Дивна дівчинка
У садочок прийшла дивна дівчинка. Тобто, спочатку ніхто не знав, що вона дивна. Спочатку вона зовсім звичайною здалася. Дівчинка та й дівчинка. Колготи, платтячко, два хвостики і ніс угору. Біляві хвостики і кирпатий ніс.
Вихователька Світлана Іллівна сказала:
– Це наша новенька, звуть її Таїсія. Тася або Тая. Ми з нею подружимося, і вона з нами теж. Правда, Тася?
Новенька струснула хвостиками. Кивнула головою і задерла носика ще вище.
За сніданком вона поводилася, як звичайна дівчинка: зї’ла і кашу, і котлету, і компот випила. Подякувати не забула. На математиці разом з усіма допомагала білочкам збирати горішки у два кошики, а потім складала приклади про цих самих білочок і горішки. На ліпленні гарно зліпила коника.
Дива почалися, коли діти зібралися на прогулянку і вийшли з будівлі садочку.
– Стаємо у пари, хлопчик з дівчинкою! – сказала вихователь.
– Але це неправильно, – тихо промовила новенька Тая.
– Чому? – Світлана Іллівна не сердилася, їй було цікаво.
– Тому що я хочу стояти з Лізою, ми у парку зустрілися і подружилися. Поки йдемо на ділянку, я розповім Лізі про свою ляльку Мілу. Я її вдома залишила. А з хлопчиками я ще не встигла подружитися, та й нецікаво їм слухати про ляльку…
– Гаразд, – посміхнулася вихователька, – у пари вставайте, хто з ким хоче і подружився, але обіцяйте: завтра ви мені обов’язково розповісте про свої улюблені іграшки. Можете і до садочка їх принести, щоб ми всі побачили. І ти, Тая, свою ляльку принось. Домовились?
Ось тоді Василь тихо озвався до Юрка:
– Якась вона дивна… На людину–павука схожа…
– Думаєш, її павук вкусив, як в кіно? – у Юрка зробилися дуже великі очі.
– Ні… по–іншому схожа… – Василь обожнював людину–павука та весь час про нього говорив, тож Юрко йому повірив.
На ділянці виявилося повно дощових черв’яків, які вилізли з землі перед дощем. Так вихователька сказала. І запропонувала пограти у гру «Сонечко і дощик». Там потрібно було бігати багато. І раптом Юрко сказав:
– Але це неправильно! Ми ж потопчемо черв’яків. Давайте зберемо їх та перенесемо на траву.
Всі діти і Світлана Іллівна заходилися рятувати черв’яків. Потім витерли руки вологими серветками і змогли пограти у гру.
– Ти теж на людину–павука став схожий, – сказав Василь Юркові, і Юрко розсміявся. Йому стало весело–весело.
Після рухливої гри діти розійшлися по майданчику і зайнялися різними справами: хто з піску фортецю будував, хто м’ячем грався, хто пішов перевірити, як там черв’яки себе почувають. Віка на гойдалку сіла. До неї Артем підбіг:
– Я після тебе!
– А потім я! – сказав Василь.
– І я… – тихенько озвалася новенька Тася.
– Ні, після Віки я буду, – заявив сердито Ігор. Діти відійшли в сторону, бо Ігор міг і штовхнути, і піском обсипати. З ним ніхто не хотів дружити і ходити в парі.
– Але це неправильно, – сказала Світлана Іллівна. – Кататися треба по черзі. Віка, Артем,Василь, Тася, потім вже ти, Ігоре.
– Я тоді не встигну. – Ігор ще більше насупився і вперто схилив голову.
– Всі встигнуть. У мене на телефоні годинник є. Катаємося по п’ять хвилин. Згодні?
– Так… – Ігор опустив ще нижче голову і почервонів.
– Тепер і наша Світлана Іллівна на людину–павука схожа, – перезирнулися Василь та Юрко. – Ця новенька чарівниця якась чи хто? Тільки у казках таке буває.
Після прогулянки діти знову шикувалися у пари.
– Світлано Іванівно, а можна ми втрьох станемо? – гукнула новенька. – Я, Ліза та Ігор?
– Але це неправильно…– сказав хтось із дітей.
– Ні, це правильно. – посміхнулась вихователька. – Це дуже правильно. Що скажеш, Ігоре?
А Ігор нічого не сказав. Він почервонів, нахилив голову і теж посміхнувся.
