Тексти для читання з другом.
Дуб під вікном
Молодий лісник побудував у лісі велику кам’яну хату і посадив дуба під вікном.
Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.
І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня — лісникова внучка.
— Зрубай дуба, дідусю, — просить онучка, — темно в кімнаті.
— Завтра вранці почнемо…— відповів дідусь. Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев’ятьох онуків, покликав онучку-красуню й сказав:
— Будемо хату переносити в інше місце.
І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини, дев’ять онуків і красуня-внучка.
Покинуте кошеня
Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі.
Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: бідне кошенятко, та й іде собі.
Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить — тремтить.
Поверталась із школи маленька Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.
Найгарніша мама
Випало Совеня із гнізда та й повзає лісом. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого — некрасивого, з великою головою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:
- Хто ти такий? Де ти взявся?
– Я – Совеня, – відповідає мале. – Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.
– Хто ж твоя мама? – питає Соловей.
– Моя мама Сова, – гордо відповідає Совеня.
– Яка ж вона? – питає Дятел.
– Моя мама найгарніша.
– Розкажи, яка ж вона, – питає Дрізд.
– У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, – відповідає з гордістю Совеня.
– Ха-ха-ха! – зареготали Соловей, Дятел і Дрізд. – Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.
– Неправда! – закричало Совеня. – Мама в мене найгарніша.
Почула його крик Сова, прилетіла, потихеньку взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда.
Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була й справді для нього найгарніша!
Велике і мале
У корови Лиски народилось Телятко. Воно ще маленьке, але вже вибрикує. Припало Телятко до матері, напилось молока, й захотілось Теляткові погуляти.
Пішло воно по двору, дивиться — сидить маленьке звірятко. Доторкнулось Телятко до маленького звірятка, а на ньому пух м’який-м’який, ще м’якший, ніж материнське вим’я.
Дивиться маленьке звірятко на величезного звіра — теля, прищулилось і сидить собі тихо-тихо.
— Хто ти такий? — запитує Телятко.
— Я стара Кролиця, — відповідає маленьке звірятко.
— Невже ти стара Кролиця? — здивувалось Телятко. — Значить, у тебе й дітки є?
— Є в мене маленькі дітки — кроленятка. А ти хто?
— Я маленьке Телятко, — відповіло Телятко. — Я тільки що народилось.
— Невже ти тільки що народилось? — здивувалась стара Кролиця. — Дивно: ти ж ще маленьке, а вже таке велике.
— А ти вже стара мати, а така маленька,— ще більше здивувалось Телятко. — Невже все на світі таке дивне?
Два метелики
Над зеленим лугом літали два метелики. Один білий, а другий червоний. Зустрілися, сіли на зеленому листочку та й хваляться. Білий метелик говорить:
— Мої крильця найкрасивіші, бо я схожий на білу хмаринку.
А червоний метелик і собі хвалиться:
— Ні, мої крильця красивіші, бо я схожий на сонце.
Зайшло сонце, настала ніч. Обидва метелики посіріли.
Не загубив, а знайшов
Коли синові виповнилось дванадцять літ, батько дав йому нову лопату й сказав:
— Іди, сину, в поле, відмір ділянку сто кроків уздовж, сто впоперек і скопай.
Пішов син у поле, відміряв ділянку й копає. А копати він ще не вмів. Важко було попервах, поки руку набив та й до лопати приловчився.
Наприкінці робота ішла все краще й краще. Та коли син застромив лопату в землю, щоб перевернути останню скибу, вона зламалась.
Вернувся син додому, а на душі неспокійно: що скаже батько за таку шкоду?
— Пробачте мені, тату, — каже син. — Я вчинив збиток. Лопата зламалась.
— А копати навчився? Копати тобі наприкінці було важко чи легко?
— Навчився, — каже. — І копати наприкінці було легше, як на початку.
— То ти не загубив, а знайшов.
— Що ж я знайшов, тату?
— Бажання трудитись. Це найдорожча знахідка.
Дівчинка і ромашка
Ясного сонячного ранку Дівчинка вийшла погуляти на зелений лужок. Коли це чує: хтось плаче. Прислухалась і збагнула: плач долинає з-під каменя, що он лежить. Камінь невеликий, але дуже твердий. Нахилилася Дівчинка й питає: — Хто там плаче під каменем?
— Це я, Ромашка, — почувся тихий, слабкий голос.
— Визволь мене, Дівчинко, давить мене камінь.
Відвернула Дівчинка той камінь і побачила ніжну стеблинку Ромашки.
— Дякую тобі, Дівчинко, — сказала Ромашка, вільно зітхнувши. — Ти визволила мене з-під кам’яного гніту.
— Як же ти попала сюди, під камінь?
— Обдурив мене кам’яний гніт, — розповіла Ромашка. — Була я маленькою ромашковою насінинкою. Восени я шукала теплого куточка. Прихистив мене кам’яний гніт,
обіцяв оберігати мене від холоду й спеки. А коли захотіла побачити сонечко, він мало не задавив мене. Я хочу бути твоєю, Дівчинко.
— Добре, будь моєю, — погодилась Дівчинка. Дівчинка й Ромашка подружилися. Щоранку Дівчинка приходила до Ромашки й вони разом зустрічали сонечко.
— Як добре мені бути твоєю, Дівчинко, — часто говорила Ромашка.
— А якби ти виросла в лісі чи край дороги? Якби ти була нічия?
— Я умерла б із горя, — тихо сказала Ромашка. — Але я знаю, що нічиїх квітів не буває. Вони завжди чиїсь. Он той Маків Дзвіночок приятелює із Сонечком. А ось та маленька квіточка Незабудка — подруга Весняного вітру. Ні, квітка не могла б жити нічия.
Холодно взимку Зайчикові.
Вибіг він на узлісся, а вже ніч настала. Мороз тріщить, сніг проти Місяця блищить, холодний вітерець з яру повіває.
Сів Зайчик під кущем, простяг лапки до Місяця, просить:
— Місяцю, любий, погрій мене своїми променями, бо довго ще Сонечка чекати.
Шкода стало Місяцеві Зайчика, він і говорить:
— Іди полем, полем, я тобі дорогу освітлю, прямуй до великого стогу соломи.
Попрямував Зайчик до стогу соломи, зарився в стіг, виглядає, усміхається до Місяця:
— Спасибі, любий Місяцю, тепер твої промені теплі-теплі.
