Види фізичних навантажень та їх призначення у фізичному вихованні школярів

Опис документу:
Метою фізичного виховання в Україні є зміцнення здоров'я, розвиток фізичних здібностей людини, формування і вдосконалення життєво важливих рухових умінь і навичок, підготовка до праці і захисту Батьківщини. У вихованні всебічно розвиненої людини важливе значення має фізичне виховання. Фізичне виховання дітей повинно здійснюватися спільними зусиллями сім'ї, школи та громадськості, при цьому провідна роль належить школі. Саме в школі закладаються основи фізичного виховання дітей

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Види фізичних навантажень та їх призначення у фізичному вихованні школярів

ЗМІСТ

Вступ ………………………………………………………………….......3

РОЗДІЛ I. ФОРМА РОБОТИ ВЧИТЕЛЯ З УЧНЯМИ ТА ЇХ ФУНКЦІОНАЛЬНІ МОЖЛИВОСТІ …………………………………………....6

1.1. Урок як основна форма фізичного виховання дітей ……………......6

1.2. Щільність уроку як умова досягнення необхідного навантаження……………………………………………………………………...8

1.3. Функціональні можливості організму людини …………………....11

РОЗДІЛ II. ХАРАКТЕРИСТИКА ФІЗИЧНИХ НАВАНТЕЖЕНЬ ТА ЇХ ВИДИ ………………………………………………………………………….....14

2.1. Способи регулювання навантаження на уроках фізичного виховання………………………………………………………………………...14

2.2. Види фізичних навантажень, їх інтенсивність ………………….....18

2.3. Втома, локалізація та механізми виникнення втоми після фізичного навантаження ………………………………………………………....................24

ВИСНОВОК ……………………………………………………………....27

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ …………………………....29

Вступ

Актуальність теми дослідження. В указах і постановах Президента України та уряду поставлені завдання подальшого розширення масовості занять фізичною культурою і спортом в Україні. Ці завдання можуть бути успішно вирішені лише в результаті активної роботи з фізичної культури, з метою різнобічного і гармонійного розвитку громадян нашої країни.

Метою фізичного виховання в Україні є зміцнення здоров'я, розвиток фізичних здібностей людини, формування і вдосконалення життєво важливих рухових умінь і навичок, підготовка до праці і захисту Батьківщини. У вихованні всебічно розвиненої людини важливе значення має фізичне виховання.

Фізичне виховання дітей повинно здійснюватися спільними зусиллями сім'ї, школи та громадськості, при цьому провідна роль належить школі. Саме в школі закладаються основи фізичного виховання дітей.

Фізичне виховання є тривалим, організованим педагогічним процесом, який має на меті виховання здорових, життєрадісних, фізично розвинених будівельників суспільства, готових до праці і захисту Батьківщини.

У процесі фізичного виховання вирішуються такі основні завдання:

а) зміцнення здоров'я, загартовування організму і підвищення рівня фізичного розвитку і працездатність;

б) оволодіння життєво необхідними руховими навичками і вміннями, які в тому числі мають прикладний характер;

в) виховання моральних і вольових якостей людини;

г) розвиток фізичних якостей;

д) оволодіння технікою виконання спеціальних спортивних вправ.

Аналіз науково-методичної літератури дозволяє говорити про те, що в наш час найбільш розробленими в фізичному вихованні та спорті є такі аспекти управління фізичною підготовкою учнів, як контроль і оцінка фізичних навантажень, а також різних видів підготовленості.

У дещо меншій мірі науково обґрунтовані питання, які пов'язані з нормуванням різного характеру навантажень в навчальному та тренувальному процесі.

Найменше вивченими залишаються безпосередньо методики і технології, що дозволяють реально і ефективно управляти процесом підготовки та раціонально нормувати обсяги фізичних навантажень учнів в процесі їх фізичного виховання.

Це і визначає актуальність питання регулювання фізичних навантажень в процесі фізичного виховання школярів.

Мета дослідження – проаналізувати дозування навантаження у процесі фізичного виховання дітей загальноосвітньої молодшої школи.

Цією метою зумовлені такі завдання дослідження:

1.описати форму роботи з учнями та їх функціональні можливості;

2.подати характеристику фізичних навантажень та їх види.

Об’єкт дослідження – фізичне навантаження у школярів.

Предмет дослідження – навчання учнів руховим умінням та навичкам на уроках фізичної культури з використанням навантажень різних обсягів рухової активності.

Методи дослідження. У ході дослідження використано загальнонаукові й спеціальні методи: діалектичний, порівняльний, системно-структурний аналіз, формально-логічний метод тощо.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що курсова робота є комплексним науковим дослідженням видів фізичних навантажень та їх призначенням у фізичному вихованні школярів.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливому використанні матеріалів студентами при опрацюванні відповідних тем з курсу «Фізкультура і спорт».

Структура курсової роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів основного матеріалу, висновків, списку використаної літератури.

РОЗДІЛ I. ФОРМА РОБОТИ ВЧИТЕЛЯ З УЧНЯМИ ТА ЇХ ФУНКЦІОНАЛЬНІ МОЖЛИВОСТІ

1.1. Урок як основна форма фізичного виховання дітей

Фізичне виховання учнів − одна з основних ланок фізичного виховання, оскільки в школі вчаться всі діти нашої країни. Будучи невід'ємною частиною навчально-виховної роботи школи, фізичне виховання повинно відігравати важливу роль в підготовці учнів до життя, до суспільно корисної праці. У статуті середньої загальноосвітньої школи сказано, що навчання і виховання учнів проводиться в процесі навчальної роботи, позакласних і позашкільних заняттях і суспільно-корисній праці [23, с. 101].

Правильне проведення уроків забезпечує успіх самостійної роботи і виконання учнями різних завдань вчителя, пов'язаних з удосконаленням умінь і навичок, одержуваних на уроках.

Кожен урок фізичної культури відповідає таким вимогам:

а) мати певні завдання − загальні, виконання яких повинне бути забезпечене в процесі розробки уроків, і часткові, що виконуються протягом одного окремо взятого уроку;

б) бути правильно методично побудованим;

в) бути послідовним продовженням попередніх занять і в той же час мати свою цілісність і завершеність. Одночасно з цим він повинен в значній мірі передбачати завдання і зміст наступного чергового уроку;

г) відповідати за своїм змістом певному складу учнів щодо віку, статі, фізичного розвитку і фізичної підготовленості;

д) бути цікавим для учнів, спонукати їх до активної діяльності;

е) містити вправи та ігри, що сприяють різнобічному фізичному розвитку, зміцненню здоров'я, формуванню постави;

ж) правильно поєднуватися з іншими уроками в розкладі навчального дня;

з) носити виховний характер [14, с. 53].

Уроки фізичної культури мають освітні, виховні та оздоровчі завдання. Під структурою уроку розуміється орієнтовний план, яким можна користуватися як основним при складанні окремого уроку. Структура уроку допомагає вчителю в раціональному підборі вправ, найбільш правильному розташуванні матеріалу і визначенні можливого навантаження на уроці [14, с. 55].

Типова структура уроку слугує основою для побудови конкретного уроку відповідно до його завдань.

У практиці роботи шкіл розрізняють такі типи уроків:

а) вступні уроки;

б) уроки ознайомлення з новим матеріалом;

в) уроки вдосконалення у виконанні пройденого матеріалу;

г) змішані уроки;

д) облікові уроки [10, с. 69].

Під методом ведення уроків розуміються способи організації учнів на уроці для виконання вправ відповідно до плану вчителя. Основними способами є: фронтальний, потоковий, позмінний, груповий і індивідуальний.

Важливе місце в процесі навчання мають принципи і методи навчання.

Основні принципи навчання:

систематичність і послідовність при навчанні фізичними вправами;

принцип свідомості і активності учнів;

принцип міцності знань і навичок;

принцип доступності;

− принцип наочності [1, с. 27].

У практиці фізичного виховання застосовують багато різних методів і методичних прийомів навчання.

Методи можна об'єднати в наступні три групи:

А) словесні (пояснення, розповідь, бесіда, команда, розпорядження, вказівка);

Б) наочні (показ, використання наочних посібників);

В) практичні (вправи, змагання, ігри) [1, с. 29].

Таким чином, основною формою організації навчально-виховної роботи в школі є урок. Урок фізичної культури є такою формою занять, яка охоплює в обов'язковому порядку всіх учнів школи. Уроки проводяться з певним постійним складом учнів даного класу. Уроки фізичної культури проводяться за твердим розкладом, в певні дні та години тижня, протягом певної кількості часу. Вони забезпечують систематичне вивчення того мінімуму знань і навичок, які передбачені програмою, і складають основу для різнобічного фізичного виховання учнів.

Всі методи і методичні прийоми взаємопов'язані. Застосовуючи їх в різних поєднаннях, учитель забезпечує повноцінний процес фізичного виховання. Для успішного проведення навчальної роботи з фізичного виховання необхідна відповідна матеріальна база − шкільний спортивний майданчик, спортивний або гімнастичний зал.

1.2. Щільність уроку як умова досягнення необхідного навантаження

Регулювати навантаження в уроці − це значить перш за все спрямовано забезпечувати його оптимальний обсяг та інтенсивність. В цілому проблема оптимізації навантаження не обмежується його дозуванням в фізичних вправах. Сила впливу на учнів залежить не тільки від характеру вправ, але і від інших компонентів: пояснень, демонстрації вправ, методів організації учнів і т. п. [3, с. 47].

У кожному конкретному випадку вчитель прагне забезпечити якомога більший обсяг корисного навантаження в занятті. Вирішальне значення при цьому має забезпечення раціональної загальної щільності уроку.

Загальною щільністю уроку називається відношення часу, використаного педагогічно виправдано, до всієї тривалості уроку.

До педагогічно виправданих відносяться об'єктивно необхідні витрати часу на такі процеси або сторони діяльності в уроці, як сприйняття і осмислення пояснень учнями, демонстрацій, вказівок вчителя; організований аналіз своїх дій або дій інших учнів; виконання фізичних вправ і пов'язаний з ними необхідний відпочинок; допоміжні дії [7, с. 242].

До невиправданих витрат урочного часу відносяться його втрати, викликані організаційними або іншими неполадками. Цього в принципі можна уникнути при оптимальній побудові навчально-виховного процесу [7, с. 242].

Час, витрачений безпосередньо на виконання фізичних вправ, до всієї тривалості уроку прийнято називати його моторною щільністю.

Моторна щільність − це один з показників продуктивності занять фізичними вправами, і тому, зрозуміло, при інших рівних умовах необхідно забезпечувати якомога більшу моторну щільність уроку. Разом з тим не слід переоцінювати його значення. Якість вирішення навчально-виховних завдань вимагає певного часу на постановку завдань. У кожному окремому занятті є своя міра гранично допустимих навантажень, і кожного разу раз вона повинна визначатися в залежності від віку, статі, підготовленості учнів і конкретних завдань уроку [11, с. 15].

Для загальної інтенсифікації уроку вчитель повинен добре володіти прийомами організації всіх видів діяльності на уроці. По ходу уроку важливо збільшувати дієвість способів концентрації уваги учнів.

Дозування інтенсивності фізичних вправ досягається рядом методичних прийомів прямого і непрямого регулювання рухової діяльності.

До поширених прийомів прямого регулювання належать словесні вказівки про кількість повторень, швидкість, величину застосовуваних зовнішніх обтяжень та інших параметрах рухів.

До методів непрямого регулювання належать зміна зовнішніх умов, а також зміна способу виконання вправи.

Розрізняють три основні методи, які характеризують в цілому організацію учнів на уроці (клас, команди, секції), а також порядок постановки і порядок виконання ними завдань вчителя: фронтальний, груповий та індивідуальний [14, с. 59].

При фронтальному методі всьому контингенту учнів вчитель пропонує одне і те ж завдання, і воно виконується відразу усіма (одночасно або з невеликими відмінностями в часі) під загальним керівництвом вчителя.

При груповому методі учні поділяються на групи, які отримують окремі завдання. Вчитель, не випускаючи з-під свого контролю за можливості всіх, працює переважно з однією групою або по черзі переходить від однієї групи до іншої.

При індивідуальному методі кожен учень отримує своє завдання і виконує його самостійно. Вчитель вибірково керує роботою окремих учнів [14, с. 62].

Кожен з названих методів має переваги і недоліки. Так, організація учнів фронтальним методом дозволяє більш повно тримати всіх їх в поле уваги і керувати їх діяльністю. Застосування групового та індивідуального методів, навпаки, збільшує можливості індивідуального підходу до окремих учнів або групи учнів, але обмежує можливість вчителя тримати під контролем усіх учнів. Який з методів найбільш придатний на даному уроці, залежить від міри новизни і складності завдань, матеріальної оснащеності місць занять, віку учнів, рівня їх підготовленості та інших обставин [19, с. 494].

Для визначених форм занять в цілому, як правило, типовим є комплексне використання всіх трьох методів. На початку уроку застосовують зазвичай фронтальний метод, в основній частині уроку учнів ділять на групи або працюють з ними індивідуально, завершують урок найчастіше знову фронтальним методом.

Отже, при оцінці загальної щільності необхідно враховувати також, що види виправданої діяльності в уроці далеко не рівнозначні для вирішення навчально-виховних завдань. Прагнучи до оптимальної щільності уроку, необхідно різними заходами зводити до мінімуму не тільки простої, а й допоміжні дії. Для цього заздалегідь намічають найкоротші шляхи пересування учнів.

1.3. Функціональні можливості організму людини

Сучасне освітнє середовище має багаторівність і багатопрофільність учасників освітнього процесу. Різниця за статтю, віком, станом здоров'я передбачає і різноманітність підходів до оцінки резервів їх організму. В даний час якісна і кількісна оцінка стану здоров'я педагогів і учнів займає важливе місце в сфері забезпечення безпеки їх життєдіяльності: при професійно-психологічному і медичному відборі, диспансеризації, лікуванні і реабілітації [20, с. 24].

Офіційне, прийняте Всесвітньою організацією охорони здоров'я визначення здоров'я як стану повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад, далеко не в повній мірі забезпечує розвиток системи оцінок стану функцій організму [15, с. 19].

Стосовно до діяльності учасників освітнього середовища важливими компонентами здоров'я виступають такі властивості, як адаптивність і стійкість. Вони включають в себе здатність організму протистояти впливу факторів навколишнього середовища шляхом регуляції механізмів гомеостазу для підтримання сталості внутрішнього середовища організму.

При цьому в екстремальних ситуаціях соціального характеру суттєвою ознакою успішної діяльності учасників освітнього процесу слугує збереження їх професійного здоров'я.

Професійне здоров'я − здатність людського організму зберігати задані компенсаторні і захисні властивості, що забезпечують працездатність у всіх умовах, в яких протікає професійна діяльність. Саме таке завдання ставиться в справі збереження і зміцнення здоров'я учнів за допомогою спеціальних програм із застосуванням здоров’яформуючих технологій [21, с. 38].

Отже, успіх реалізації цього завдання багато в чому залежить від того, яким комплексом резервів регуляції володіє організм. Кількісний підхід оцінки резервів передбачає, що людина має певну величину функціональних можливостей, тобто потенціал здоров'я. Кількісний підхід до оцінки потенціалу здоров'я гостро ставить питання про його умови, показники. Система профілактичних і реабілітаційних заходів щодо формування здоров'я підростаючого покоління може бути ефективною тільки в тому випадку, якщо вона охоплює всі сторони життєдіяльності і реалізується послідовно протягом усього освітнього процесу [21, с. 39].

Завдання формування здоров'я полягає в підвищенні його потенціалу за рахунок мобілізації резервів. Успішність її виконання залежить від того, якими резервами володіє організм індивідуума. Резерви організму слід оцінювати на основі врахування індивідуальних особливостей.

Кількісний підхід передбачає, що людина в кожен період часу має певну величину функціональних можливостей, тобто величину здоров'я [16, с. 7].

При кількісній оцінці рівня здоров'я слід розглядати динаміку індивідуальних вікових, статевих, конституціональних і інших показників щодо попереднього, фонового дослідження [12, с. 139].

Отже, в системі підготовки учнів ставиться чітка мета − збільшити потенціал здоров'я. Резерви організму проявляються у фізичному, емоційно-інформаційному, біоенергетичному, вольовому, ціннісно-мотиваційному та інших компонентах здоров'я індивідуума, формуючи його кількісний та якісний ресурс.

РОЗДІЛ II. ХАРАКТЕРИСТИКА ФІЗИЧНИХ НАВАНТЕЖЕНЬ ТА ЇХ ВИДИ

2.1. Способи регулювання навантаження на уроках фізичного виховання.

У процесі фізичного виховання використовується великий обсяг різних вправ, які прийнято ділити на дві групи − специфічні (спеціалізовані) і неспецифічні (неспеціалізовані).

Ефект кожної з цих груп при однакових обсягах дуже різний. Зокрема, відомо, що неспеціалізовані вправи не можуть забезпечити ефективне становлення і розвиток провідних навичок. Разом з тим, їх використання дозволяє досить ефективно регулювати енергетичну спрямованість фізичного навантаження. Причому при їх застосуванні можна домогтися точного вибіркового впливу фізичних вправ на необхідну фізичну якість [9, с. 27].

У теорії і методиці фізичного виховання і спортивного тренування відомі три варіанти поточного нормування обсягу навантажень − лінійний, хвилеподібний і ступінчастий [9, с. 35].

Величина впливу вправ на організм учнів регулюється в залежності від багатьох факторів. Ефективність цього регулювання визначається нормуванням компонентів навантаження з урахуванням ефекту впливу виконаної м'язової роботи на різні системи організму [6, с. 58].

Тому фізичне навантаження лише в тому випадку буде оптимальним, якщо її нормовані параметри відповідають бажаним значенням її критеріїв. До останніх відносяться: обсяг, різнобічність і ефективність вправ, біомеханічні показники техніки вправ (швидкість, прискорення, сила, кути в суглобах), фізіологічні показники функціонального стану систем організму (ЧСС, споживання кисню, концентрація pH в крові і т.д.), показники психічних процесів (стійкість до стресів, концентрація уваги, прояв вольових якостей і т.д.).

Цілою низкою досліджень показано, що при реєстрації навантаження під час виконання завдання необхідно вказувати значення кожного з компонентів: тривалість виконання вправи, її інтенсивність, тривалість інтервалів відпочинку між вправами, характер відпочинку, число повторень [6, с. 63].

Необхідно враховувати і той факт, що одну і ту ж вправу, виконану з різною інтенсивністю, тривалістю, інтервалами відпочинку, числом повторень, може бути спрямована на вдосконалення різних рухових і фізичних якостей.

Динаміка рівня фізичної підготовленості учнів показує, що її зростання в значній мірі залежить від величини фізичних навантажень [12, с. 140].

За інших рівних умов величина фізичного навантаження, яка пропонується учням, прямо пропорційна тривалості роботи. Тому природне прагнення до підвищення рівня фізичної підготовленості призводить в результаті до істотного збільшення загального обсягу навантаження.

Отже, збільшуючи тривалість впливу фізичного навантаження на організм учнів, можна домогтися збільшення її загального обсягу. Звідси зрозуміло, чому спочатку збільшення обсягу фізичного навантаження стало одним з основних способів підвищення ефективності процесу фізичного виховання [17, с. 15].

Необхідно відзначити, що зростання обсягу навантаження не завжди супроводжується поліпшенням якісної сторони підготовки [17, с. 19].

Дослідження фізіологічних характеристик м'язової роботи, що виконується при різній ЧСС, переконливо показало, що енерговитрати організму залежать не тільки від її обсягу, але і від інтенсивності. У зв'язку з цим провідні фахівці в галузі фізичної культури і спорту цілком обґрунтовано критикують просте механічне збільшення обсягу навантаження без урахування його інтенсивності як способу підвищення ефективності процесу підготовки [4, с. 102].

Отже, зусилля фахівців повинні бути спрямовані, перш за все, на все більшу конкретизацію сумарного обсягу навантажень в залежності від їх інтенсивності.

Таким чином, видається цілком обґрунтованою сучасна тенденція переходу від загальної характеристики навантажень до більш вираженої деталізації різних парціальних обсягів. Причому підвищення обсягу та інтенсивності навантажень до оптимального рівня є в наш час об'єктивно необхідною умовою ефективної фізичної підготовки.

На практиці інтенсифікація процесу фізичного виховання відбувається, головним чином, за рахунок підвищення потужності виконання вправи і в меншій мірі – за рахунок скорочення інтервалів відпочинку [4, с. 105].

Другий шлях підвищення інтенсивності навантажень використовується, як правило, для виховання окремих фізичних якостей. Однак в будь-якій вправі і обсяг, і інтенсивність проявляються в органічній єдності, але в різному поєднанні. Так, чим вища інтенсивність вправи, тим менший обсяг цього навантаження може виконати учень [8, с. 91].

У зв'язку з цим фахівці в якості однієї з основних висувають проблему пошуку найбільш ефективного співвідношення навантажень різної енергетичної спрямованості. Істотне значення для успішного вирішення цього завдання має правильний вибір способу виконання вправи. В даний час відома велика кількість вправ, що впливає на той чи інший компонент підготовленості учнів. Однак ефективність одних і тих же вправ може бути різною, а різних вправ − однаковою [8, с. 93].

Разом з тим, єдино повним визнаним фактором, що об'єднує всі можливі способи виконання фізичних вправ, є характер навантаження і порядок поєднання її з відпочинком [13, с. 5].

У зв'язку з цим фізичну підготовку можна розглядати як динамічну роботу, що складається з фізичних вправ різної інтенсивності та інтервалів відпочинку між ними. Якщо врахувати, що відновний процес має протяжність в часі, то стає зрозумілим, що інтервали відпочинку визначають, на яку фазу відновлювального процесу доводиться виконання кожної наступної вправи. В основі цього лежать існуючі відмінності тривалості фаз відновлення після виконання різних за інтенсивністю вправ.

Однак тут необхідно враховувати, що динаміка відновлення працездатності має три фази: в першу третину відновлюється 65% працездатності, в другу − 30% і, нарешті, по-третє − 5%. Тому при вдосконаленні витривалості чергове повторення слід починати після першої третини відпочинку, тоді як при вдосконаленні швидкісних якостей − після другої [16, с. 9].

Слід підкреслити ту обставину, що в практиці процесу підготовки найчастіше, і цілком обґрунтовано, найбільш ефективним вважається переважний вплив на силові здібності, причому з акцентованим впливом на розвиток сили конкретних м'язових груп, діяльність яких, в першу чергу, забезпечує досягнення успіхів в руховій дії, що є предметом професійної діяльності [9].

Необхідно відзначити, що в спеціальній літературі питанням інтенсифікації процесу підготовки з метою підвищення ефективності впливу на розвиток основних фізичних якостей, в тому числі і силових, приділяється значна увага, яка, тим не менш, до теперішнього часу не призвела до помітного поліпшення справ на практиці [18, с. 73].

Однією з причин такого становища, на наш погляд, є та обставина, що проблему інтенсифікації багато хто розуміє по-різному. Більшість практичних працівників і багато вчених пов'язують цей процес головним чином з підвищенням обсягів та інтенсивності навчальних або тренувальних занять, які насправді є головними елементами екстенсивної технології, має мало спільного з істинним змістом процесу інтенсифікації [18, с. 75].

Таким чином, можна зробити висновок про суперечливість думок фахівців з ряду важливих питань, пов'язаних з вирішенням проблеми підвищення ефективності впливу на розвиток фізичних якостей, а також про прихильність більшості з них до її вирішення шляхом реалізації головним чином інтенсивних технологій.

Зрослі обсяги фізичних навантажень в процесі фізичного виховання учнів висунули в розряд проблемних питання їх раціонального розподілу. Тут необхідно вже в кожному конкретному випадку встановлювати співвідношення обсягу та інтенсивності, виходячи, перш за все, з вимог інтенсивності і тільки потім з посильного для даного учня обсягу. Ці дві величини реально дозволяють регулювати навантаження окремої вправи, окремого заняття, групи занять і, отже, керувати процесом фізичної підготовки школярів в умовах занять фізичною культурою.

2.2. Види фізичних навантажень, їх інтенсивність

При аналізі чинників, які визначають фізичні тренувальні результати вправ можна виділити такі аспекти:

1) функціональні ефекти тренування;

2) порогові, «критичні» навантаження для виникнення тренувальних ефектів;

3) оборотність тренувальних ефектів;

4) специфічність тренувальних ефектів;

5) тренованість, що визначає величину тренувального ефекту [13, с. 12].

Останні два аспекти найбільш важливі в тренуваннях.

Постійне виконання певного роду фізичних вправ викликає наступні основні позитивні функціональні ефекти:

1. Посилення максимальних функціональних можливостей всього організму, його провідних систем.

2. Підвищення економічності, ефективності діяльності всього організму, його провідних систем [13, с. 16].

Перший ефект визначається зростанням максимальних показників при виконанні граничних тестів. Вони показують поточні на даний момент максимальні можливості організму, істотні для даного виду вправ.

Наприклад, про результат тренування стійкості організму говорить підвищення максимальних можливостей в засвоєнні кисню, максимального споживання кисню і тривалості м'язової роботи на витривалість.

Другий ефект проявляється в зменшенні зрушень у функціонуванні інших органів і систем організму при виконанні певної роботи. Так, при виконанні однакової напруги у тренованого і нетренованого спостерігаються більш низькі результати для останнього. Для тренованої ж людини буде спостерігатися більш низькі функціональні зміни в частоті серцевих скорочень, дихання або споживання енергії.

В основі цих позитивних ефектів лежать:

1. Структурно-функціональні зміни провідних органів життєдіяльності при виконанні певної роботи.

2. Удосконалення центральної − нервової, ендокринної та автономної клітинної регуляції функцій у процесі виконання фізичних вправ [5, с. 398].

Одним з основних питань при занятті фізичною підготовкою є вибір відповідних навантажень.

Вони можуть визначатися наступними основними факторами:

1. Відновно-оздоровча діяльність для зняття психологічного і фізичного напруження після виснажливої праці.

2. Підтримка тренованості на існуючому рівні.

3. Підвищення фізичної підготовки [5, с. 399].

Розвиток функціональних можливостей організму. Як правило, у людини не виникає серйозних проблем з вибором навантажень в другому і третьому випадках.

Система фізичної підготовки дітей молодшого шкільного віку передбачає реалізацію трьох основних завдань − оздоровлення, виховання та освіти. Проте основним її завданням є зміцнення здоров’я за допомогою фізичних вправ, різних за обсягом, інтенсивністю та спрямованістю.

Віковому розвитку сили здібності долати зовнішній опір та протидіяти цьому за рахунок м’язових напружень присвячені дослідження, в яких автори приходять до висновку, що найбільш активний темп приросту сил кисті і станової сили спостерігається в старшому шкільному віці.

Не менш важливим є вивчення динамічної сили дітей, зокрема одного з її різновидів «вибухової» сили, характерної для швидкісно-силових вправ.

Поступальні, але нерівномірні зміни швидкісно-силових здібностей відмічаються в залежності від віку і статі. Так, висота стрибка вгору з місця у дівчаток безперервно покращується до 12-14 років, потім спостерігається стабілізація результатів і навіть їх зниження. У хлопчиків середньорічні показники вибухової сили з віком підвищуються, досягаючи свого максимуму в 15-17 років [8, с. 93].

Достовірні прирости вибухової сили зафіксовані в дівчаток 8-10, 11-14 років та у хлопчиків 11-12 і 13-15 років. Відповідно, молодший шкільний вік є найбільш сприятливим для виховання даної здібності.

Досліджуючи сенситивні періоди розвитку силових здібностей, автори відмічають, що найбільш активні темпи розвитку характерні в основному для підліткового та юнацького віку [8, с. 95].

Основні зміни при збільшенні показників абсолютної і відносної сили відмічаються в школярів 10-річного віку. Найбільш сприятливим часом для розвитку сили і посилення засобів педагогічного впливу є підлітковий вік з 10 до 11 років, коли швидкісно-силові здібності збільшують темп свого розвитку на 12-15 %.

Вивченню особливостей вікового розвитку швидкості здібності виконувати максимально рухові дії у можливо короткий проміжок часу і формам її прояву та реагування на сигнал, одиночний рух, максимальний темп приділяється велика увага серед спеціалістів у галузі фізичної підготовки [11, с. 14].

Залежно від віку швидкість простої і складної рухової реакції має незначні зміни. Експериментально встановлено, що від 7 до 16 років темп руху збільшується в 1,5 рази. Проте цей процес від однієї вікової межі до іншої протікає нерівномірно. Значна його інтенсивність спостерігається в 7-9 років. Відносно швидкісних цілісних рухів, час збільшення максимальної швидкості під час стартового розбігу не залежить від віку та статі.

Відомо, що витривалість здібність протягом довгого часу виконувати рухову діяльність без зниження її ефективності у значній мірі визначає рівень працездатності, функціонування серцево-судинної і дихальної систем, загальний стан здоров’я.

В хлопчиків та дівчаток загальна витривалість активно розвивається з 8 до 13-14 років, а енергійне збільшення витривалості до динамічних м’язових напружень − з 8 до 11 років.

Витривалість при навантаженні субмаксимальної інтенсивності має хвилеподібну динаміку. Темпи розвитку витривалості мало змінюються в період від 7 до 11 років, але з початком процесів статевої зрілості різко зростає, ненадовго залишаючись на одному рівні лише в 14-річному віці. У дівчаток стабілізація в розвитку даних здібностей відмічена після 15 років, і без застосування спеціальних режимів педагогічного впливу витривалість не збільшується [11, с. 17].

Швидкісна витривалість різних груп м’язів також змінюється протягом шкільного періоду. У хлопчиків 8-11 років збільшується на 75,5 %, тобто має найбільший темп розвитку в порівнянні із середнім і старшим шкільним віком. Таке збільшення витривалості відмічено і в дівчаток із 8 до 10 років.

На підставі вивчення статичної витривалості м’язів, які розгинають тулуб і нижні кінцівки, можна зробити висновок про активність розвитку даних здібностей у дітей молодшого шкільного віку. Що стосується вікового розвитку витривалості у швидкісно-силових вправах, то в дослідженнях зазначено найбільш високий темп її розвитку в дівчаток із 9-10 років, а в хлопчиків із 8-10 років [13, с. 15].

Спритність здібність виконувати рухові дії відповідно до поставлених завдань щодо напрямку та амплітуди, вчасно і пропорційно щодо зусиль займає особливе місце у фізичній підготовці юних спортсменів дітей молодшого шкільного віку. Виявлення таких здібностей взаємопов’язане з такими показниками, як просторова, часова і силова характеристики, що в значній мірі визначають координацію рухів людини в будь-якому виді її діяльності.

Перш за все необхідно зазначити, що амплітуда коливання тіла в дітей, коли вони стоять на горизонтальній поверхні, до 12 років зменшується, а вірогідне її зменшення характерне для періодів з 8 до 10 років і з 11 до 12 років.

Структуру фізичної і координаційної підготовленості дітей молодшого шкільного віку складають як у хлопчиків, так і в дівчаток п’ять основних факторів. Для хлопчиків характерний вплив на структуру фізичної підготовленості мають швидкісно-силові здібності (31,7%), потім координаційні в ритмічних рухах (13,3%), рухові перемикання (11,1%), гнучкість (8,9 %) [15, с. 108].

Як бачимо, компоненти координаційних здібностей у значній мірі впливають на формування структури фізичної підготовки хлопчиків 7-9 років.

Структура фізичної підготовки дівчаток цього ж віку формується такими факторами: ритмічністю рухів і швидкісно-силовими здібностями (36,7%); швидкісними здібностями і точністю рухів (17,0%); витривалістю (14,6%); руховим перемиканням у швидкісних здібностях (10,3%); здібностями до екстраполяції (6,7 %).

Для вдосконалення цих здібностей автор пропонує використати нестандартне обладнання з використанням натуральних рухів лазіння, спусків, підйомів, підтягування тощо.

Діти віком від 4 до 7 років використовують різні засоби вирішення рухових вправ для рівноваги, найбільш ефективними з них є точні координаційні рухи. При відтворенні силових ознак руху відмічається точність збільшення на 35,0%, при відтворенні просторових ознак руху точність збільшується на 40,0-45,0%, при розвитку тимчасових ознак руху точність збільшується на 30,0% [15, с. 111].

Гнучкість здібність виконувати рухи з великою амплітудою — та її розвиток визначається морфо-функціональними властивостями опорно-рухового апарату, що відображається в ступені рухливості його ланцюгів.

Вікові особливості розвитку даних здібностей вивчаються у 2-х формах: активній і пасивній для всіх ланцюгів тіла. Найбільша активність у розвитку характерна для хлопчиків віком від 7 до 10 років, для дівчаток від 10 до 14 років із найбільшим значенням у 14 років. У віці від 7 до 12 років (незалежно від статі) активно збільшуються показники згинання випрямленої ноги [15, с. 113].

Визначено і загальну закономірність у розвитку гнучкості: у віці від 7 до 11 років відбувається інтенсивний приріст, а в 12-15 років вона досягає постійної величини.

Таким чином, сьогодні можна стверджувати, що система фізичної підготовки підростаючого покоління, її оптимальне функціонування повинні будуватись і розроблятись на основі закономірностей розвитку фізичних здібностей, їх сенситивних періодів та гетерохронності. Тільки такий підхід дає можливість вирішувати одне з основних завдань спортивної підготовки молодших школярів − виховувати як фізично, так і психічно здорове підростаюче покоління.

2.3. Втома, локалізація та механізми виникнення втоми після фізичного навантаження

Процес втоми – це сукупність змін, які проходять в різних органах, системах і організмі в цілому, в період виконання фізичної та розумової роботи, яке призводить до неможливості її продовження.

Стан втоми характеризується тимчасовим зниженням працездатності, які викликають суб’єктивне відчуття втоми. У стані втоми людина не здатна підтримувати відповідний рівень інтенсивності чи якості роботи або вимушена відмовитися від її продовження.

Міра участі тих чи інших фізіологічних систем у виконанні вправ різного характеру і потужності неоднакова. У виконанні будь-якої вправи можна виділити основні і провідні, найбільш навантажуванні системи, функціональні можливості яких визначають здатність людини виконувати таку роботу на відповідному рівні інтенсивності та якості [9, с. 28].

Таким чином, функціональні можливості провідних систем не тільки визначають, але і лімітують інтенсивність і певну тривалість та якість виконання такої вправи.

При виконанні різних вправ причини втоми неоднакові. Розглядання основних причин втоми пов'язані з двома основними поняттями.

Перше поняття – локалізація втоми, виділення провідної системи , функціональні зміни у яких і визначають стани втоми.

Друге поняття – механізми втоми, тобто ті, які визначають конкретні зміни у діяльності провідних функціональних систем, що обумовлюють розвиток втоми.

При локалізації втоми варто розглядати три основні групи систем:

1) регулюючі системи – центральна нервова система, вегетативна нервова система і гормональна – гуморальна система;

2) система вегетативного забезпечення м'язової діяльності – системи дихання , крові і кровообігу;

3) виконуюча система – руховий (периферійно нервово-м'язова) апарат [6, с. 43].

Отже, при виконанні будь-якої вправи відбувається функціональні зміни у стані нервових центрів, які керують м'язовою діяльністю і регулюють її вегетативне забезпечення. При цьому найбільш чутливі до втоми будуть коркові нервові центри. Проявами центрально-нервової втоми будуть порушення в координації функції, що виникає як відчуття втоми.

ВИСНОВОК

Основною формою організації навчально-виховної роботи в школі є урок. Урок фізичної культури є такою формою занять, яка охоплює в обов'язковому порядку всіх учнів школи. Уроки проводяться з певним постійним складом учнів даного класу. Уроки фізичної культури проводяться за твердим розкладом, в певні дні та години тижня, протягом певної кількості часу. Вони забезпечують систематичне вивчення того мінімуму знань і навичок, які передбачені програмою, і складають основу для різнобічного фізичного виховання учнів.

Всі методи і методичні прийоми взаємопов'язані. Застосовуючи їх в різних поєднаннях, учитель забезпечує повноцінний процес фізичного виховання. Для успішного проведення навчальної роботи з фізичного виховання необхідна відповідна матеріальна база − шкільний спортивний майданчик, спортивний або гімнастичний зал.

При оцінці загальної щільності необхідно враховувати також, що види виправданої діяльності в уроці далеко не рівнозначні для вирішення навчально-виховних завдань. Прагнучи до оптимальної щільності уроку, необхідно різними заходами зводити до мінімуму не тільки простої, а й допоміжні дії. Для цього заздалегідь намічають найкоротші шляхи пересування учнів.

В системі підготовки учнів ставиться чітка мета − збільшити потенціал здоров'я. Резерви організму проявляються у фізичному, емоційно-інформаційному, біоенергетичному, вольовому, ціннісно-мотиваційному та інших компонентах здоров'я індивідуума, формуючи його кількісний та якісний ресурс.

Зрослі обсяги фізичних навантажень в процесі фізичного виховання учнів висунули в розряд проблемних питання їх раціонального розподілу. Тут необхідно вже в кожному конкретному випадку встановлювати співвідношення обсягу та інтенсивності, виходячи, перш за все, з вимог інтенсивності і тільки потім з посильного для даного учня обсягу.

Система фізичної підготовки підростаючого покоління, її оптимальне функціонування повинні будуватись і розроблятись на основі закономірностей розвитку фізичних здібностей, їх сенситивних періодів та гетерохронності. Тільки такий підхід дає можливість вирішувати одне з основних завдань спортивної підготовки молодших школярів − виховувати як фізично, так і психічно здорове підростаюче покоління.

При виконанні будь-якої вправи відбувається функціональні зміни у стані нервових центрів, які керують м'язовою діяльністю і регулюють її вегетативне забезпечення. При цьому найбільш чутливі до втоми будуть коркові нервові центри. Проявами центрально-нервової втоми будуть порушення в координації функції, що виникає як відчуття втоми.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Арефьєв В.Г. Диференціація розвивально-оздоровчих занять з фізичної культури учнів основної школи. Теорія і практика : монографія / В.Г. Арефьєв. – К. : Центр учбової літератури, 2014. – 528 с

  2. Арефьєв В.Г. Фізичне виховання в школі : навч. посіб. / В.Г. Арефьєв, В.В. Столітенко. – К. : ІЗМН, 1997. – 152 с

  3. Ареф’єв В.Г. Фізична культура в школі (молодому спеціалісту) : Навчальний посібник для студентів навчальних закладів II-IV рівнів акредитації / В.Г. Ареф’єв, Г.А. Єдинак. – Кам’янець-Подільський : ПП Буйницький О.А., 2007. – 248 с.

  4. Бальсевич В.К. Физическая культура для всех и каждого / В.К. Бальсевич. – М. : Физкультура и спорт, 1988. – 202 с.

  5. Бахтин Ю.К. Факторы формирования здоровья человека и их значение / Ю.К. Бахтин // Молодой ученый. – 2012. – №5. – С. 397-400.

  6. Бойченко Т.Є. Формування в учнів середньої школи системи знань про здоров’я людини : дис. … канд. пед. наук : 13.00.01 — Загальна педагогіка та історія педагогіки (педагог. науки) / Т.Є. Бойченко. – К., 1994. – 257 с.

  7. Буйнов Л.Г. Сохранение здоровья школьников как педагогическая проблема / Л.П. Макарова, М.В. Пазыркина // Современные проблемы науки и образования. – 2012. – №4. – С. 242.

  8. Ващенко О.М. Фізкультурно-оздоровчі заходи в режимі навчального дня молодшого школяра : Навч.-метод. посібник / О.М. Ващенко, В.М. Єрмолова, Л.І. Іванов, С.І. Операйло, Л.В. Романенко. – Кам’янець-Подільский: Абетка, 2003. – 192 с.

  9. Вільчковський Е.С. Організація рухового режиму дітей у дошкільних навчальних закладах : Навчально-методичний посібник / Е.С. Вільчковський, Н.Ф. Денисенко. – Тернопіль : Мандрівець, 2008. – 128 с.

  10. Грачев О.К. Физическая культура: учеб.пособие / О.К. Грачев.М., 2005. – 270 с.

  11. Гужаловский А.А. Развитие двигательных качеств у школьников / А.А. Гужаловский. – Минск : Народная асвета, 1978. – 88 с.

  12. Діхтяренко З.М. Формування наполегливості молодших школярів засобами фізичної культури / З.М. Діхтяренко // Вісник Житомирського педагогічного університету імені Івана Франка. – Житомир : Ред.-вид. відділ ЖДПУ імені Івана Франка, 2003. – Вип. 13. – С. 138-140.

  13. Зубалій М. Державний стандарт освітньої галузі «Фізкультура і здоров’я»(Початкова школа, проект) / М. Зубалій, А. Борисенко, О. Монов, О. Остапенко, Л. Іванова, Є. Столітенко // Фізичне виховання. – 2000. – № 3. – С. 4-17.

  14. Зубалій М.Д. Фізичне виховання учнів 10-11-х класів : Навчальний посібник / М.Д. Зубалій. – К., 2008. – 212 с.

  15. Козленко О.Н. Повышение эффективности физического воспитания младших школьников на основе формирования у них стремления к физическому совершенствованию : Дисс. … канд. пед. наук : 13.00.04 / О.Н. Козленко. – К., 1992. – 210 с.

  16. Койносов В.В. Формирование потребности в физической культуре у учащихся младшего школьного возраста : автореф. дисс. … канд. пед. наук :13.00.04 / В.В. Койносов. – Омск, 1992. – 21 с.

  17. Козленко М.П. Фізичну культуру в побут школярів / М.П. Козленко. – К. :Рад. школа, 1979. – 95 с.

  18. Кондратюк С.М. Інтегративний підхід до виховання у молодших школярів здорового способу життя : дис. … канд. пед. наук : 13.00.07 / С.М. Кондратюк. – Суми, 2003. – 178 с.

  19. Макарова Л.П. Актуальные проблемы формирования здоровья школьников / Л.П. Макарова // Молодой ученый. – 2013. –№12 (59). – С. 494-496.

  20. Основы теории и методики физической культуры / под ред. А.А. Гужаловского. – М. : Физическая культура и спорт, 1986. – С. 24-36.

  21. Плахов Н.Н. К оценке функциональных резервов организма / В.В. Пастухов, Н.Н. Плахов, З.К. Сулимо-Самуйлло // Военно-медицинский журнал. – 1987. – №5. – С. 38-39.

  22. Соловьев А.В. Актуальные проблемы формирования здоровья школьников / Л.П. Макарова, Л.И. Сыромятникова // Молодой ученый. –2013. –№12 (59). – С.494-496.

  23. Ткачук В.А. Оценка функциональных резервов организма участников образовательного процесса / В.А. Ткачук // Молодой ученый. – 2014. – №18.1. – С. 101-103.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Сертифікат від «Всеосвіти» відповідає п. 13 постанови КМУ від 21 серпня 2019 року № 800 (із змінами і доповненнями, внесеними постановою КМУ від 27 грудня 2019 року № 1133)

Обрати Курс або Вебінар.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.


Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!

Всеосвіті 3 роки!

Святкуємо гучно та з подарунками!

+ 10 подарункових боксів з фірмовими товарами від «Всеосвіти»!

+ 10 подарункових боксів з фірмовими товарами від «Всеосвіти»!

до розіграшу подарунків залишилось
00
00
00
00