Тексти для читання самостійно, для себе, або когось. В презентації використано оповідання Василя Олександровича Сухомлинського.
СТАРИЙ ПЕС
Був у чоловіка вірний друг — пес. Багато літ сторожував він добро свого господаря.
Минули роки, пес постарів, став погано бачити. І якось одного літнього дня він не впізнав господаря. Коли той повертався з поля, він вибіг зі своєї будки, загавкав, мов на чужого. Господар здивувався:
— То ти вже не впізнаєш мене?
Пес винувато крутив хвостом. Він ткнувся носом у ногу господаря й ніжно заскавучав. Йому хотілося сказати:
—Пробач мені. Я сам не знаю, як це сталося, що я не впізнав тебе.
Через кілька днів чоловік приніс звідкись маленьке цуценя й поставив поруч із псовою будкою ще одну, малу.
— Живи тут,— сказав цуцикові.
— Щоб тобі одному не було сумно. — І ласкаво поплескав старого пса по спині.
Потім повернувся, тихо зітхнув і пішов. Пес не міг зітхнути, він жалібно заскавучав.
А на траві грався, перекидався молоденький цуцик.
КАМІНЬ НА МЕЖІ
Були собі два чоловіки. В кожного з них було своє поле. Вони орали землю, сіяли хліб. Трудилися на своєму полі з ранку до вечора.
І от десь узявся камінь. Не дуже й великий, але й не маленький. Завбільшки з собачу голову.
Один чоловік орав ниву, побачив камінь — викинув на поле сусіда. Сусід косив хліб, побачив камінь і думає: "Де це він узявся? Викину його на поле сусіда". І викинув.
Так перекидали вони камінь із поля на поле багато літ. Трохи сердились один на одного, як знаходили камінь на своєму полі, але швидко про нього забували й залишались великими друзями.
Але згодом їм прийшло в голову покласти камінь на межі. Поклали! І стали непримиренними ворогами. Крали один в одного снопи серед ночі, ненавиділи один одного.
Так і померли ворогами.
Господарями стали їхні діти. Вони прийшли на межу й сказали: "Приймемо камінь, викинемо його в болото". Віднесли. Викинули. Розорали межу. Замість двох полів стало одне велике. Трудяться на ньому діти двох господарів, що ворогували між собою. Трудяться й приятелюють. А камінь у болоті лежить.
КМІТЛИВИЙ СКЛЯР
Звечора в ставку плавали качки. Прийшов Юрко вранці до ставка і бачить диво дивне. Весь ставок покритий тонким склом. А під склом вода грає. Питається Юрко в тата:
— Хто це покрив ставок?
Сміється тато й каже:
— Є такий умілий, кмітливий скляр. Прийшов і засклив ставок однією величезною склянкою. Живе той скляр далеко на півночі. А тепер до нас завітав.
— Хто ж той скляр? — запитав Юрко.
Мороз.
ПРО ЩО Ж ТЕПЕР ЩЕБЕЧУТЬ ЛАСТІВКИ?
Під вікном у нас живуть ластівки. Коли вони помостили гніздо, я й не знаю. Мама каже, дуже давно.
Минуло літо. Вивели ластівки діток. Вилетіли маленькі пташенята з гнізда та й полетіли собі. А старі залишилися. Тільки тепер вони не ховаються в гнізді. А біля гнізда посідають та й щебечуть. Я вслухаюся в їхнє щебетання. Навесні воно було радісно-тривожне. А тепер тривожно-сумне.
Про що ж тепер щебечуть ластівки?..
ПРАВДА БУВАЄ ГІРША ЗА НЕПРАВДУ
Мама послала Сергійка до сусідів позичити солі. Сергійко щось довго не повертався. Вже й борщ закипів, а його немає. Нарешті прийшов, приніс у баночці солі. Мама й питає:
-Чого це ти так довго ходив?
-А я снідав, — каже Сергійко.
-Як — снідав? — дивується мати.
-А вони запросили мене снідати...
-А що ж ти їм відповів? — Нічого... Сів і поснідав.
-Який же ти нечема, Сергійку! – розгнівалась мати.
-Треба було сказати: дякую, я не голодний.
-Але ж мені їсти дуже хотілося... Сказати – не голодний... Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити?
-Правда буває гірша за неправду, - каже мати. А Сергійкові тепер думай: як же це так?
ЧОРНІ РУКИ
Бабуся місила тісто. Тісто було пишне, м'яке, біле.
— Спечіть мені голуба,— просить Юрась.
Бабусині руки стали ліпити голуба. Ось з'явилися крила, тонкі, ніжні. А руки в бабусі чорні, зморщені, з висохлими пальцями. Не може онук очей відвести од них — наче вперше побачив бабусині руки.
Дістала бабуся голуба з печі, поставила перед онуком. А його і їсти жаль: білий, пишний, немовби ось-ось злетить.
— Бабусю,— питається Юрась,— чого руки у вас чорні-чорні, а голуб білий-білий?
— Якби в мене руки були білі, то не було б ні тіста, ні голуба,— тихо сказала бабуся.
Юрась і задивився на голуба. Потім каже:
— Дайте мені лопату, бабусю.
— Нащо?
— Піду в сад копати землю.
— Навіщо ж її зараз копати?
— Щоб руки почорніли.
— Бери, Юрасю, лопату.
НІЧ І БІЛА СОРОЧКА
Жив із мамою маленький-маленький хлопчик. Він недавно навчився говорити.
У хлопчика була сніжно-біла сорочка. Мама випрала її й повісила на паркані сушитись.
Надходила ніч.
Хлопчик і каже матері:
— Мамо, я піду зніму з паркана сорочку.
— Навіщо? — дивується мама.
— Ніч доторкнеться до білої сорочки... Сорочка
стане чорна... Що я одягну?
ЯК ДЖМІЛЬ НАГОДУВАВ БДЖОЛУ
У конюшини квіти — мов дзвіночки. Але дуже довгі. Десь у глибині дзвіночка стоїть кухлик із солодким конюшиновим нектаром. Прилетіла на дзвіночок Бджола, спробувала дістати своїм хоботком, та дарма.
Сидить Бджола й плаче. Коли це летить Джміль — "Ж-ж-жу..." Розповіла йому Бджола про своє горе.
— Добре, я допоможу, — каже Джміль.
Послав у конюшиновий дзвіночок свій довгий хоботок. Висмоктав нектар із кухлика.
Підлетіла до нього Бджола, простягла свій хоботок до Джмелиного. Джмелик дав їй півкухлика. Подякувала Бджола та й полетіла.
З того часу Джміль і Бджола приятелюють.
