Публікація присвячена аналізу ролі сучасної родини як первинного архітектора психіки дитини. У тексті розкривається механізм того, як батьки, намагаючись виростити успішну "людину майбутнього", несвідомо проектують її через архаїчні, відірвані від еволюційних змін виховні патерни. Стаття викриває пастку нарцисичного розширення, коли дитину люблять не за її автентичність, а за її соціальну та академічну функцію. Автор описує наслідки такого "виховного проектування" для підлітка: від втечі у віртуальну ізоляцію до психосоматичного саботажу як єдиного способу захистити власне Его від деструктивного тиску середовища.



