• Всеосвіта
  • Бібліотека
  • Різне
  • Українознавче дослідження.Стаття ." Володимир Вернадський. Людина яка змінила світогляд людства на своє існування"

Українознавче дослідження.Стаття ." Володимир Вернадський. Людина яка змінила світогляд людства на своє існування"

Опис документу:
Володи́мир Іва́нович Верна́дський) – філософ, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, теорії космізму. Академік Петербурзької АН, професор Московського університету, засновник Української Академії Наук.Володимир Вернадський – один із небагатьох учених-універсалів минулого століття. Він був мислителем і природознавцем найширшого профілю, одним із засновників геохімії і радіогеології, творцем біогеохімії, вчень про біосферу і ноосферу.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Українознавче дослідження

Володимир Вернадський.

Людина яка змінила світогляд людства на своє існування

Володи́мир Іва́нович Верна́дський (1863 – 1945) – філософ, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, теорії космізму. Академік Петербурзької АН, професор Московського університету, засновник Української Академії Наук.

Володимир Вернадський – один із небагатьох учених-універсалів минулого століття. Він був мислителем і природознавцем найширшого профілю, одним із засновників геохімії і радіогеології, творцем біогеохімії, вчень про біосферу і ноосферу. Його внесок у науку відзначений численними преміями та обранням дійсним членом ряду світових академій наук і наукових товариств. Йому випала честь стати одним із творців і першим президентом Української академії наук.

Володимир Іванович писав: «Мене варто визначати як росіянина за культурою і всім способом життя – щоправда, росіянина, все життя якого постійно було пов’язане з Україною». Так він вважав. Україна – його земля, її ґрунт і силу «живої речовини» Вернадський досліджував і знав досконально. Саме в Шишаках на Полтавщині зародилося його вчення про живу речовину та біосферу.

Рід Вернадських має глибоке історичне коріння й, за переказами, походить від литовського шляхтича Верна, який під час визвольної війни 1648 – 1654р.р. перейшов на бік Богдана Хмельницького. Достовірні дані про предків Володимира Івановича починаються з його прадіда, Івана, випускника Києво-Могилянської академії, який був священиком у селі Церковщина. Його син, Василь Іванович, служив лікарем, воював проти Наполеона, багато років завідував шпиталями в різних гарнізонах України. Колоритною особистістю була і його дружина, Катерина Яківна, уроджена Короленко. Її батько доводився прадідом відомому письменникові В Короленку, троюрідному брату Володимира Івановича.

Народився Володимир Вернадський 28 лютого 1863р. в Петербурзі, в сім’ї професора політичної економії Івана Вернадського, який закінчив Київський університет і багато років у ньому викладав. Дитинство майбутнього вченого пройшло в Харкові, де його батько із середини 60-х років працював керуючим місцевим відділенням Державного банку. 1876 р. родина повернулася до Петербурга, але глибоке відчуття українських коренів назавжди залишилося в душі юнака. Його єдиний гімназійний вірш присвячений багатостраждальної Україні, з історією якої переплелися долі всіх його предків.

Закінчивши 1881 р. гімназію, Володимир вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету, де під впливом видатного натураліста В. Докучаєва зайнявся мінералогією і кристалографією. Уже тоді юнак відрізнявся широтою інтересів. 1883 р., приміром, він виступив одним з організаторів студентського Науково-літературного товариства, до якого входив і Олександр Ульянов. Упродовж кількох років молоді люди, які гостро сприймали несправедливість суспільного ладу царської Росії, підтримували теплі приятельські стосунки.

Важливою подією в становленні Вернадського як ученого стала його спільна з В. Докучаєвим дослідницька поїздка Нижегородською губернією влітку 1884 р. Враження від неї трохи розвіяли скорботу, в якій юнак перебував після смерті батька на весні 1884 р. У 1885-му Вернадський закінчив університет зі званням кандидата наук і був залишений при ньому хранителем Мінералогічного кабінету для підготовки до професорства. Того ж року на засіданнях гуртка народної літератури він познайомився з Наталією Старицькою, з якою у вересні 1886 р. обвінчався.

Арешт О. Ульянова 1 березня 1887 р. відбився й на долі Вернадського. Прямих доказів проти нього поліція не знайшла, але сам факт близького знайомства з молодим революціонером ставив під сумнів продовження роботи в університеті. Йому навіть запропонували подати у відставку, та незабаром було знайдено компромісне рішення. Молодий учений по лінії і на кошти Вільного економічного товариства вирушив досліджувати поклади фосфоритів у Смоленській губернії, зберігши за собою посаду в Петербурзькому університеті.

У серпні 1887 р. у Вернадських народився син Георгій (згодом – відомий історик). У березні 1888-го  керівництво Петербурзького університету відправило Володимира Івановича у тривале закордонне відрядження.

Перебуваючи на стажуванні в Мюнхені у видатного фахівця в галузі кристалографії П. Грота, Вернадський багато подорожує, працює в музеях і наукових установах Німеччини, Австрії, Італії та Франції, бере участь у роботі IV Міжнародного геологічного конгресу в Лондоні. Тоді в його свідомості почала вимальовуватися мінералогічна карта Європи. На початку березня 1889 р. для продовження наукової роботи молодий дослідник переїхав до Парижа, який полюбив на все життя.

Улітку 1890-го Володимир Іванович повернувся в Росію і разом з В. Докучаєвим зайнявся ґрунтознавчими дослідженнями в Полтавській губернії. Ще раніше він прийняв пропозицію професора О. Павлова очолити кафедру мінералогії і кристалографії Московського університету. 8 вересня 1890 р. вчений приїхав до Білокамінної, де став приват-доцентом, а в 1898-мі (після захисту докторської дисертації «Явище ковзання кристалічної речовини») – професором Московського університету.

В ці роки Вернадський керував геологічними дослідженнями на Лівобережжі, в Польщі, на Уралі, у Криму, на Кавказі; часто виїздив у наукові відрядження до Західної Європи.

  

У суспільному житті Володимир Іванович незмінно займав принципову позицію. На початку 90-х років він узяв діяльну участь в організації допомоги голодуючим селянам Тамбовської губернії, і 8 грудня 1892 р. був обраний гласним тамбовських губернських земських зборів. Активізація ліберально-демократичних сил Росії в перші роки ХХ ст. не могла залишити його байдужим. У липні 1903 р., він брав участь в організації «Спілки визволення», а восени 1905 р., ставши помічником ректора Московського університету, доклав чималих зусиль для підготовки і проведення установчого з’їзду конституційно-демократичної партії. Вернадського обрали членом її центрального комітету. 10 квітня 1906 р. його було обрано в Державну раду від академії наук і університетів, а в 1908-му – академіком Російської академії наук з мінералогії. 

В ті роки у природознавстві відбувалися разючі зміни, зумовлені появою теорії відносності А. Ейнштейна та успіхами в галузі вивчення радіоактивності. Вернадський одним із перших зайнявся систематичними дослідженнями цього явища. Знаменною науковою подією стала його промова «Завдання дня в галузі радію», виголошена 29 грудня 1910 р. на річних загальних зборах Російської академії наук. Навколо дослідника формується школа, зорієнтована на комплексне застосування геологічних, хімічних і фізичних методів у вивченні порід, будови й еволюції Землі

У лютому 1911 р. Вернадський у складі великої групи професорів, на знак протесту проти репресивної анти студентської політики міністерства освіти, подає у відставку. Відхід від Московського університету став важливою віхою в житті вченого. Весну й літо 1911 р. він присвятив спеціальним радіологічним експедиціям на Закавказзя, в Середню Азію і на Урал. Кінець літа Вернадські провели в селі Шишаки (нині – райцентр) на Полтавщині. Незабаром Володимир Іванович із родиною переїхав до Петербурга. 1913 р. він їздив до Америки, де брав участь у роботі чергової сесії Міжнародного геологічного конгресу, а на зворотному шляху відвідав паризький Інститут Кюрі, що спеціалізувався на дослідженнях радіоактивності.

У березні 1914 р. Вернадський був призначений директором Геологічного і мінералогічного музею Академії наук у Петербурзі. Ця посада відкривала можливості для масштабних геохімічних досліджень. Однак початок Першої світової війни завадив реалізації багатьох планів. Але навіть у тих складних умовах, завдяки енергії та ініціативі Вернадського, восени 1915 р. при академії наук була створена Комісія з вивчення природних продуктивних сил Росії, яку він і очолив. Цим був покладений початок систематичному вивченню природно-геологічних ресурсів держави. Обов’язки голови цієї комісії, з перервою під час громадянської війни, Вернадський виконував до 1930 р.

Величезну науково-організаційну роботу вчений, як і раніше, поєднував із політичною діяльністю, залишаючись одним із керівників очолюваної П. Мілюковим Партії конституційних демократів, чи, як її тоді називали, Партії народної волі. Часто приїжджаючи в Україну, він був близько знайомий із членами київського комітету цієї партії істориком М. Василенком і бароном Ф. Штейнгелем. Довгий час Володимир Іванович керував ліберальною газетою «Российские ведомости», автори якої відстоювали академічну незалежність і демократичне вирішення аграрного й національного питань.

В березні 1917 р. вченого обрали головою новоствореної Комісії з наукових установ і членом Комісії з реформи вищих навчальних закладів, а в червні – головою Сільськогосподарського наукового комітету при міністерстві землеробства. 1 серпня 1917 року Вернадський разом зі своїм київським товаришем М. Василенком входить до складу тимчасового уряду. Уже влітку 1917 р., усвідомлюючи прикру нерівномірність поділу наукового потенціалу в межах Росії, Володимир Іванович офіційно порушує питання про відкриття регіональних академій наук – Української, Грузинської і Сибірської.

Друг Володимира Івановича, професор М. Василенко став міністром освіти. Він переконав Вернадського взятися за організацію Української академії наук.

9 травня 1918 р. Вернадський приїхав до Києва і зупинився у Василенків, у їхній квартирі на Тарасівській. Організація і відкриття Української академії наук у листопаді 1918-го стали основною справою вченого під час його перебування в Києві. Він очолив Комісію з розробки законопроекту про заснування Академії наук. Ця комісія, що працювала з 9 липня по 17 вересня 1918 р., підготувала 27 записок, які торкалися створення українських наукових установ.

13 листопада Рада Міністрів затвердила кошторис академії, а наступного дня наказом гетьмана відбулося призначення її перших дійсних членів. Серед них  був і Вернадський. 27 листопада він став першим президентом академії наук. Тоді ж Володимир Іванович сказав: «Треба вести дослідження не за національним принципом, а в повному, широкому загальнолюдському масштабі». І додав: «Академія має сприяти зростанню української національної самосвідомості та української культури».

    На початку 1922 р. Володимир Іванович був призначений на посаду директора Державного радієвого інституту. Йому вдалося отримати дозвіл на тривале відрядження за кордон. 8 липня 1922 р. він прибув до Парижа. У 1922 – 1926 рр. Вернадський читав курс геохімії у знаменитому паризькому університеті Сорбонна, викладав у Карловому університеті у Празі й вів велику науково-організаційну роботу. Його слава як вченого-універсала і глибокого мислителя швидко ширилася Європою. Завдяки фінансовій підтримці Фонду Розенталя, Вернадський одержав змогу проводити дослідження на власний розсуд, не боячись втручання численних установ і комісій.

Повернення у 1926 р. не завадило новим закордонним поїздкам (до Німеччини, Чехословаччини, Франції, Нідерландів, Великої Британії, Норвегії). Скрізь його зустрічали привітно й шанобливо. Його нове вчення про життя нашої планети мало хто розумів у повному обсязі, але провідні мислителі визнавали його глибину і перспективність. Ніколи раніше єдність усіх сфер життя планети Земля ще не діставала настільки глибокого концептуального осмислення.

У травні 1928 р. Вернадський знову приїхав до Києва – для участі у виборах президента ВУАН. Тоді він востаннє зустрівся зі своїм давнім другом М. Василенком, уже пропущеним крізь пекло репресивних органів.

На той час Володимир Іванович був академіком не тільки Української та Російської академій наук, а й членом-кореспондентом Паризької академії, іноземним членом Чехословацької та Югославської академій, Німецького хімічного товариства, Геологічного товариства Франції, мінералогічних товариств США і Німеччини. У вересні 1928 р. під керівництвом Вернадського була створена Біогеохімічна лабораторія в Ленінграді, діяльність якої розширила межі розуміння єдності процесів на планеті.

Вернадський опублікував низку фундаментальних праць, основні ідеї яких виношував у роки громадянської війни. Найважливішими серед них є «Геохімія» (1924), «Біосфера» (1926), а також «Біогеохімічні нариси. 1922-1932», що побачили світ уже в 1940 р.

У зв’язку з переведенням керівних органів академії наук і основних наукових установ, зокрема й Біогеохімічної лабораторії, Вернадський 1935 р. переїхав до Москви. Там він підготував рукопис книги «Наукова думка як планетарне явище» і в 1940 р. взявся до написання чергового дослідження – «Хімічна будова біосфери Землі і її оточення».

Однак ситуація тих років гнітила літнього вченого. Багато хто з його друзів, колег та учнів зазнав репресій. Вернадський не залишав їх у біді, роблячи все, що від нього залежало, для полегшення їхньої долі, хоч це й нечасто давало позитивні результати. Самого Вернадського, зважаючи на його світову популярність, влада не чіпала.

У березні 1943 р. наукова громадськість відзначила 80-літній ювілей вченого, тоді ж він став лауреатом Державної премії. У 1944 р. Академія наук СРСР заснувала премію імені В. Вернадського. 1 листопада 1944-го була опублікована стаття Володимира Івановича «Кілька слів про біосферу» (остання за життя автора) й зачитана його остання доповідь. 6 січня 1945р. Володимир Іванович Вернадський помер у своїй московські квартирі.

Починаючи з 1954 р. вийшли його «Вибрані твори» у п’яти томах, а також ряд окремих робіт: «Хімічна будова Землі і її оточення» (1965), «Думки натураліста» у 2-х томах (1975-1977), «Жива речовина» (1978), «Вибрані праці з історії науки» (1981), «Праці із загальної історії науки» (1986), «Філософські думки натураліста» (1988), «Наукова думка як планетарне явище» (1991).  У щоденниках Вернадського яскраво відображено життя тих складних і суперечливих років.

Вищою цінністю в системі еволюції Всесвіту для нього завжди була людина. Осмислюючи становлення й розвиток біосфери Землі як єдиний еволюційний процес, учений висунув концепцію ноосфери, планетарної «сфери розуму», якій призначено обирати перебіг буття. Володимир Іванович завжди мав принципово гуманістичну позицію. Нетривалий український період його життя був відзначений найбільшим науково-організаційним досягненням – створенням Української академії наук. Тоді Вернадський записав у щоденнику: «Ви знаєте, як мені дорога Україна і як глибоко українське відродження проникає в мій національний і власний світогляд… Я вірю в майбутнє…»

  

  

   

   

       

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»