Наприклад, із тертям дерева об дерево (загорялася деревина), ударами каменя об камінь чи металу об камінь (кресало) проскакували іскри для загоряння губки, моху, дрібних сухих гіллячок, сухої трави.

Скрізь в Україні, аж до середини ХХ ст., селяни для штучного освітлення житлового помеш-кання застосовували досить різноманітні за матеріалом, розмірами, формою, декоративною оздобою світильники. Такими світильниками були лучина, світоч. Їх умовно ділили на два типи.

До першого типу належать світильники, основа яких до горіння складається переважно з твердих матеріалів:

1) лучина – тонка довга дерев’яна скіпка (мала різноманітні конструктивні пристосування для її утримування під час горіння);

2) світоч – велика свічка смолоскип («посвіт») – комплекс підвісних та стаціонарних пристосувань до спалювання лучини;

3) свічки (застосовувались рідко, переважно лише власниками пасік);

4) ліхтарі (зі свічками).

До другого типу належать світильники, які мають відкриті або закриті ємності для зберігання рідких горючих засобів (олії, гасу): каганці; лампи; ліхтарі.

Найдавнішим пристроєм для освітлення народного житла була лучина – різновид світильників, яким селяни освітлювали традиційне житло на всій території України протягом століть.

Гасова лампа – різновид світильників промислового виробництва, стала доступною в освітленні народного житла багатих міщан і селян. Бідніший прошарок населення, зважаючи на дороговизну гасу, ламп та скла до неї, не мав змоги її придбати. І лише у 30 – 40-х рр. XX ст. збільшення випуску гасових ламп та зменшення їх вартості сприяло закупівлі ламп усіма прошарками населення. Гасові лампи виготовляли з металу, скла, бронзи, міді, порцеляни. Були вони довільні за розмірами, формою, конструкцією, декоративним оздобленням та кольоровим вирішенням. Гасова лампа складалася з резервуару на гас, пальника, всередині якого містився фіксатор і регулятор ґноту, лампового скла та пристосування для перенесення чи підвішування. У хаті гасову лампу ставили на стіл, припічок, «комин», скриню, лаву, ослін, мисник, підвішували до стелі або навішували на стіну. До середини XX ст. гасова лампа стала основним джерелом освітлення селянського житла.

Селяни використовували її до повної електрифікації осель, в окремих випадках – до кінця 70-х рр. XX століття.

До різновидів світильників, якими селяни освітлювали традиційне народне житло в темну пору, слід віднести каганець. Засобами освітлення у каганці був ґніт, який робили з домотканих ниток льону, конопель, шматочків тканини, нарізаних смужок із капелюха тощо. Гніт поступово втягував у себе горючу речовину – тваринний жир («лій»), смалець, конопляну чи соняшникову олію, гас, що містилися в ємностях. Найпростішою формою була невеличка поглиблена мисочка з глини, кругла або овальна, з витягнутим носиком. Давньоруські каганці, віднайдені під час археологічних розкопок у Києві, Чернігові тощо, ймовірно, подібні за формою та розмірами до античних, віднайдених у середньовічних містах Криму – Херсонесі, Корчевому (Керчі), оскільки між цими містами були торговельні зв’язки. Саме з цього часу, очевидно, для збільшення освітлювальної площі, круглу або овальну мисочку монтують на невисокій ніжці-підставці. Така форма глиняного чи металевого каганця збереглася до початку XX ст. практично на всій території України.

Зайшовши в хату, можна було помітити багато витворів народного мистецтва, а на покуті – найбільш урочистій частині житла – розміщували образи, а починаючи з кінця ХІХ ст., поряд із ними ставили й портрет Т. Шевченка. Його прикрашали спеціально виготовленими тканими й вишитими рушниками, писанками та паперовими квітами.

V. Підсумки заняття.

Вчитель: Кожна селянська хата, як і сьогодні, так і сто літ тому, насичуючись побутовими виробами, що мають приховані значення, прадавні смисли, являє собою своєрідний унікальний особистісний світ, який тісно переплітається із загальносуспільною буденністю, сприймаючи її впливи та активно впливаючи на неї, утворює гармонійний світ навколишнього середовища, в якому і живе сучасна людина. Тому важливо нам знати структуру української хати, її характер, технології хатобудування, секрети глиняного посуду як найстарішого з артефактів, котрі дійшли до нас і у сумі яких народжується традиційна українська оселя, зокрема, оселя українців Наддніпрянщини.

Запитання до дітей:

  1. Що сподобалося на занятті?

  2. Що не сподобалося?

  3. Що було найцікавіше?

  4. Розповідь про який предмет інтер’єру найбільше вас вразила?

Додаток 1

Це цікаво знати!

Наприкінці ХІХ сторіччя в Україні було відкрито залишки культури хліборобів, що жили на нашій землі в районі Києва. Археолог В. Хвойка, вражений красою розмальованого посуду, спершу навіть назвав культуру цих давніх племен «культурою мальованої кераміки». І тільки згодом, коли в селищі Трипілля на Київщині він відкрив найбільше поселення цієї культури, змінив її назву на «трипільська культура».

Малюнки на посуді допомогли встановити особливості побуту, родинні відносини в суспільстві, співвіднести трипільську культуру з певним історичним часом. Це було V-IV тисячоліття до н. е.

Спочатку посуд виробляли шляхом накладання тонких джгутів із глини у спіраль з подальшим обпалюванням на сонці чи у багатті. З винаходом колеса та, відповідно, гончарного круга, технологія виготовлення посуду змінилася.

У ІІ-ІV ст. н.е. глиняний посуд уже формували з вогнетривкої глини з додаванням шамоту, піску, соломи, полови. За прийомами обробки поверхні посуд поділявся на лощений столовий і нелощений кухонний із шорсткою або спеціально шорсткованою «хропуватою» поверхнею. Лощення – це полірування ще не зовсім висушеної поверхні виробу гладеньким камінчиком або кісткою. Після лощення поверхня посудини стає щільною, вологостійкою і набуває вишуканого блискучого вигляду.

Задимлення – своєрідне «копчення» виробу в горні без доступу кисню. Після такого випалювання первісний колір його змінюється на чорний матовий. Звичайно випалені за технологією окислення горщики мали брунатний чи жовтувато-коричневий колір.

Обидві техніки оздоблення кераміки застосовуються й досі.

На межі XIX – XX ст. виготовлення глиняного посуду у Придніпров’ї досягло свого найвищого рівня.

Найбільш уживаним у господарстві був глиняний посуд у формі горщика. Впродовж часу форма українського горщика змінювалася, пристосовуючись до теплотехнічних споруд, в яких готували страви. Його конфігурація дозволяє найбільш раціонально використовувати нагрівальну енергію вогню. Нижня частина глиняного горщика, вузька біля денця і розширена до опуки, придатна для підставляння рогача, щоб поставити-зняти посудину на жар (з жару). Для виймання з печі горщиків у кожної господині існував набір рогачів – кожному горщикові відповідав «свій» рогач.

Розмір горщика залежав від страв, які готувалися в ньому. Наприклад, середній за розмірами посуд (3-10 л, «борщівники») використовували для щоденного приготування перших страв. Дещо менші (1-3 л) – «кашники», «кулешінники» – для приготування каші. І найменші (до 1 л, «горща», «горщечок», «кашненя») – для приготування їжі малим дітям. У «золільниках» (до 40 л), страви готувалися на «оказію», тобто тоді, коли потрібно було нагодувати першою стравою (борщем, капусняком, киселем) значну кількість людей (на весілля, поминання).

Окрім того, горщики використовували для зберігання запасів борошна, крупи, зерна і сушених фруктів; відправлення природних потреб, виконання лікувальних дій, а також в обрядово-ритуальній практиці. У них зберігали готові страви і напої, подавали їх до столу; нагрівали воду. А в найбільших кип’ятили білизну. Іноді купали малих дітей.

Одночасно господині мали в своєму розпорядженні до десятка різновеликих горщиків. Щодня, як правило, використовували два – на рідку й густу страву. Два, в яких готували їжу попереднього дня, випарювали.

Відповідно до місцевих традицій, глиняний посуд має характерний зовнішній вигляд, оздоблення та назву. За О.В. Щербанем, систематизувати найменування глиняних горщиків у різних регіонах Придніпров’я можливо таким чином:

– в Опішному (Зіньківський район, Полтавщина): махітка, горща (місткістю 1 л), кашник (3 л), горщечок, борщівник, плоскун (10 л), стовбун (15 л), чавунець, підворотень (підворотник) (20 л), золінник (золільник) (30 л і більше);

– у Зінькові (Зіньківський район, Полтавщина): горщата, окладдя, підворотня, підворотень, підсніжча;

– у Хомутці (Миргородський район, Полтавщина): кашненя (до 1 л), кашник чи горня (горща) (1-2 л), горщатне (горщатний) (3 л), килаш (кілаш, калаш) (4,5 л), плоский (плоскій) (8 10 л), порожня (до 20 л), сніз (до 30 л);

– у Біликах (Кобеляцький район, Полтавщина): горщочок, горщечок (0,5 л), горща (1 л), окладдя (1,5-2 л), кашня (2-2,5 л), кашник (3-4 л), підворотень (10 л);

– в Олешні (Ріпкинський район, Чернігівщина): питун (менше 1 л), молошник (1-1,5 л), подобєднік (2-2,5 л), обєднік (3-4 л), стовбун (5-7 л), плоскуша (8-9 л), варейка (10-12л), ставник (20 л і більше);

– у Вербі (Коропський район, Чернігівщина): махотка (0,5 л), горщатко (1-1,5 л), уклад (2-3 л), борщівник (4-5 л), золільник (10-12 л);

– в Луб’янці (Макарівський район, Київщина): дробина, уклад (2 л), польовик (3 л), денежний (4 л), середній (на одне відро), велич (на 3-4 відра);

– у Приборці (Іванківський район, Київщина): укладчик (1 л), укладич (2 л), ляцьковий (3 л), середній (одне відро);

– в Дибинцях (Богуславський район, Київщина): махітка, росла махітка, горща, підкілаш, кілаш або золінник, двохзолінник;

– у Цвітній (Олександрівський район, Кіровоградщина): одинари, подвінники, потринники, четвірки, п’ятірки, шестірні, десятірні, двадцятки, двадцятип’ятірки;

– в Каневі (Канівський район, Черкащина): шестерик (1/6 відра), четверик (1/4 відра), трояк (1/3 відра), підкілаш (0,5 відра), кілаш (одне відро), золільник (1,5-2 відра).

Купуючи горщика, господиня уважно роздивлялася обрану посудину, щоб не було тріщин. Аби пересвідчитися, що горщик не "драний", гарно випалений, стукали по ньому нігтем чи зігнутим пальцем, іноді горщиком об горщик, прислухаючись: якщо горщик озивався глухо, це означало, що наявна тріщина, нехай і невидима; якщо звук був дзвінким, це свідчило про якісне випалення посудини – такий посуд не пропускатиме вологи. Побутувало повір’я, що глухо озивається горщик, а дзвінко – горщиця, в якій страви будуть вдаватися смачними. Звертали увагу і на зовнішній вигляд: перепалений посуд господині вважали міцнішим.

Незважаючи на доступність, відносну дешевизну глиняного посуду, господині намагалися різними способами продовжити термін його використання. Використовували доти, доки посудина могла служити, навіть пошкоджена. Горщик із надщербленими вінцями, без вінець чи з тріщиною називали гирявим (гирун, горюнчик).

Глиняний посуд, що пролежав у рідній землі довгі сторіччя, не тільки доніс до нас орнаменти та малюнки наших пращурів, а й розповів про їх технологічний рівень. Вироблення посуду певної якості потребує знань про властивості і вогнетривкість глини, необхідність домішок, винайдення гончарного круга, спеціальної печі для обпалювання, мінової торгівлі, передачі знань учням. Тобто навіть один-єдиний горщик може дуже багато розповісти про історію народу, що його створив.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Розвиток і саморозвиток професійної креативності вчителя »
Ілляхова Марина Володимирівна
36 годин
590 грн
590 грн

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.