Вірші Ліни Костенко для самостійного читання, або читання для друга.
Буває часом сліпну від краси
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
Польові дзвіночки
Піднімає джміль фіранку.
Каже: — Доброго вам ранку!
Як вам, бджілко, ночувалось?
Чи дощу не почувалось?
Виглядає бджілка з хатки:
— У дзвіночку добре спатки.
Цей дзвіночок — як намет.
Тільки дощ — як кулемет.
Місяць уповні
Вибіг місяць з-за діброви,
погубив на вітрі брови,
заховав за спину руки,
ходить лисий, без перуки.
Смуток зорям невимовний:
ой, який тепер він повний!
А як був молодиком,
був худесеньким серпком...
Чародійне слово
Хлоп'я у полі стежкою прошкує.
Метелик білий в маки залетів.
Чорненький котик в снопиках мишкує,
вони такі під сонцем золоті!
Він ловить шурхіт, шелест, шарудіння,
хапає снопик лапками двома.
А миша знає слово чародійне,
і він її ніколи не спійма.
Заячий карнавал
Вiтре, вiтре, ти не вий!
У звiряток рiк Новий.
Зорi свiтять на ялинцi.
Дiд Мороз принiс гостинцi.
Прометем собi дорiжки.
Потанцюємо хоч трiшки!
Маски зробим з будякiв.
Налякаємо вовкiв!
Сунички
Пiд маленькими яличками
У смарагдовiй травi
Лiто виросло суничками —
То по однiй, то по двi.
Ой, сестриченько-яличко,
Ти не дряпай моє личко,
Я суничок назбираю
Жменьку мамi i собi!
Здивовані квіти
Сю нiч зорi чомусь колючi,
Як наляканi ïжачки.
Сю нiч сойка кричала в кручi,
Сю нiч ворон сказав: "Апчхи!"
Сю нiч квiтка питала квiтку:
— Що ж це робиться, поясни?
Тiльки вчора було ще влiтку,
А сьогоднi вже восени!
Соловейко застудився
Дощик, дощик, ти вже злива!
Плаче груша, плаче слива.
Ти періщить заходився,
соловейко застудився.
А тепер лежить під пледом,
п'є гарячий чай із медом.
Зимові горобці
Ріка заснула в берегах.
Село сотається димками.
Як чорні черги у снігах,
стоять похнюплені паркани.
А на малому деревці
з такою гілкою рогатою
лузають зиму горобці
і літо-літечко пригадують...
Вже брами літа замикає осінь...
Задощило. Захлюпало. Серпень випустив серп.
Цвіркуни й перепілочки припинили концерт.
Чорногуз поклонився лугам і садам.
Відлітаючи в Африку, пакував чемодан.
Де ж ти, літо, поділось, куди подалось?
Осінь, ось вона, осінь! Осінь, ось вона, ось.
Осінь брами твої замикала вночі,
погубила у небі журавлині ключі.
Про вдячність
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло одзвеніти.
За сонце в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.
Березовий листочок
Іще не сніг і навіть ще не іній,
ще чути в полі голос череди.
Здригнувся заєць — ліс такий осінній,
куди не ступиш., все щось шарудить!
Чи, може, це спинається грибочок?
Чи, може, це скрадається хижак?
То пролетить березовий листочок,
то пробіжить невидимий їжак...
Мурашки думають про зиму
Знайшов мурашка гарну бадилину.
Везе-везе... везе-везе...
I так, i сяк, i вгору, i в долину! —
Така важка, нiяк не доповзе.
Прийшла на помiч рiзна комашина,
Ще й коника гукнули стрибунця.
Три днi, три ночi царство мурашине
Рубало бадилинку на дровця.
Пряля
Сидить пряля та й пряде —
сніг іде — іде — іде —
нитка рветься де-не-де —
а вона пряде й пряде.
Вже напряла хуртовин
на шапки для верховин —
на сувої полотна —
на завіску для вікна,
на хустину й укривало —
мало — мало — мало — мало
сніг іде — іде — іде —
а вона пряде й пряде...
Білочка восени
На гiллячках, на тоненьких,
Поки день ще не погас,
Сироïжки та опеньки
Бiлка сушить про запас.
Так нашпилює охайно,
Так ïх тулить на соснi
I мiркує: а нехай-но
Ще побудуть тут менi!
Білочка восени
На гiллячках, на тоненьких,
Поки день ще не погас,
Сироïжки та опеньки
Бiлка сушить про запас.
Так нашпилює охайно,
Так ïх тулить на соснi
I мiркує: а нехай-но
Ще побудуть тут менi!
Дід Ревило
Вікно. Туман. І гілка горобини.
Із ночі груш нападало в траву.
І дід Ревило ходить без торбини,
тому що я сьогодні не реву.
Город і поле. Довжик і стернисько.
Кудлатий пес біжить, як сіроман.
Літає голуб, і чомусь так низько.
Мабуть, крило поважчало. Туман
Візьму я пензель і паперу клапоть
і намалюю всю цю акварель.
Туман і мжичка. І не можна плакать,
бо дід Ревило в торбу забере.
