Вірші Д.Павличка для дітей. Читання для себе, або для когось.
Де найкраще місце на землі.
Де зелені хмари яворів
Заступили неба синій став,
На стежині сонце я зустрів,
Привітав його і запитав:
— Всі народи
бачиш ти з висот,
Всі долини і гірські шпилі.
Де ж найбільший
на землі народ?
Де ж найкраще місце на землі?
Сонце посміхнулося здаля:
— Правда, все я бачу
з висоти,
Всі народи рівні. А земля
Там найкраща,
де вродився ти!
Виростай, дитино,
й пам’ятай:
Батьківщина —
то найкращий край!
Школа
Наче вулик, наша школа.
Вся вона гуде, як рій.
І здається, що довкола
розквітають квіти мрій.
Бігають, сміються діти,
та — лиш дзвоник
задзвенить —
стане тихо, ніби в квіти
поховались бджоли вмить.
Рідна мова
Спитай себе, дитино,
хто ти є,
І в серці обізветься рідна мова;
І в голосі яснім ім’я твоє
Просяє, наче зірка
світанкова.
З родинного гнізда,
немов пташа,
Ти полетиш, де світу
далечизна,
Та в рідній мові
буде вся душа
І вся твоя дорога,
вся Вітчизна.
У просторах,
яким немає меж,
Не згубишся,
як на вітрах полова.
Моря перелетиш
і не впадеш,
Допоки буде в серці
рідна мова.
Пролісок
Я бачив, як зірниця впала,
Як на снігу вона палала,
Як сніг, біліший від лілеї,
Вночі іскрився біля неї.
Де в темноті зоря згоріла,
З’явилась вранці квітка біла,
І сонце стало ніби вище,
І сніг лежав, як попелище.
Синичка
Синичка дзьобала сало,
Прив´язане до вікна,
А потім сала не стало,
Та все прилітала вона.
На скрипці грала під хатою,
Але не просила їди,
Бо стала сама багатою –
Минулися холоди.
І з вдячності вона грала,
Неначе скрипаль-корифей.
А хата їй відповідала
Щасливим сміхом дітей.
Нічний гість
Хтось постукав уночі.
Швидко я знайшла ключі,
Відчинила, і до хати
Зайченя зайшло вухате.
Стало в кутику сумне,
Каже: «Заночуй мене!
Бо надворі завірюха
І мороз хапа за вуха!»
Батьків я взяла кожух,
Вкрила зайця з ніг до вух
І гадала, що гульвісу
Вранці одведу до лісу.
Встала рано, та дарма —
Зайченяти вже нема!
Чи запізно я збудилась,
Чи зайча мені приснилось?
Був день, коли ніхто не плаче
Був день, коли ніхто не плаче,
Був ясний день, як немовля.
Та я здригнувся так, неначе
Твоє ридання вчув здаля.
Я знаю — ти не заридала,
А в світі, що гуде й гримить,
Мене лиш пошепки назвала,
До себе кликнула в ту мить.
Весна
До мого вікна
Підійшла весна,
Розтопилася на шибці
Квітка льодяна.
Крізь прозоре скло
Сонечко зайшло
І поклало теплу руку
На моє чоло.
Видалось мені,
Що лежу я в сні,
Що співає мені мати
Золоті пісні,
Що мене торка
Ніжна і легка,
Наче те весняне сонце,
Мамина рука.
Зажурилась квітка
Небеса прозорі,
Як глибінь ріки.
Падають, як зорі,
З явора листки.
А над полем нитка
Дзвонить як струна,
Зажурилась квітка —
Чує сніг вона.
Заєць
Заєць має двоє вух:
Як одним він рухає,
Другим слухає вітрець,
Що за полем дмухає.
Одним вухом чує спів
Миші під копицею,
Другим чує, як іде
Дядечко з рушницею.
Так пасеться він собі
Врунами зеленими,
Так працює цілий день
Вухами-антенами.
А коли настане ніч,
Спатоньки вкладається,
Одне вухо стеле він,
Другим накривається.
